>

Еволюція ставлення Ліванської Республіки до повномасштабної російсько-української війни

    З огляду на низку об’єктивних і суб’єктивних чинників сьогоднішній Ліван продовжує відігравати роль своєрідного західного форпосту арабського світу. Зокрема, Ліванська Республіка є мало не єдиною арабською державою, побудованою на демократичних засадах. Відповідно, певна частина місцевого політичного істеблішменту розраховує на отримання різнопланових заохочувальних «дивідендів» від країн демократичного світу на чолі з США. Водночас, Ліван підтримує тісні дружні взаємовигідні відносини з Україною. Перш за все, йдеться про торгівельні зв’язки. Так, у 2020 р. на нашу державу припадало 80% ліванського імпорту пшениці й 50% прямих надходжень рослинної олії. До того ж, країну кедрів й Україну пов’язують кілька століть тісних культурних, релігійних й освітніх зносин, а також існування доволі численних й активних земляцтв і діаспор. Зокрема, на чолі однієї з найвпливовіших українських сунітських організацій – Духовного управління мусульман України, – перебуває виходець з Лівану, шейх А. Тамім.

    Завдяки такому стану речей, помноженому на оперативність дій української дипломатії, початкова офіційна позиція Бейрута по війні РФ проти України відповідала інтересам нашої держави. Вже 24 лютого 2022 р. Ліван на рівні дипломатичного представництва при ООН наголосив необхідність збереження політичного суверенітету, незалежності та територіальної цілісності України, а на рівні голови МЗС, А. Бу Хабіба, відверто засудив російську агресію. 1 березня під час зустрічі з надзвичайним і повноважним послом України в Лівані І. Осташем і військовим аташе нашої держави В. Топтуном, необхідність дотримання усіх міжнародних норм, визнаних стосовно України, підкреслив міністр оборони Ліванської Республіки М Слім.

    Надто важливо, що 2 березня ц.р. Ліван підтримав резолюцію Генеральної асамблеї ООН, в якій однозначно засуджувалися агресивні дії РФ, пов’язані з війною останньої проти нашої держави. Також не залишились осторонь і деякі ліванські публічні персони. 2 березня впливовий лідер Прогресивно-соціалістичної партії Лівану В. Джумблат у листі до І. Осташа висловив підтримку українському народу у його боротьбі під час війни. 6 березня ц.р. жахіття війни в Україні у недільній проповіді засудив патріарх ліванської маронітської церкви, кардинал Б. ель-Рахі (щоправда, подібно до свого зверхника, Папи Франциска, він не конкретизував ініціатора агресивних дій). Також протягом двох місяців російсько-української війни у Бейруті за участю місцевих активістів пройшло кілька акцій, спрямованих на підтримку нашої держави у її протистоянні російським загарбникам.

    Проте схоже, що незважаючи на початкові дипломатичні успіхи І. Осташа, а також на симпатії до України з боку значної частини ліванського суспільства, російська сторона за сприяння місцевих агентів московського впливу поступово починає перехоплювати ініціативу. Слід зазначити, що російські позиції у ліванській політичній верхівці апріорі були значно сильнішими від українських. Так, до потенційних союзників РФ ще до початку війни належали усі представники першого владного ешелону Ліванської Республіки: прем’єр-міністр Н. Мікаті, спікер парламенту Н. Беррі та президент країни кедрів М. Аун. Усі вони виступають стратегічними чи бодай тактичними союзниками московського сателіта – спадкового сирійського президента Б. аль-Асада. На додачу, Н. Мікаті, подібно до деяких менш впливових представників сучасного ліванського політикуму, небезпідставно розглядається Кремлем як друг Росії. Окрім цього, за певних умов на російському боці могла виступити найвпливовіша військово-політична сила сучасного Лівану – радикальна шиїтська організація Хезболла, за якою стоїть тактичний союзник Москви – Іран. Нарешті, не слід скидати з рахунків усебічне посилення російської присутності, котре протягом останніх років спостерігається у країні кедрів; зокрема, у ліванській економіці. Так, вже станом на 2020 рік російські товари становили 15% від загальної вартості ліванського імпорту, тоді як на вартість українських – припадало 8%.

    Маючи у своєму розпорядженні вищеперераховані активи, московська дипломатія з притаманною їй брутальністю одразу ж спробувала перехопити ініціативу. Протягом 24 лютого – 1 березня ц.р. мали місце дві зустрічі А. Бу Хабіба з російським послом А. Рудаковим, заява посольства РФ щодо засудження ліванським МЗС російської агресії та ймовірне контактування Кремля з ліванськими симпатиками, на яке натякали останні. Загалом, московські «друзі» звинуватили Бейрут у зовнішньополітичному невігластві (нерозумінні цілей «військової операції» РФ) і нечуваній невдячності, а також натякнули на можливість шантажування долею ліванських громадян, які проживають і навчаються в Україні, й дали зрозуміти, що після завершення українських справ Росія знайде можливість пригадати Лівану засудження її дій. Окрім цього, російський слід безумовно простежується у різкому дистанціюванні від засудження агресії РФ з боку членів ліванського уряду, котрі представляють партію Н. Беррі Амаль і Хезболлу. На додачу, лідер останньої, Х. Насралла, 1 березня ц.р. публічно звинуватив у розв’язанні російсько-українського конфлікту Сполучені Штати.

    Результатом цієї гангстерської дипломатії стала вищезгадана поразка РФ, зазнана 2 березня 2022 р. на засіданні Генеральної асамблеї ООН. Російським звинуваченням і загрозам було протиставлено перспективу подальшої західної підтримки Лівану у боротьбі з кількарічною економічною й енергетичною кризою і надання дипломатичного сприяння у територіальній лівансько-ізраїльській суперечці за газоносну ділянку середземноморського шельфу. Також свою роль відіграли виняткова мужність і професіоналізм збройних сил України на тлі військово-політичних прорахунків російських загарбників та виважена позиція І. Осташа. Зокрема, не слід забувати, що 1 листопада 2021 р. український посол провів теплу зустріч з президентом М. Ауном з урахуванням дипломатичної кризи, під час якої від країни кедрів відвернулася більшість арабських держав Перської затоки.

    У світлі зазнаної дипломатичної поразки Москва вирішила змінити тактику. Наступні півтора місяця у російській столиці С. Лавров і його заступник у справах Близького Сходу М. Богданов активно приймали ліванських «друзів» з числа політиків другого й третього плану (радника М. Ауна у російських справах А. абу Зейда, лідера Демократичної партії Лівану й політичного союзника Хезболли Т. Арслана, голову партії Марада, особистого друга Б. аль-Асада С. Франж’є-молодшого тощо), за посередництвом яких офіційному Бейруту демонструвалася доброзичливість Москви й імовірно робилися вигідні пропозиції в разі відмови від антикремлівської риторики. У цьому ж ключі діяв й посол А. Рудаков, котрий протягом зазначеного періоду двічі зустрічався з міністром А. Бу Хабібом. Певно, що до цього переліку слід додати й контакти міністра оборони Лівану М. Сліма, головнокомандувача ліванською армією Ж. Ауна (однофамілець діючого президента) та згаданого вище С. Франж’є з послом дружньої щодо Росії Угорщини.

    Безпосередніми наслідками заміни батога на пряник стали дві події, що відбулися на початку квітня. Йдеться про укладання меморандуму про порозуміння між Вільним патріотичним рухом М. Ауна і путінською партією Єдина Росія, а також про відмову Лівану від участі у голосуванні з питання призупинення членства РФ у Раді ООН з прав людини. До досягнень ворожої нам дипломатії також необхідно віднести відчутний проросійський ухил, під яким українські події ретранслюються ліванською державною медіа-платформою «The National News Agency».

    Проте, водночас із констатацією останніх тактичних успіхів російської дипломатії у Лівані, слід зазначити наступне. Самоусунення Лівану від голосування щодо членства Росії у Раді з прав людини не означає скасування попередніх актів засудження офіційним Бейрутом агресії РФ в Україні. Разом з цим, боротьба країн демократичного й авторитарного таборів за вплив у Лівані надалі триватиме, що надає нашій державі допоміжних шансів на повернення частково втрачених дипломатичних позицій. Нарешті, Ліван подібно до низки інших близькосхідних країн надзвичайно зацікавлений у відновленні експорту української пшениці й олії тощо. Дані чинники, як й інші підходи, має слушно і цілеспрямовано використовувати українська сторона. Адже останню позицію офіційний Київ має трансформувати у сприйняття Ліваном саме Росії як перешкоди на шляху до відновлення затребуваного експорту української сільськогосподарської продукції. Відтак дипломатія України має всі підстави отримати на цьому напрямі бажаний успіх та розвинути його у стратегічний.

     

    Зелінський А.Л. - доктор історичних наук,

    провідний науковий співробітник,

    в. о. провідного наукового співробітника

    відділу історії країн Азії та Африки

    Перейти до початку