>

НАТО та повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну

    Глибокий і ґрунтовний аналіз перебігу подій, можливих дієвих превентивних чи стримуючих заходів щодо неспровокованого вторгнення російських військ в Україну 24 лютого 2022 р., певно, що  буде здійснено пізніше. Проте і нині, після фактично чотиримісячного потужного і відчайдушного опору України, її збройних сил агресору можна і вкрай важливо провести аналіз позиціонування та, власне, мало прийнятної лінії НАТО – самої сильної військово-політичної структури, стосовно російського брутального нападу на Україну.

    З певною долею умовності можна поділити усіх держав – партнерів України у її спротиву російській агресії, у тому числі й членів НАТО,  на дві частини: прихильників «партії миру» та «партії справедливості». Другу групу, яку  очолюють два могутніх лідери – США та Велика Британія, є підстави з певними застереженнями вважати навіть союзниками України. У числі даних держав найбільш гостро, з повними на те підставами, сприймається безпосередня російська загроза не лише існуванню України, але й країнам Східної Європи (з деякими виключеннями) та Балтії. Адже ці країни переживали радянські збройні інтервенції й прагнуть уникнути їхнього повторення Москвою в майбутньому. Дане коло країн об’єднує з лідерами «партії справедливості» усвідомлення того, що ставкою у російсько-українській війні є не тільки доля України, а європейська й світова безпека в цілому. Якщо Путіну не нанести поразку в Україні, його геополітичні апетити миттєво розширяться до кордонів Російської імперії.  

    Натомість «партія миру», на чолі з лідерами ЄС – Німеччиною, Францією, Італією та ін. – стурбована насамперед тим, що мета «партії справедливості» – продовження війни до перемоги України, пов’язана з ризиком ескалації аж до ракетно-ядерної, залучення країн НАТО у війну. Самі багаті країни Євросоюзу найбільш страждають від економічних санкцій проти Росії, перспективи відміни яких уявляються дуже віддаленими. Щоб приглушити звинувачення у політиці умиротворення Путіна, показати на чиєму вони боці, лідери ЄС погодилися на надання Україні статусу кандидата в члени Євросоюзу. Безумовно, це для них знаковий вчинок. Але він не отримає розвитку у разі ненадання провідними європейськими потугами своєчасної масштабної допомоги Україні у війні. Нинішня війна в Україні показує європейцям сьогодні: щоб мати мир  обидві сторони мають віддавати перевагу миру перед війною. Щоб потенційний агресор мав заплатити надвисоку ціну за загарбницькі дії. Це й називається стримуванням. Якщо Європа хоче жити в мирі, вона повинна нарешті побудувати сильну зовнішню політику та спільну оборону.

    Здавалося, що після абсолютно безглуздого за стратегією та самогубного для російських національних інтересів нападу Кремля на Україну, мали б припинитися спроби вимірювати Путіна в категоріях «реальполітик» та відбутися визнання його божевільним геополітиком (не тільки тому, що геополітика як така є божевіллям у глобалізованому світі). Але політичний реалізм, без вагань відмовляючись від наріжного для нього визначення «балансу сил», безоглядно пропонує раціоналізувати ірраціональну поведінку опонента, «зрозуміти побоювання російського керівництва». Поготів відсутністю реалізму диктується логіка поведінки «не спровокувати війну Росії проти Заходу», тим більш запобігти обміну ракетно-ядерними ударами. Треба брати до уваги, що у картині світу Путіна немає обмежень тому, до чого він має вдатися, незалежно від поведінки його опонентів. Залишається сподіватися, що рятуючи свої життя путінське оточення, у разі наказу розпочати ядерну війну, спровадить його  «до раю» одноосібно, віддавши перевагу збереженню цього недосконалого бездуховного світу для себе ще на деякий час. Путіна неможливо спровокувати, він самотужки успішно це робить, що довів  нападом на Україну без будь-якого приводу для Росії, окрім власного хибного псевдоісторично-філософського симулякра. Намагатися умиротворити Путіна – це завдання для психіатрів, а не політиків. Тільки холодний душ внаслідок воєнної поразки здатний привести Росію до тями. 

    Політика НАТО під час російсько-української війни, з усіма її кричущими суперечностями, найкращим чином зрозуміла з виступу генсека Єнса Столтенберга у Гельсінкі 12 червня 2022 р.: «Зараз відбувається жорстока війна [Росії] проти мирного сусіда [України]. НАТО не є частиною [цієї] війни. У відповідь на війну НАТО має два фундаментальні завдання. Одне – надати підтримку нашому близькому партнеру Україні, [щоб вона] відстоювала своє право на самооборону, закріплене в Статуті ООН. Ми робимо це фактично протягом багатьох років»[1]. Але, треба визнати, у розмірах, які аж ніяк не допомогли Україні створити за 8 років війни потенціал стримування Росії, який був би здатен попередити її масоване вторгнення взимку 2022 р. «Після вторгнення ми значно посилили нашу підтримку України, –  продовжує Столтенберг, – військовою, економічною та гуманітарною допомогою. Наша мета – забезпечити перевагу України як суверенної та демократичної держави в Європі».

    Проте аналіз свідчить, що тут генсек, м’яко кажучи, допустив деякі неточності. Тому що як у попередні роки, так і після повномасштабної навали допомогу надавав не союз як спільна військово-політична  структура, а окремі держави-члени. Основним досягненням Брюсселю слід вважати те, що він не заборонив їм цього робити. Це стає очевидним, якщо зважити на  друге завдання НАТО у формулюванні Столтенберга – «не допустити ескалації війни. Головна відповідальність НАТО – захистити народи [країн-членів]. Тому ми посилюємо нашу оборону, особливо на сході Альянсу, на суші, на морі та в повітрі. Це стримування – не для того, щоб провокувати, а щоб запобігти конфлікту, зберегти мир. Амбіції Путіна виходять за межі України. Так звані «договори про безпеку», які він представив НАТО та США у грудні минулого року, висувають вимоги не лише до України, а й до НАТО – утримуватися від будь-якого подальшого розширення та вивести війська та інфраструктуру НАТО з країн, які приєдналися до Альянсу після 1997 року, поділивши НАТО на членів першого та другого класу. Це вимоги повної ревізії європейського безпекового порядку»[2]. Засвідчивши, що апетити Путіна стосуються більш широкого ареалу ніж Україна, Москва прямим чином загрожує країнам - членам, які Брюссель готовий захищати усіма належними засобами. Водночас, констатуючи, що війна в Європі йде повним ходом, бо Україну за будь-яких розкладів не можна усунути з континенту, логічним було б для генсека визнати невід’ємність натівської безпеки від української перемоги над агресором. Але політичний керівник Альянсу замість цього висуває тезу про дві війни – російсько-українську, у якій НАТО не воює та вступати до неї за жодного перебігу подій не збирається. Друга війна, яку прагне попередити Альянс, виглядає неминучою за відмови від визнання своєю війни першої. Не спрацьовують навіть властиві військовим будь-якого рівня міркування: ворога треба стримувати на рубежах подалі від власних, а якщо можливо – чужими, спільними, але не виключно власними силами.        

    Ґрунтовний аналіз свідчить, що для набуття якостей дійового фактору міжнародної стабільності в Європі, без якої і світова стабільність є недосяжною, НАТО має здійснити низку рішучих кроків:

    • встановити відповідність свого складу принципу захисту демократії, західних цінностей, що вимагає уведення до статуту (Вашингтонського договору) положення (статті) про тимчасове припинення членства або остаточне виключення з організації держави з авторитарним режимом, яка потурає агресору й, завдяки вимозі консенсусу у схваленні рішень, паралізує дії Альянсу;
    • негайно прийняти до НАТО Швецію та Фінляндію, які відповідають усім стандартам Альянсу, володіють чималими військовими та стратегічними спроможностями, заблокувавши підривні дії Туреччини. Цей крок є адекватною відповіддю на геополітичні марення Москви. Подібних амбіцій аж ніяк не позбавлена й Анкара;
    • зміцнити південний фланг оборони НАТО, Чорне море, відмовитися від розрахунків на Туреччину (яка неодноразово відмовлялася від надання підтримки воєнним операціям Альянсу, здійснює військово-технічне співробітництво з РФ та здебільшого сприяє країні-агресору), негайно визначити близьку перспективу вступу України до НАТО як країни, котра на ділі довела боєздатність своїх збройних сил;
    • докорінним чином збільшити європейський оборонний потенціал (відмовитися від пресловутих 2% ВВП на оборону), розбудувати його до масштабів, коли Європа набуде спроможностей, близьких до Сполучених Штатів, а, отже, діяти самостійно в питаннях оборони;
    • виступати єдиним фронтом у безпекових питаннях, подолати різноголосся між державами, які прагнуть «поставити РФ на належне для неї місце» та «миротворцями за будь-яку ціну, якщо її платитиме Україна», цілком позбутися прагнення умиротворити Кремль, оскільки це є шлях у безвихідь;
    • провести чесну та відверту оцінку прорахунків та недоліків Альянсу, цілковитого провалу стримування агресора, безглуздих спроб залучити РФ до створення спільної системи колективної безпеки, ігноруючи базові засади путінського режиму, що призвели до війни в Європі та слабких місць політики Брюсселю під час війни;
    • раз і назавжди визнати, що геополітика (захоплення та контроль територій) є реліктом, існування якого у ХХІ столітті, через наявність засобів знищення людства в цілому та процесу глобалізації, який постав об’єктивною умовою подолання основних проблем людства, є неприпустимим.

    У разі невиконання більшості, якщо не всіх цих завдань, НАТО як організація з вирішення проблем міжнародної безпеки, стримування агресора зрівняється у ефективності з такими структурами як ОБСЄ та ООН. Саме такі оцінки і підходи вітчизняної дипломатії мають артикулюватися і твердо обстоюватися українською стороною. А підтримка цієї слушної позиції Києва колом держав прихильників «партії справедливості» може мати стратегічне значення як для України, так і для Альянсу в цілому.

    Потєхін О.В. – доктор історичних наук,

    головний науковий співробітник ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України»

     

    [1]Stoltenberg, J. (2022, June 12) Speech by NATO Secretary General Jens Stoltenberg at the Kultaranta talks in Finland  NATO - Opinion: Speech by NATO Secretary General Jens Stoltenberg at the Kultaranta talks, 12-Jun.-2022

    [2] Ibidem

    Перейти до початку