>
ВІЙНА ПРОТИ УКРАЇНИ — Державна установа «Інститут всесвітньої історії НАН України»

Глибокий і ґрунтовний аналіз перебігу подій, можливих дієвих превентивних чи стримуючих заходів щодо неспровокованого вторгнення російських військ в Україну 24 лютого 2022 р., певно, що  буде здійснено пізніше. Проте і нині, після фактично чотиримісячного потужного і відчайдушного опору України, її збройних сил агресору можна і вкрай важливо провести аналіз позиціонування та, власне, мало прийнятної лінії НАТО – самої сильної військово-політичної структури, стосовно російського брутального нападу на Україну.

Реагуючи на російське вторгнення в суверенну Україну іранські офіційні особи заявили, що виступають проти війни, але у її розпалюванні вони звинуватили Захід.

У день початку російської агресії проти України, 24 лютого 2022 р., президент Ірану Е. Раісі у телефонній розмові з російським президентом висловив розуміння Іраном побоювань Росії того, що «розширення НАТО представляє собою серйозну загрозу безпеці та стабільності незалежних держав». На засіданні уряду 27 лютого президент Е. Раісі зазначив, що «Іран підкреслює необхідність збереження територіальної цілісності і національного суверенітету всіх країн», а дипломатія є єдиним надійним виходом з ситуації, що склалась. Міністр закордонних справ Ірану Х. Амір-Абдоллахіян написав у Твіттері «Українська криза породжена провокаціями НАТО. Ми не віримо, що звернення до війни – це рішення. Необхідне  припинення вогню й пошук політичного і демо-кратичного рішення» [URL:https://twitter.com/IRIMFA_EN/status/1496866172423262218].

Прискіпливий аналіз свідчить, що позиція Індії щодо війни в Україні будується на принципах її традиційної зовнішньої політики – збереження чіткого нейтралітету. Вона також обумовлена наступними об’єктивними та суб’єктивними чинниками:

Військова агресія Російської Федерації проти України поставила країни-члени АСЕАН у складне становище. Три з половиною роки тому, а саме у  листопаді 2018 р., в ході саміту Росія – АСЕАН було підписано спільну заяву про встановлення стратегічного партнерства між сторонами. У жовтні 2021 р. було прийнято Комплексний план дій щодо реалізації стратегічного партнерства між РФ та Асоціацією держав Південно-Східної Азії на 2021–2025 рр. З цієї причини, на думку більшості експертів, пряма критика на адресу Російської Федерації з боку тієї чи іншої країни – члена АСЕАН може певним чином нашкодити формату співпраці з РФ в очах інших країн – членів Асоціації та спровокувати непотрібне для цієї організації «розгойдування човна». Тому Асоціація, усвідомлюючи потенційні ризики подібних дій, прагне уникати надто гострих звинувачень в адрес РФ з приводу збройної агресії проти України, обмежуючись переважно загальними фразами по відношенню до триваючого конфлікту. Так, у своїй заяві від 3 березня 2022 р. міністри закордонних справ країн – членів АСЕАН висловили глибоке занепокоєння воєнними діями й погіршенням гуманітарної ситуації в Україні і закликали до негайного припинення вогню та продовження політичного діалогу мирним шляхом.

Військовий конфлікт між Російською Федерацією (РФ) та Україною, який розпочався в 2014 р. після захоплення РФ території Криму та частини східних територій України, 24 лютого 2022 р. переріс у повномасштабну війну між двома країнами, коли російські військові формування вторглися на територію України. Аналіз цієї війни свідчить, що успіх військової кампанії залежить не тільки від перемоги на фронтах бойових дій, а й значною мірою і від успіху на дипломатичному фронті. Відтак політичне керівництво України значно активізувало міжнародну діяльність і застосовує різні формати дипломатичного впливу на світову спільноту та РФ, що у більшості випадків приносить очевидні результати. Завдяки успішним діям українських політиків та дипломатів на міжнародному напрямі світове співтовариство рішуче засудило військову агресію Кремля і виявляє широкомасштабну підтримку України. Більшість країн засуджують дії політичного та військового керівництва Росії та виступають за притягнення винних осіб до Міжнародного кримінального суду. Однак російські керманичі не відмовляються від своїх намірів окупувати Україну і військова ескалація триває й понині.

Точка неповернення. Тридцять років пострадянської доби у РФ були позначені невгаваючим пошуком «російської ідеї». Водночас «нові рубежі» очільники політичної номенклатури (але далеко не еліти!) уявляли по-своєму. Одні заявляли про доцільність запозичення світового досвіду соціально відповідальної держави, інші брутально перейнялися жадобою влади й власності, треті взялися за відродження великодержавності.

Рівнодіюча реалізувалася у формуванні авторитарного олігархічного режиму з його подальшою еволюцією до тоталітаризму й фашизації суспільства. Стаття Путіна «Про історичну єдність росіян і українців» знаменувала собою скочування до ідеології, політики й практики нацизму у «остаточному вирішенні українського питання» на зразок гітлерівської стратегії «остаточного вирішення єврейського питання». І тут мало кого можуть переконати запевнення директора Московського центру Карнегі, члена Ради із зовнішньої і оборонної політики Росії Дмитра Треніна, що, мовляв, «у російській культурі немає місця расизму, а антисемітизм – державний і побутовий – вважається ганебним, осуджуваним явищем».

Що вже говорити про виправдання агресивної політики Росії щодо України. Той же Тренін цинічно заявляє, що широкомасштабне воєнне вторгнення в Україну переслідувало конкретну ціль: «вирішити силовим способом низку геостратегічних завдань в Україні і – ширше – на європейському напрямі в цілому. В політичному відношенні Росія зійшла з орбіти Заходу ще в середині 2000-х рр.,; економічний і інтеграційний проект «Великої Європи» був остаточно похоронений в середині 2010-х, з тих пір ситуація стала погіршуватися. У лютому 2022 р. відбувся якісний здвиг: наростаюча конфронтація із Заходом набула форми опосередкованої війни Росії із США і НАТО на території України. Ця війна вписується в складний процес зміни світового порядку…».

Щоправда російські аналітики і не приховують того факту, що саме Росія, шляхом нагнітання хаосу, стала ініціатором  ревізіоністського перегляду світового порядку: «Силові дії Росії в цьому контексті – розпочинаючи із війни на Кавказі у 2008 р. і особливо з української кризи 2014 р. – відіграли роль спускового гачка, що задавав геополітичні зсуви. Військова операція 2022 р. стала щонайважливішим рубежем. Точка неповернення у відносинах Росії з Америкою і Європою пройдена». 

 

Ідейно-політична криза. З огляду на зазначене слід аналізувати усі прояви поглиблення кризи в російському соціумі, які в подальшому можуть дати поштовх до осмислення глобальних зрушень у світі й наступного переосмислення основних напрямів можливої еволюції російського суспільства. Дати вичерпну відповідь щодо того, чи ця еволюція буде у бік європеїзації, чи навпаки – у бік азіатського способу життєдіяльності – на сьогоднішній день видається передчасно. Достеменно можна лише стверджувати, що насаджувані Кремлем тоталітарні тенденції унаочнюють поглиблення кризового стану Росії. І це має стати лейтмотивом подальшого наукового аналізу.

Наразі, доки в Кремлі править Путін, домінуючою є тенденція відмови від «позиціювання Росії не лише як великої європейської держави, невіддільної частини балансу сил на континенті, але і як складової частини загальноєвропейської цивілізації». Поки що протистояння Росії засадам європейської цивілізації пояснюється московськими аналітиками таким чином: колективний Захід не міг включити у свою спільноту настільки крупну величину, не розхитавши основи своєї конструкції, а Росія, зі свого боку, не могла підпорядкуватися європейським правилам, оскільки, мовляв, самостійність Росії «тісно вплетена в її ДНК».  А вже коли справа доходить до генетики, то підставою для повного розриву із Заходом стала не помилка, а сувора «необхідність для  Росії сприймати себе не лише як окрему від Європи політичну одиницю, що об’єдналася на західній платформі, але і як самостійну – насамперед по відношенню до Європи – цивілізацію».

Україна ж навпаки – обрала шлях європейської цивілізованості. Росія тим часом проголосила себе окремою державою-цивілізацією. У поняття держави, брехливо декларують російські ідеологи, вона включила  «насамперед здатність утримувати в органічній єдності й рівності різнорідні елементи. Це утримання можливе завдяки потужному державному началу, що відіграє роль надійого стрижня й гнучкого каркасу… Саме спільна держава є щонайважливішою цінністю для цієї складної цивілізації».

Отже, в даній ідеологемі знаходить свій вираз тенденція до фашизації країни, де не держава для людини, а людина для держави. А тим часом серед людей втрачається віра у систему цінностей, що сповідується цією державою. Тож щоб знайти пояснення процесу розпаду імперської держави, Дмитро Тренін вдається до таких пасажів: «Російська імперія розпалася не стільки під впливом тягаря Світової війни, скільки внаслідок втрати віри й довіри верховній владі. Радянський Союз загинув не стільки в результаті дефіциту товарів у магазинах, скільки від брехливості офіційної ідеології, що дедалі більше розходилася з реальним життям». Де вже тут говорити про «органічну єдність і рівність різнорідних елементів»? Нинішнє широкомасштабне вторгнення Росії в Україну стало наочним доказом того, що шовіністичні великодержавні заяви Кремля суголосні з людожерською практикою. 

Тим часом, успіхи Збройних Сил України засвідчили нездоланну силу українського народу, праведність обраного ним шляху до європейської цивілізованості. І це стало справжнім шоком для білякремлівських  аналітиків. За словами голови президії Ради із зовнішньої й оборонної політики Федора Лук’янова, «Те, що розпочалося в лютому 2022 р., перевернуло зовнішню й оборонну політику, поставило усіх в умови, що здавалися неможливими ще декілька місяців тому, підвело риску під епохою».  Постало питання «про створення нової основи для розвитку», «формування не декларативного, а справжнього консенсусу, створення такої моделі взаємодії суспільства і держави, котра вивільнить енергію першого і забезпечить ефективне функціонування другого».

Тобто, перед Росією постали відвічні питання про систему цінностей, які традиційно не знаходили відповіді впродовж усієї історії, і до яких плин життя повертає щоразу після чергової кризи й суспільної смути. Все настирливіше, хоча й обережно серед найбільш довірених осіб Кремля, висловлюються думки, що «народу сучасної Росії належить переосмислити себе і свою країну, розібратися з основами самосвідомості й світобачення й визначитися з тим, куди має вести російський шлях».

Внутрішня політика. До яких же висновків і прогнозів приходять російські аналітики з питань кризової політики? Прикметним є те, що вони з повагою ставляться до досвіду практичної політики ХХ і початку ХХІ століть:  «Відмова від комуністичної ідеології й засудження злочинів радянського періоду не повинні заважати можливому використанню тих чи інших соціальних практик ХХ століття». При цьому аналітики закликають не відмовлятися від «історичних форм російської держави» – набутих чи то у формі Російського царства, чи Російської імперії, чи СРСР чи то перевидані у нинішній формі російської державності. Що найголовніше - пошуки новітніх форм російської державності не повинні заважати використанню «соціальних практик ХХ століття». Тоталітарна державність при тому має бути збережена, хоча й належним чином набути нового декору. 

 Які варіанти трансформації прогнозуються білякремлівськими аналітиками? По-перше, головною сферою, що визначатиме майбутнє Росії, мала б стати внутрішня політика. Санкційна політика Заходу принесла свої результати: Росія хоч-не-хоч змушена опиратися на власні сили. А ці форс-мажорні обставини несуть з собою ризики посилення мобілізаційних заходів і централізованого управління. Принаймні уже в нинішньому дискурсі відкидаються варіанти, що «за умов економічної війни і зовнішніх зусиль щодо ізоляції Росії можна зберегти курс в рамках «ринкової доцільності» й дотримання якихось глобальних правил, щоб потім повернутися до продуктивної взаємодії з  колишніми/майбутніми партнерами – нинішніми супротивниками». Отже, курс на автаркію завідомо притлумлює ринкові відносини й посилює фактор «ручного управління».

Одночасно приходить усвідомлення того, що для посилення жорсткості авторитарного управління, на відміну від Китаю, путінській Росії бракує необхідного економічного потенціалу. А тим часом «суспільство і економіка знову кинуті в режим виживання». При цьому «держава не зможе компенсувати збитки від кризи, хіба що певною мірою для найбільш уразливих». І тут, зауважують аналітики, напрошується оптимальний вихід: забезпечення максимально можливої свободи для цього самого виживання.

Але чи є необхідний потенціал (та й бажання!) самозабезпечення у широких верств російського населення, що звикло до державної «зрівнялівки» на певному рівні прожиткового мінімуму? Висновок Федора Лук’янова тут досить обережний: «Але ж свобода для громадян вимагає довіри: держави до них та їхньої до держави. З цим у нас завжди були проблеми у обидві сторони».

Відтак російські аналітики змушені визнати хронічний ґандж російського шляху «суверенної демократії» по-путінські: відсутність належної здатності до самоорганізації суспільства. Держава завжди тримала процес зародження громадянського суспільства стриноженим. На певному етапі завжди приходила «тверда рука», яка слугувала успішним соціальним менеджером. Спроби ліберальних сил, сформувати громадянське суспільство на кшталт західного, після путінських зачисток «залишили неприємний присмак в усіх учасників і закінчилися нинішньою вакханалією «іноагентства». Коли ж громадянську складову суспільства береться оркеструвати сама держава, то зазвичай виходять чергові бюрократизовані структури під чиновницьким кураторством». Такий шлях не призводить до розширення можливостей самоорганізації суспільства.  

Недовіра кремлівських володарів до здатності російського суспільства вдіяти щось самостійно спонукає номенклатуру, сформовану здебільшого в середовищі спецслужб, вдаватися до звичних для них методів вирішувати назрілі проблеми країни шляхом «спеціальних операцій». У низці випадків такі дії давали певний результат, щоправда зазвичай при вирішенні завдань тактичного порядку. Коли ж мова йде про завдання стратегічні, а надто питання війни і миру, за словами Лук’янова, «така методологія стає ризикованою. Навіть якщо після прийняття «спеціальних рішень» суспільство мобілізується на підтримку засобами пропаганди. Так можна забезпечити лояльність, але не причетність. Між тим без причетності громадян розкрити потенціал держави за умов гострої кризи не вдасться».

Отже, перед внутрішньою політикою Росії у всій повноті постала проблема  створити новий баланс між суспільством і державою, що був би заснований на якісно новому рівні довіри.  До останнього часу вирішити це завдання не вдавалося.

Зовнішня політика. Провал зовнішньополітичної авантюри проти України (та й демократичного Заходу в цілому!) спонукав російських аналітиків до просування нових ідей і пропозицій. Як би це не було ризиковано, але висловлюються думки, що «для Росії на очікуваний період закінчується зовнішня політика у звичній нам формі. Звична форма – це багатолітня (ще з 1990-х рр.) робота щодо повернення нашої країни на значимі позиції у світі. Відновлення  статусу замість того, що був втрачений із розпадом СРСР». Тут аналітики-пропагандисти втішаються тим, що всередині минулого десятиліття відбувся процес «вставання з колін», що знайшло свій вияв і у результатах «точкових операцій і економічних оборудок». На цих окремих напрямах, вважають вони, «Росія добилася видного місця, хоча й не провідної ролі у міжнародній системі». Однак на якийсь значимий прорив сподіватися було малоймовірно.

Брутальне вторгнення в Україну різко змінило пріоритети зовнішньої політики: «Тепер це втрачає смисл. Напрацьоване за минулі роки почасти анульовано катаклізмом, почасти зберігає значення, але у значно меншій мірі, ніж в минулому. Світові зміни розпочалися (ота сама зрушена лавина) й інтенсивність їх така, що впливати на них наразі практично неможливо – не лише Росії, але, далебі, нікому».

Навряд чи в цьому судженні можна погодитись із російськими аналітиками. Впливатимуть на світовий розвиток країни, які довели свою здатність забезпечити новітні технологічні зміни та високий рівень життя й добробуту народу. Однак слід прислухатись і до нових суджень старих клевретів Кремля: «На зміну «зовнішньої політики» Росії приходить її «міжнародне становище» навколишні обставини, на котрі слід реагувати: пристосовуватися, використовувати, стримувати, упереджувати тощо».

Отже, дехто в Росії зрозумів обмежені можливості формувати світ згідно російських лекал, а віддає перевагу пристосуванню до зовнішніх викликів і наявних внутрішніх можливостей. Насамперед до того, що місце Росії в світі не може не змінитися. Багато в чому непередбачувано змінюється й сам світ. Російська агресія проти України порушила масу проблем, а далі потік подій набув уже власної динаміки глобального здвигу. Була перейдена точка неповернення при ймовірних багатоваріантних результатах. 

Тож в Росії стали подейкувати, що доведеться відмовитися від нахрапистої дипломатії, а більш зважати на реальний потенціал Росії у світовому контексті. Насамперед мова може йти про саме виживання РФ, її розвиток, збереження себе в якості значимого елемента світового ландшафту. Іншими словами, майбутнє Росії, її місце на політичній карті світу залежатиме здебільшого від успіхів у внутрішній політиці, а не від окреслювання схем того чи іншого варіанту світоустрою. 

Нині приходить розуміння того, що співвідношення сил у світі досить відчутно змінюється. Відтак і риторика російських аналітиків є іншою: «Наступна фаза розвитку Росії у світі буде тривати не тридцять років. Усе дуже прискорилося, і у найближчі пару років стане зрозуміло, на яку траєкторію вийде наша країна».

Початок осмислення й переосмислення ролі Росії у світі покладено. Коли і які будуть результати – прогнозувати поки зарано. На це все вельми потужно будуть впливати перебіг та результати подій нинішньої війни. Тож дочекаємось перемоги України.

Література

  1. Лукьянов Ф.А. На передовой // Россия в глобальной политике. 2022. Т.20. № 3. С.5-10
  2. Тренин Д.В. Кто мы, где мы, за что мы – и почему // Россия в глобальной политике. 2022. Т.20. № 3. С.32-42.
  3. Тренин Д.В. «Переиздание» Российской Федерации // Россия в глобальной политике. 2022. Т.20. № 2. С.27-33.

Ткаченко В.М.

доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАПН України,

головний науковий співробітник ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України».

Важливим є аналіз питання стосовно блокування Російською Федерацією резолюцій Ради Безпеки ООН щодо України. Це не нова і очікувана практика, що склалася, коли найважливіший орган ООН паралізований через політичні інтереси одного з його постійних членів, що має право вето. Проте сьогодні війна проти України виводить проблему на новий рівень і новий вимір, оскільки постійного члена Ради Безпеки ООН – Росію – звинувачують у злочинах проти людства та геноциді.

На перший погляд здається, що ситуація зайшла у глухий кут, тому що для зміни системи Ради Безпеки ООН потрібна згода всіх постійних членів. Нагадаємо, що система постійних членів РБ була створена з огляду на них, як на захисників міжнародного миру і безпеки. Тепер очевидно, що одна з країн – членів РБ штовхає світ на межу Третьої світової війни.

Отже, чи є вихід у даній ситуації і чи можна віднайти певні механізми в самій системі ООН для розв’язання проблеми?

Проаналізувавши події, що склалися, а також відповідні міжнародні документи, слід звернути увагу на наступні компоненти системи міжнародного буття, які можуть стати в нагоді до наближення його засад щодо розв’язання проблем в інтересах України.

Проаналізовано особливості позиції Е. Макрона щодо російсько-української війни. Охарактеризовано тактику президента Французької Республіки Е. Макрона в телефонних переговорах з президентом РФ В. Путіним.

Розглянуто сучасні заходи французького уряду в контексті підтримки України у військовій та гуманітарній сферах. Квітневий візит мера Парижа Анн Ідальго до Києва розглядається як важливий символічний захід, який може сприяти відбудові Києва та Київської області за сприяння мерії столиці Франції.

З початком широкомасштабної російської агресії проти України «Союз 90/Зелені» із числа урядової коаліції ФРН стали найбільш послідовними прихильниками постачання нам зброї, включаючи і системи важкого озброєння для ЗСУ. При цьому, на відміну від інших партій в урядовій коаліції (есдеків і вільних демократів), спостерігаємо повне внутрішньопартійне єднання в цьому питанні.

З огляду на низку об’єктивних і суб’єктивних чинників сьогоднішній Ліван продовжує відігравати роль своєрідного західного форпосту арабського світу. Зокрема, Ліванська Республіка є мало не єдиною арабською державою, побудованою на демократичних засадах. Відповідно, певна частина місцевого політичного істеблішменту розраховує на отримання різнопланових заохочувальних «дивідендів» від країн демократичного світу на чолі з США. Водночас, Ліван підтримує тісні дружні взаємовигідні відносини з Україною. Перш за все, йдеться про торгівельні зв’язки. Так, у 2020 р. на нашу державу припадало 80% ліванського імпорту пшениці й 50% прямих надходжень рослинної олії. До того ж, країну кедрів й Україну пов’язують кілька століть тісних культурних, релігійних й освітніх зносин, а також існування доволі численних й активних земляцтв і діаспор. Зокрема, на чолі однієї з найвпливовіших українських сунітських організацій – Духовного управління мусульман України, – перебуває виходець з Лівану, шейх А. Тамім.

Турецька Республіка, як і більшість мусульманських країн, офіційно притримується нейтральної позиції відносно російсько-української війни.

Проте, на відміну від Саудівської Аравії, Ірану, ОАЕ, Єгипту та інших лідерів ісламського світу, нейтралітет Туреччини є позитивно маркованим для України. Про це свідчать закриття Анкарою проливів для проходу російських ВМС у Чорне море, ініціативи Туреччини з організації українсько-російського переговорного процесу, спонукання НАТО і ООН до більш рішучої підтримки України, а також визнання російських дій неспровокованою агресією. Поряд з цим, кризовий стан сучасної турецької економіки та енергетична залежність від РФ не дозволяють Туреччині у повному обсязі підтримати антиросійські санкції і відмовитись від співробітництва з Москвою у військовій сфері.

Нещодавно у столиці Австралії Канберрі відбувся важливий науковий захід на тему «Напад Росії на Україну». Його організував  Центр  європейських студій Австралійського національного університету (The ANU Centre for European Studies, The Australian National University). Науковці на даному колоквіумі відзначили, що Російська Федерація 24 лютого 2022 р. розпочала неспровокований, широкомасштабний напад на Україну. Наводилися дані, як весь світ об’єднався проти Росії.

Широкомасштабне вторгнення Росії на територію України 24 лютого 2022 р. ознаменувало початок першої великої війни в умовах багатополярної міжнародної системи. Повномасштабна війна РФ проти України різко змінила сприйняття російської загрози щодо української державності, оголивши екзистенціальний характер складного та багатоаспектного російсько-українського конфлікту.

Безвідносно до того, як цілі війни проти України формулюються й подаються російським керівництвом, головною метою Кремля залишається руйнація України як незалежної держави, знищення її військової та цивільної інфраструктури, а також довільне розчленування її території шляхом анексії окремих районів та створення псевдодержавних маріонеткових утворень.

Відповідно, для України головна мета у війні полягає у нейтралізації зовнішніх загроз існуванню держави та нації, відновлення повного державного суверенітету та територіальної цілісності у міжнародно визнаних кордонах 1991 року.

Російська збройна агресія проти України, яка розпочалась 24 лютого 2022 р., завдає значної шкоди не лише економіці та культурній спадщині, а й довкіллю  нашої країни, а численні випадки цілеспрямованого знищення природних ресурсів та інфраструктурних об'єктів мають риси екоциду проти українського народу.        

Останні місяці напередодні вторгнення російських військ в Україну 24 лютого 2022 р. медійний простір був насичений численними повідомленнями про необхідність постачання озброєння для посилення Збройних Сил України. Це стало актуальним після оприлюднення даних розвідки США та Великої Британії про скупчення великих військових підрозділів і техніки з російського боку вздовж українських кордонів. І якщо названі вище країни активізували свої зусилля з надання Україні протитанкових (ПТРК) і переносних зенітних ракетних комплексів (ПЗРК), то неодноразові звернення українських дипломатів до уряду ФРН залишалися без відповіді.

Федеральний канцлер Німеччини Олаф Шольц, як і в цілому представники т.зв. «світлофорної коаліції» в Бундестазі (СДПН, вільні демократи і «Союз 90/Зелені»), загалом негативно ставилися до такої можливості, попри критичні голоси з табору об’єднаної опозиції ХДС/ХСС. Ситуація не змінилась і після візиту Шольца до України в лютому ц.р. «Зелені», чиїм найбільш відомим представником є міністерка закордонних справ Анналена Бербок, виступали виключно за дипломатичні засоби врегулювання т.зв. «російсько-українського конфлікту». Вільні демократи (FDP) задекларували себе противниками постачання зброї, але вважали можливим надати броньовані засоби порятунку поранених і техніку для розмінування. Така позиція більшості парламентських партій ґрунтувалася на переконанні, що постачання зброї Україні може призвести до ще більшої «ескалації конфлікту». А уряд арґументував відмову посиланням на федеральне законодавство, яким заборонено постачати летальне озброєння в країни, де точаться «збройні конфлікти».

Цей підхід викликав справедливе здивування як серед німецького політикуму, так і зарубіжних партнерів Німеччини. Депутати Бундестагу від «лівих» подали відповідний запит до Міністерства економіки і отримали вражаючу відповідь. Експорт зброї ФРН постійно зростав і у 2021 р. він становив 1,51 млрд євро. Більше 60% цього обсягу надійшло до країн, що не входять до НАТО та ЄС і здійснювалися в т.зв. треті країни, і є особливо суперечливими, оскільки деякі з них піддавалися критиці за порушення прав людини або були залучені до регіональних конфліктів. Найбільшим контрагентом виявилася Туреччина, відома своїми силовими акціями проти курдів. Ця інформація дозволила опозиції зробити висновок про те що, «ціннісна» аргументація уряду і правлячої коаліції була по суті «фарсом». Реальним втіленням такої політики стала широковідома історія із постачанням Україні 5000 захисних шоломів, і забороною уряду Естонії надати Україні гармати, які раніше використовувалися в армії НДР.

З початком широкомасштабного російського вторгнення в Україну ситуація змінилась і вже 26 лютого Німеччина оголосила про постачання в Україну 1000 ПТРК Panzerfaust 3 і 500 ПЗРК Stinger. Наступного дня Верховний представник з іноземних справ і політики безпеки Євросоюзу Жозеп Боррель повідомив про створення двох пакетів допомоги Україні, які «мають на меті фінансувати доставку летального спорядження героїчній українській армії, яка бореться з рішучим опором проти російських загарбників, і забезпечать їх такими необхідними нелетальними припасами як паливо». Це має фінансуватися з Європейського фонду допомоги збереження миру, який складає 5,7 млрд євро.

Проте тема постачання озброєння Україні поки що не зайняла належного місця в урядових програмах Німеччини. Так, у своєму виступі перед Бундестагом 27 лютого Шольц представив програму із 5 пунктів, де військова допомога Україні і приєднання до санкцій проти країни-агресора лише окреслювались, а головне місце зайняли питання збільшення бюджету на фінансування Бундесверу до 100 млрд євро, максимальне фінансування НАТО, переозброєння новітніми зразками озброєння, перехід на зелену енергетику, прискорене будівництво терміналів зрідженого газу і т. ін. Така зосередженість уряду на внутрішніх проблемах, яка продовжувалася і надалі, вже отримала оцінку в самій ФРН.

Через два місяці після початку війни впливовий Інститут світової економіки (IfW) в Кілі зазначив: «З початку війни лише в Німеччині уряд зібрав у чотири рази більше грошей на «знижку на нафту», ніж для України...» Уповільнена реакція німецького уряду викликала критику як в самому німецькому суспільстві, оскільки ФРН почала приймати перших біженців з України і все очевидними ставали жахи перших днів війни, так і серед європейських союзників. 2 березня ц.р., на тлі багатотисячних демонстрацій в підтримку України в найбільших містах Німеччини, уряд змушений був навіть офіційно оголосити про те, що вся зброя, яку Берлін пообіцяв, вже передана Україні. А наступного дня з’явилась інформація про те, що  Мінекономіки схвалило поставку 2700 ПЗРК «Стріла» із запасів Національної народної армії (NVA) колишньої НДР.

Після цього питання про постачання зброї для України взагалі зникло з порядку денного в публічному дискурсі і медійному просторі. На перший план вийшло болюче для внутрішньої політики ФРН питання про відмову від російських енергоносіїв. І навіть попри те, що вже на початку березня, згідно з опитуваннями, 55% німців виступали за відмову від російської нафти і газу міністр економіки Роберт Хабек 12 березня заявляв: «Я розумію всіх, хто закликає до негайного ембарго через жорстоку загарбницьку війну Путіна. Але я відповідаю за всю країну. Я повинен подумати, які наслідки мають наші рішення».

Що ж до постачання зброї для України, то очевидно, слід зважити на  слова депутатки Європарламенту від «зелених» Ханни Нойман: «СДПН гальмує це питання де тільки може. І кожні два тижні знаходить для цього новий привід». Можливо, така внутрішня критика нерішучості стала аргументом для того, щоб 14 березня уряд Німеччини оголосив про те, що віднині всі поставки зброї для України стають непублічними. Хоча не виключаються і питання безпеки.

Успіхи української армії у боротьбі з окупантами і повідомлення про жахливі звірства російських військових у звільнених околицях Києва (Бучі, Ірпеня, Бородянки та ін.), які почали визначати як «геноцид», абсолютно очікувано вивели питання про постачання Україні зброї на новий рівень. Загальна тональність заяв союзників віднині звучить так – «Україна не повинна програти війну!» Відповідно і змінюється номенклатура військових поставок, де крім ПТРК, ПЗРК, стрілецького озброєння і боєприпасів вагоме місце має посісти важке озброєння (танки, броньовані машини, артилерійські системи тощо). Першими позитивно відреагували вже згадувані вище союзники України, якими було прийнято рішення щодо надання Україні понад 200 далекобійних артилерійських систем.

Звернення ж українського президента Володимира Зеленського до уряду Німеччини – найпотужнішого в Європі виробника і експортера зброї – про допомогу танками і бойовими машинами, не мало оперативного позитивного результату. З цього приводу впливовий представник партії «зелених» Антон Гофрейтер сказав, що стиль прийняття рішень нинішнього канцлера багато в чому схожий на його попередницю Ангелу Меркель: «Вони дуже довго думають, перед тим як прийняти рішення… Але рішення на війні мають прийматися протягом днів, а ще краще протягом годин. Стиль Меркель і Шольца сюди не вписується».

Федеральний канцлер заявив про те, що Німеччина вже поставила в Україну велику кількість зброї, а також надала відчутну фінансову допомогу, а що стосується танків і бронетехніки, то таку техніку не поставили навіть США та Велика Британія. Однак таке виправдання не отримало співчуття в самій ФРН. За даними вже згадуваного Інституту світової економіки (IfW), який провів порівняльне дослідження щодо підтримки України, Німеччина опинилась позаду США та Польщі, якщо додати двосторонню допомогу Україні та частку німецьких платежів від ЄС та Європейського інвестиційного банку. Але якщо порівняти ці суми з економічними показниками країн-донорів, то все виглядає зовсім інакше: далеко попереду Естонія, за нею йдуть Польща, Литва та Словаччина. ФРН посідає 12 місце, відразу після Франції та Італії, які є другою і третьою за величиною економікою в ЄС.

Далі пішли в хід наступні арґументи: а) українцям потрібно тривалий час для опанування танком Leopard, а наявні бойові машини піхоти Marder, за словами заступника генерал-інспектора Бундесверу Маркуса Лаубенталя, потрібні в якості запасних частин для існуючих на озброєнні; б) наявні запаси озброєння в Бундесвері вже вичерпалися і, в разі поставок в Україну, Німеччина не зможе виконати свої зобов’язання перед союзниками по НАТО; в) будь-які поставки важкого озброєння ФРН неминуче втягнуть її у російсько-українську війну.

Останні аргументи є найбільш популярними в деяких німецьких ЗМІ і їх ретранслюють не тільки окремі політики і державні діячі, але й військові експерти, які дуже часто виступають на німецьких телевізійних каналах. Так, наприклад, Еріх Вад, відставний генерал і колишній радник з питань безпеки у Федеральній канцелярії, заявив що такі поставки озброєння неминуче призведуть до «третьої світової війни» (Die Zeit, 20.04.2022). Такі експерти належать до т.зв. Lodenmantel-Geschwader – групи відставних німецьких генералів, своєрідної військової касти із специфічними ціннісними орієнтирами. Раніше вони були відомі доволі неоднозначним ставленням до подій Другої світової війни з деякими спробами «відбілити» воїнів вермахту. Саме від них походить і теза про те, що попри наявні успіхи української армії, вона не зможе перемогти країну-агресора. І дане твердження має прихильників серед німецьких політиків і окремих верств населення про що свідчить, наприклад, «Відкритий лист» німецьких інтелектуалів до Шольца із закликом змусити Україну припинити опір російським загарбникам. Щоправда, вік підписантів понад 65 років, а окремі з них починали свою кар’єру в колишній НДР і є доволі близькими до лівих партій.

Все це відбувається на тлі того, що більше половини населення Німеччини, за даними останнього опитування, підтримують надання Україні важкого озброєння, є критиками позиції канцлера і уряду.

Наразі, як заявила міністерка оборони Крістін Ламбрехт (СДПН), «Бундесвер перебуває в ситуації, коли, на жаль, не може відмовитися від зброї, якщо має й надалі ґарантувати національну оборону та оборону альянсу». При цьому вину за такий стан Бундесверу вона переклала на ХДС/ХСС, представники якої 16 років керували міністерством. Одним із варіантів, який запропонував канцлер, має стати надання Україні позики в понад 1 млрд євро для самостійної закупівлі озброєння у виробників.

Надто важливою стала інформація уряду в Берліні у день проведення на військовій базі військово-повітряних сил США 26 квітня 2022 р. в німецькому м. Рамштайні зустрічі голів та представників оборонних відомств більше ніж 40 країн. На цій зустрічі, яка проходила під проводом міністра оборони США  Ллойда Остіна, практично була сформована нова проукраїнська коаліція, де 40 країн домовилися координувати військову допомогу Києву для відбиття російської агресії. На зустрічі міністерка оборони ФРН Крістін Ламбрехт поширила письмову заяву, згідно з якою німецький уряд поставить Україні близько 50 зенітних самохідних установок «Гепард». Ламбрехт також підтвердила рішення німецького уряду фінансувати так звані «кругові поставки». Схема передбачає, що країни Східної Європи будуть відправляти Україні військову техніку радянського зразка зі своїх запасів, а Німеччина зобов'язується заповнити дефіцит таких озброєнь за свій рахунок.

Крім цього, Бундесвер має намір навчати на території ФРН українських військових поводженню із західними зразками техніки, включаючи не лише «Гепарди», а й самохідні гаубиці PzH 2000, які планують поставити в Україну Нідерланди. Самохідні зенітки «Гепард» були списані понад 10 років тому і зараз вони не перебувають на озброєнні Бундесверу. «Гепарди» виготовляв концерн Krauss-Maffei Wegmann (KMW) ще в середині 1970-х років. Їхня особливість: дві гармати 35 мм, які можуть вражати як цілі в повітрі на висоті до трьох кілометрів або вище залежно від модифікації, так і наземні цілі. Військові експерти стверджують, що хоча навчання поводженню з радарами «Гепардів» потребує тривалого часу, стрілянина по наземних цілях – ні, що робить постачання цих зеніток доцільнішим з погляду безпосередніх потреб України.

Коментуючи постачання «Гепардів», глава міноборони ФРН Ламбрехт додала, що це «саме те, що зараз необхідно Україні». Проте раніше чимало німецьких військових експертів висловлювали  сумніви, які звертали увагу на складності як в управлінні цими озброєннями, так і на недостатнє постачання боєприпасів. Зокрема, влада Швейцарії 26 квітня ц.р. не надала Німеччині дозволу на відправку в Україну амуніції для «Гепардів», виготовленої швейцарськими виробниками.

Дещо раніше у німецькій пресі йшлося про те, що ФРН може погодитись і на постачання до 100 танків «Леопард 1». Це також списана техніка: різноманітні модифікації цього танка перебували на озброєнні Бундесверу до 1980 року. Потім йому на зміну прийшов «Леопард 2». Проте вже згадуваний виробник KMW підтверджує, що перший варіант «Леопарда» й досі актуальний». Дійсно, що незважаючи на свій вік, цей танк досі перебуває  на озброєнні в дев'яти країнах.

 Танки «Леопард» і БМП «Мардер» - які уряд ФРН має намір невдовзі відправляти в Україну.

Українська влада виявляла інтерес і до інших старих зразків військової техніки - наприклад, бойових машин піхоти «Мардер». Виробник цих машин, німецький оборонний концерн Rheinmetall вже подав запит на дозвіл надати Україні 100 БМП такого типу, а офіційний представник уряду ФРН Штеффен Гебештрайт заявив наразі, що рішення буде ухвалено у найближчий термін. Тож нині справа поставок танків «Леопард» і БМП «Мардер», як й іншої наступальної зброї на часі.

 

Стельмах Сергій Петрович – доктор історичних наук, професор,

головний науковий співробітник  ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України»

27 квітня 2022 р.

Ще в перші дні російської навали в Україну адміністрація США та низка країн-членів ЄС звернулись з проханням до президента Палестинської національної автономії Махмуда Аббаса приєднатися до засудженням цієї агресії, але керівництво Автономії відповіло відмовою. Офіційний представник ПНА заявив, що у Палестини добрі стосунки як з Росією, так і з Україною: «ми маємо палестинську громаду і в Росії, і в Україні, і ми боїмося, що засудження однієї з цих країн негативно позначиться на наших громадах». Палестинська влада офіційно зайняла позицію нейтралітету.

Для політичних кіл Франції початок війни Росії проти України 24 лютого 2022 р. виявися на загал неочікуваним. Французька влада вважала, що Росія не буде воювати проти України. Французькі експерти часто підкреслювали, що Москва  хоче вести переговори зі стратегічних питань. Ставлення французьких лідерів до війни в Україні, позиції експертів та ЗМІ щодо російсько-українського конфлікту значною мірою пояснюються некомпетентністю французьких аналітичних кіл стосовно української зовнішньої політики, стану ЗСУ та менталітету українців. Показовим є відсутність у Франції політологів-міжнародників та фахівців з політики України,  які володіють українською мовою та здатні ознайомитися з українськими публікаціями історичного та політологічного характеру. Така ситуація спостерігається впродовж двох останніх десятиліть попри те, що молоді французькі випускники відділення українознавчих студій в INALCO (Інституті східних мов) досліджують українську літературу, культуру та іноді соціологію, утім не історію, політологію міжнародних відносин чи зовнішню політику України.

Країни арабського світу опинилися серед тієї більшості азійських та африканських країн, які, принаймні на сьогодні, зайняли нейтральну позицію стосовно оцінки дій Росії в Україні, входження у міжнародну коаліцію спротиву цій агресії та допомоги Україні. Так, лише деякі з арабських країн проголосували 2 березня 2022 р. за резолюцію ООН щодо припинення російського вторгнення.

У чому криються причини такої позиції арабських країн, що є геополітичними, економічними, соціально-політичними та цивілізаційними чинниками таких рішень зазначених держав?

Австралія - країна й континент, яка розташована на іншому боці земної кулі від України. Але в період глобального розвитку Інтернету і соціальних мереж зокрема, новини облітають світ із швидкістю думки. Ганебний та безпідставний напад Росії на Україну став відомим в Австралїї так саме швидко, як в Європі та інших частинах світу. Австралійське суспільство не могли не вразити підступні дії Росії. Вже 1 березня 2022  р. прем'єр-міністр австралійського уряду Скотт Моррісон оприлюднив Заяву для медіа, включаючи як традиційні, так і нові медіа–ресурси: Twitter, Фейсбук, LinkedIn.

Нещодавно Рада ЄС затвердила п’ятий пакет економічних і персональних санкцій проти Росії через її війну проти України. Особливістю заходів Брюсселю, як заявив глава європейської дипломатії Жозеп Боррель є те, що «ці останні санкції були прийняті після звірств, скоєних російськими збройними силами в Бучі та інших місцях під російською окупацією. Мета наших санкцій – зупинити безрозсудну, нелюдську та агресивну поведінку російських військ і дати зрозуміти особам, які приймають рішення в Кремлі, що їхня незаконна агресія дорого їм коштуватиме!»

В той час, коли майже вся прогресивна світова спільнота рішуче засуджує російське вторгнення в Україну, яке розпочалося 24 лютого 2022 р., серед країн пострадянського простору дана подія викликала неоднозначну реакцію. Особливо це стосується країни Центральної Азії. Слід зазначити, що зважаючи на закритість політичних систем цих країн, про ставлення їхніх суспільств до російської агресії щодо України ми можемо судити лише із соціальних мереж. Так, в окремих країнах, а саме Казахстані та Киргизстані, дійшло навіть до протестів та демонстрацій, спрямованих на рішучий осуд російської агресії та підтримку України. Одночасно серед громадян центральноазіатських країн ми також прослідковуємо значний відсоток тих, хто підтримує російську агресію в Україні.

Вибори до Державних Зборів Угорщини 3 квітня 2022 р. завершилися перемогою нині правлячої коаліції Фідесу -Угорського громадянського  союзу та Християнсько-демократичної народної партії (ХДНП).

Із 7,54 млн. виборців країни у голосуванні взяло участь 5,24 млн.чол. (69,54% виборців). За підсумками  опрацьованих 99% бюлетенів коаліція Фідес–ХДНП отримала 68% голосів виборців і здобула 135 депутатських мандатів.  Опозиція у складі шести політичних партій  під назвою «В єдності за Угорщину» на чолі з поміркованим консерватором П. Маркі-Зай отримала понад 28% голосів і здобула 56 мандатів. Третє місце посіла нова ультраправа партія «Наша Батьківщина» на чолі з Ласло Торочкоі. «Наша Батьківщина» набрала 4,1% голосів і отримала 7 мандатів.

Мабуть ніде подвійне ставлення до російської агресії проти України не виявлялось так яскраво як це було продемонстровано Ізраїлем на самому її початку. Ця близькосхідна країна, не зважаючи на те, що є найважливішим союзником США у регіоні, намагалась уникнути назвати Росію агресором і приєднатись до будь-яких санкцій проти неї. Керівництво Ізраїлю вирішило встановити тонкий баланс між підтримкою добрих відносин із США та Росією, яку вважало могутнім регіональним гравцем. Ізраїльський прем’єр-міністр Н. Беннет запропонував свої послуги у якості посередника між Україною і Росією.

Війна Росії проти України змінила всю систему міжнародних відносин, більшість країн світу пересвідчуються у агресивності кремлівського режиму, його злочинній сутності. Європейський Союз, як і весь колективний Захід, гнівно засуджують повномасштабну війну РФ проти України. Нинішній перебіг подій підтверджує багаторічний антиукраїнський, антидемократичний курс Москви.  У лютому 2022 р. з моменту визнання Росією ДНР і ЛНР та початку повномасштабного воєнного вторгнення на територію України Євросоюз, у якому протягом цього півріччя головує Франція, відреагував прийняттям кількох пакетів санкцій та посиленням обмежувальних заходів.

Поїздка президента США Дж.Байдена до Європи була заздалегідь анонсована як епохальна подія, покликана змінити глобальний політичний клімат і згуртувати світ демократій проти загрози з боку авторитарних режимів. Під час візиту Дж.Байдена до Брюсселя 24 березня відбулися три саміти – за участю лідерів держав-членів НАТО, країн ЄС (у присутності Дж.Байдена) і G7, покликані продемонструвати згуртованість «колективного Заходу» і рішучість у впровадженні жорсткого санкційного режиму проти Росії, яка чинить воєнне вторгнення в Україну.

Терміновий заклик до миру та припинення російської агресії проти України від співробітників Університету Хосей та Інституту соціальних досліджень Токіо  (японською та англійською мовами)

Реакція країн близькосхідного регіону та їх керівництва визначається передусім  кількома чинниками, які обумовлюють її особливість. Передусім, значна частина держав має авторитарні та недемократичні режими, які нерідко симпатизують таким режимам, як російський чи білоруський. По-друге, реакція цих країн визначається, як правило, не ціннісними орієнтирами, а цілком прагматичними та далекими від моралі міркуваннями. Наприклад, побоюваннями, що агресія проти України спричинить голод у близькосхідному регіоні через звуження можливостей для нашої країни поставляти на зовнішній ринок зерно, м’ясо-молочну продукцію тощо і через це у зоні голоду може опинитися не менше 300 млн населення у декількох регіонах Близького Сходу та інших азійських ареалах. По-третє, багато з цих країн мають тісні та глибокі політичні, військово-технічні та економічні відносини з Росією, що визначило їхню переважно очікувальну позицію, принаймні протягом першого місяця війни.

27 лютого ц.р. німецький бундестаг провів спеціальне засідання, присвячене воєнному нападу Росії на Україну. Вперше в історії Німеччини парламент засідав у неділю. Головною подією став виступ бундесканцлера Олафа Шольца, який засудив загарбницьку війну Кремля проти України і пообіцяв дати їй рішучу відсіч колективного Заходу. Канцлер був першим із лідерів європейських країн, хто виголосив промову, зміст якої повністю засуджував воєнну авантюру Путіна. Водночас у ці ж вихідні понад мільйон протестуючих проти війни вийшли на вулиці німецьких міст, а ратуші і пам’ятки архітектури багатьох з них засвітилися кольорами українського прапора.

Сторінка 1 із 2
Перейти до початку