З’ясувалося, що переважна більшість військових, які перетнули російсько-український кордон зі зброєю 24 лютого – молоді контрактники, виховані виключно на путінській пропаганді останніх 20 років.

З 24 лютого, як тільки російські війська зайняли перші населені пункти, почалася їх взаємодія із місцевим населенням. Жителі окупованих росіянами населених пунктів зазначали, що відчували сильний страх, коли змушені були зустрічатися з ними на вулиці, тому перші дні ховалися у погребах, де спали в одязі та взутті. Однак, через шалену незручність проживання без звичних, комфортних умов, все ж доводилося повертатися жити до своїх осель. Але такі опції були можливими лише для тих населених пунктів, де не велися активні бойові дії, а розташовувалися пункти дислокації окупантів або ж відбувався процес їхнього переміщення. У місцевостях, де велися активні бої, жителі оповідали про поширену практику окупантів ставати за населеними пунктами і таким чином «прикриватися» мирним населенням. Подібна тактика справді сприяла окупантам, адже місцеве населення внаслідок неї ставало дуже заляканим та «зручним». Натомість відзначимо, що українські військові не стріляли у відповідь, знаючи, що в тій місцевості розташований населений пункт з великою кількістю цивільних.

Окрім того через активні бойові дії цивільні жителі залишалися без необхідних комунікацій, а також інтернету та зв’язку. Щоб здійснити дзвінок, людям в окремих захоплених населених пунктах потрібно було виходити на пагорби на межі їхніх населених пунктів. Інколи це було смертельно небезпечно, оскільки періодично окупанти поновлювали обстріли територій. В одному із сіл таким чином російські військові мало не вбили вісім людей похилого віку, коли вони намагалися зателефонувати рідним.

Займаючи населений пункт, окупанти знаходили і заселялись в найкращі будинки, мешканці яких виїхали в більш безпечну частину України або за кордон. Іноді вони селилися в помешканнях людей, які залишалися в населеному пункті. У такому разі самим мешканцям наказували шукати собі іншого прихистку. В окремих випадках окупанти могли посеред ночі вломитися в будинок та, погрожуючи зброєю і залякуючи місцевих жителів, вимагати від них покинути власний будинок та надати його для користування російським військовим. У разі відмови, вимагали надати одне з господарських приміщень. Іноді могли розміщувати своїх бійців разом з членами родини місцевих жителів, остаточно порушуючи особисті кордони людей.

Частою практикою було вибивання замків у хатах місцевого населення. За період окупації, який тривав трохи більше місяця, у населених пунктах північної України місцеве населення могло неодноразово ремонтувати чи замінювати замки на будинках або господарських спорудах. Повсякденною практикою у ворожого війська був злам замків навіть на очах у власників. Як стверджують місцеві жителі, окупанти пояснювали такі дії необхідністю «зачистки» населеного пункту, пошуком військових Збройних Сил України, їх родин та партизан. Проте найчастішими знахідками ворожих військових після подібних «облав» були горілчані вироби чи діжки з закваскою, який вороги вживали у великих кількостях. Найпершим їхнім питанням до місцевого населення після окупації населеного пункту було: «…де у вас можна знайти/купити самогон?». Цивільне населення, з яким спілкувалися наші дослідники, особливо часто наголошувало на неймовірно великому відсотку пиятики у російській армії. Через зловживання алкогольними напоями окупанти часто порушували військову дисципліну, залишали позиції чи блокпости, не виконували завдання свого командування. Також жителі зазначають, що за їх спостереженнями, взаємодія між ворожими підрозділами теж була на низькому рівні, злагодження вони майже не проходили.

Зазначимо, що через російське вторгнення поширеними стали і супутні втрати серед місцевого населення. Так, в населених пунктах, в яких ми проводили опитування, вже після перших обстрілів від серцево-судинної недостатності померли декілька осіб старшого віку. Поширеними були смерті від гіпертонічної хвороби у людей, які через активні бойові дії не мали доступу до медикаментів. Також деякі мешканці окупованих населених пунктів отримували інвалідність внаслідок перенесеного інсульту, не отримавши медичної допомоги вчасно. Російські військові не сприяли медичній евакуації тим, хто її потребував, та не сприяли отриманню хворими з серйозними хронічними захворюваннями необхідних медикаментів.

Найбільшим приниженням місцеві жителі вважали необхідність закопувати українські прапори, оскільки окупанти надто агресивно на них реагували. Також частими були погрози місцевому населенню з вимогами не висловлювати свою патріотичну позицію, не чинити протестів та активного спротиву окупантам. Результати опитувань засвідчили, що приниженням українці з деокупованих територій вважали вимогу ворожих військових носити білі пов’язки усім мирним мешканцям. Окупанти також поширювали наратив про «один народ» та радили місцевим жителям їхати до родичів у Росію чи Білорусь.

Основною мотивацією захоплення території України у російських кадрових військових була матеріальна вигода. Як зазначають місцеві жителі, вихваляння високими зарплатами було однією із улюблених тем для розмови з ними. До того ж можливість померти не засмучувала навіть офіцерський склад російської армії, оскільки в такому разі вони вірили в забезпечення їхніх родин житлом та матеріальною підтримкою від держави, яка їх направила захопити Україну.

Тотальна бідність, неосвіченість, неспроможність заробити матеріальні блага у своїй країні штовхали окупантів на мародерство, масові крадіжки майна місцевих жителів, навіть за їхньої присутності. Опитувані жителі усіх населених пунктів відзначали випадки, коли мешканці просили не виносити певні речі зі своїх осель, але росіяни однак їх забирали, завбачливо перепрошуючи господарів. Подекуди окупанти вдавалися до крадіжок чи грабунків майна місцевих фермерів, а саме городини та домашніх тварин. Іноді місцевий бізнес самостійно віддавав їм свійські тварини (переважно свиней) через побоювання людей зі зброєю. Окупанти сприймали такі «дарунки» як добровільні пожертви для себе.

Ідеологічна складова окупації була другорядною у спілкуванні місцевих жителів з окупантами. У розмовах росіяни називали своє вторгнення – «миротворчою операцію», а себе – «миротворцями». Також поширювалися тези: «…ми прийшли сюди для того, щоб вас захистити від «нациків».

З особливою жорстокістю російські військові ставилися до чоловічого населення молодого та зрілого віку, яке залишилося на окупованій території. Поширеною практикою було застосування тортур у вигляді побиття чоловіків, що просто проходили вулицями своїх населених пунктів, погроз, показових «розстрілів» зі стріляниною у повітря, все задля отримання потрібної інформації або зізнань від місцевих жителів.

Разом з тим ворожі військові, не дивлячись на те, що мали перевагу у зброї, боялися місцевих чоловіків, адже припускали, що вони могли бути потенційними партизанами, колишніми військовими чи їх прихильниками. Фіксувалися випадки розстрілу молодих людей, що раніше служили в зоні АТО або Збройних Силах України. Підставами до такого виду розправ могла бути навіть знайдена військова форма у будинку, чи фотографії у ній. Мали місце також випадки розстрілів підлітків, які просто йшли по вулиці.

Варто зазначити, що найбільш небезпечними були ситуації, коли окупанти пересувалися колонами по селах. Тому місцеві жителі намагалися сидіти в такий час у підвалах або в кімнатах, чи клунях подалі від вікон або ж із забитими вікнами. Виглядати з вікон було смертельно небезпечно для життя, окупанти без попередження могли відкрити вогонь по людях, оскільки боялися, що вони фотографуватимуть і рахуватимуть техніку задля передачі Збройним Силам України.

Ще одним важким злочином російських військових проти людяності вважаємо практику виселення людей із їх помешкань у зонах активних бойових дій та примусове їх ув’язнення у непридатних для цього приміщеннях задля «порятунку». Такими приміщеннями могли бути підвали шкіл, заводів, інших підприємств, де місцеві жителі без освітлення, опалення та зв’язку, а також найнеобхідніших медикаментів могли перебувати понад місяць. У такому разі у самому укритті, яке «охоронялося» ворожими військами, нерідкими були супутні втрати за рахунок смертей людей літнього віку. Якщо в самому підвальному приміщенні люди почувалися у відносній безпеці, то щоб справляти природні потреби їм доводилося виходити з укриття і таким чином наражати себе на небезпеку. Щоб уникнути такого ризику, місцеві жителі намагалися не вживати їжу і воду або робити це за крайньої потреби. Самі ж окупанти не надавали цьому особливого значення.

Підсумовуючи результати опитування та вивчення стану справ у деокупованих місті Чернігові та селах Чернігівського району, зазначимо наступне. У лавах рядових окупантів навесні 2022 р. були у переважній більшості молоді люди 20-25 років, їм притаманний відчутно низький рівень освіти, вони здебільшого були з депресивних регіонів та добровільно підписали контракт з російською армією задля заробітку грошей. В діях рядових окупантів звичними явищами були мародерство, залякування місцевих жителів, нехтування їхньою безпекою та здоров’ям, порушення кордонів приватності. Також відзначимо, що російські військові дуже боялися українську армію, скрізь розшукували її сліди. Страх і агресія поширювалися на усе доросле чоловіче населення та штовхали окупантів на злочини проти людяності, такі як катування, вбивства, показові «розстріли». Існувала також і практика закриття місцевого населення з зони активних бойових дій у непридатних для цього підвальних приміщеннях в абсолютній тисняві, антисанітарії та без відповідних зручностей. Тотальне лицемірство та дволикість російських військових проявлялись у спілкуванні з місцевим населенням, представниками самоврядування та місцевим бізнесом.

Тим самим, проведені заходи у рамках проєкту «Гуманітарні аспекти російсько-української війни 2014-2023 рр.: історико-культурні візії та сучасні стратегії виживання» однозначно підтверджують, що російська агресія та навіть тимчасова окупація несуть величезні страждання українському народу, що викликає його природній гнів і обурення та спонукає до належного спротиву. Даний перебіг подій вселяє тверду надію в спроможності України та її Збройних сил захистити наш народ та звільнити всі окуповані території від агресора.

Ольга Вадимівна ВОРОБЄЙ

кандидат історичних наук,

науковий співробітник відділу історії нових незалежних держав

ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України»