Українська дипломатія, у відповідь на особисту директиву президента В. Зеленського, вже зробила перші кроки на шляху до часткового заміщення Росії у країнах Леванту (зокрема, у самій Сирії та сусідньому Лівані) чи бодай до запобігання відновленню кремлівської присутності у зазначеному субрегіоні. Такий стан речей підвищує роль вітчизняних аналітиків, які відстежують левантійські реалії. Аналіз сучасних подій, які на наших очах відбуваються у країнах Леванту, здійснений з урахуванням їхнього історичного та геополітичного контекстів, сприятиме подальшому наступу нашої дипломатії на близькосхідні позиції путінської Росії.

Несподіване для багатьох внутрішніх і зовнішніх учасників сирійської громадянської війни, яка розпочалась у 2011 р., блискавичне падіння репресивного режиму спадкового диктатора Б. аль-Асада кардинально змінило ситуацію не лише у САР, але й на усьому Близькому (Середньому) Сході. Внаслідок тріумфального маршу на Дамаск (27 листопада – 8 грудня 2024 р.) центральна влада у Сирії опинилася в руках непримеренних ворогів алавітської династії аль-Асадів – воєнізованої ісламістської сунітської організації Хаят тахрір аш-Шам (ХТШ) на чолі з харизматичним військовим лідером (еміром) останньої А. аш-Шараа (також відомим як Абу Мухаммад аль-Джулані), котрий 29 січня 2025 р. офіційно обійняв посаду перехідного президента країни.

А. аш-Шараа (нар. у 1982 р.) походить із заможної сирійської родини. Під враженням теракту 11 вересня 2001 р. він долучився до аль-Каїди. На початку сирійської громадянської війни він став головним організатором і лідером воєнізованого угрупування Джебхат ан-нусра, котре виступало як місцева філія аль-Каїди й керувалося ідеологією глобального джихадизму. Однак, починаючи з 2013 р. спостерігається поступове, проте послідовне, перетворення А. аш-Шараа з безкомпромісного радикального джихадиста на поміркованого націонал-ісламіста. У 2012-2013 рр. він відмовився інтегрувати свою організацію до складу інтернаціонального квазі-державного утворення «Ісламська держава Іраку та Леванту» (ІДІЛ); у 2016-2017 рр. він демонстративно відокремився від аль-Каїди, зосередившись на винятково сирійських справах; протягом 2017-2024 рр. А. аш-Шараа на підконтрольній йому території сирійської провінції Ідліб дотримувався політики релігійної толерантності; нарешті, після втечі з країни Б. аль-Асада він утримується від ісламізації державної освіти та судочинства, а також постійно декларує свій намір якнайшвидшого формування інклюзивного уряду.

Серед причин вищеокресленої еволюції поглядів А. аш-Шараа можна назвати наступні: особисте небажання бути «другим номером» у структурі ІДІЛ, більший ступінь популярності серед сирійських ісламістів національної, аніж транснаціональної, складової, самоусунення від підтримки сирійської ісламістської опозиції з боку негласних покровителів аль-Каїди – Саудівської Аравії та її союзників з Перської Затоки, переорієнтування на Туреччину та почасти Катар, котрі надають перевагу локальним націонал-ісламістським осередкам регіонального руху «Брати-мусульмани», необхідність дистанціювання від радикального ісламізму задля зняття з Сирії секторальних економічних санкцій, накладених країнами Заходу за часів правління Б. аль-Асада. Ймовірно, свою роль також відіграв віковий перехід А. аш-Шараа у період психологічної зрілості, що позитивно відбилося на його здатності формувати власну систему цінностей, супроводжувану відповідною шкалою пріоритетів.

Переважна більшість наслідків зміни державної влади у Сирії тією чи іншою мірою відповідає інтересам України. Як було зазначено вище, чільне місце з-поміж них займає кардинальне зменшення у САР російської присутності. Першочергове значення для В. Путіна загарбницької війни в Україні очікувано спонукало кремлівського диктатора відмовити його сирійському союзнику у військовій підтримці. В результаті до влади в країні прийшли сили та постаті, проти яких Росія з притаманною їй цинічною жорстокістю безпосередньо й цілком успішно воювала починаючи з 2015 р. В результаті, фактично втратили чинність усі політичні, військові й економічні угоди, котрі за часів Б. аль-Асада мали місце між Москвою та Дамаском. Найбільш болючим ударом для В. Путіна стала необхідність відмовитися від російських військових баз у Тартусі та Хмейніні, що суттєво ускладнює реалізацію кремлівських військово-політичних проектів в Африці. Хоча російські дипломати, як особисто, так ймовірно і за посередництва білоруських колег, намагаються досягти поновлення угоди про військові бази, їхні шанси на успіх є дуже сумнівними. На сьогодні токсичність Росії в очах більшості сирійців є настільки високою, що підписання з нею будь-яких угод при одночасному збереженні авторитету центральної влади, вимагатиме пред’явлення сирійському суспільству неймовірно вражаючих поступок з боку кремля. У цьому випадку може йтися про цілковите відшкодування Москвою наслідків її майже десятилітньої військової діяльності, зокрема, екстрадиції Б. аль-Асада, котрий переховується у Росії. Виконання жодної з цих умов В. Путін не може собі дозволити. У першому випадку на заваді в нього стоять все ті ж українські пріоритети, котрі поглинають левову частку російських ресурсів, у другому – небажання остаточно втратити обличчя в очах «колег» по авторитарному клубу й підтвердити хибність кремлівської мантри: «Ми своїх не полишаємо». Особисте ж контактування А. аш-Шараа з кремлівськими політиками, з самим В. Путіним включно, і його заяви про Росію як стратегічного партнера Сирії, призначалися не Москві, а Брюсселю. Згідно зі слушними розрахунками нового сирійського лідера, примара російської альтернативи повинна була спонукати Європу до прискорення процесу зняття із Сирії вищезгаданих економічних санкцій.

         24 лютого 2025 р. ЄС призупинив санкції проти Сирії, включаючи обмеження, пов'язані з енергетикою, банківською діяльністю, транспортом і реконструкцією. Як повідомила висока представниця ЄС із зовнішньої та безпекової політики Кая Каллас, глави МЗС країн Євросоюзу погодили дорожню карту послаблення санкцій щодо Сирії. У коментарі МЗС України щодо призупинення низки санкцій ЄС проти Сирії вітається рішення Ради Європейського Союзу щодо призупинення низки санкцій проти Сирії в енергетичній, транспортній та банківській сферах. Наголошується на важливості подальшого розвитку Сирії на засадах інклюзивності з одночасним запуском процесу загальнонаціонального діалогу за участі представників усіх політичних, етноконфесійних, релігійних та соціальних верств сирійського суспільства. Україна також підтверджує готовність долучитися до міжнародних зусиль із повоєнного відновлення Сирії з акцентом на забезпеченні продовольчої безпеки в рамках діючих українських ініціатив «Зерно з України» та «Продовольство з України».

Окрім цього, варто враховувати, що крах Б. аль-Асада має негативне відлуння для Росії й у сусідньому Лівані. Падіння сирійського диктатора суттєво зменшило політичну вагу його ліванських симпатиків, котрі автоматично позиціонувалися як союзники кремля. Перш за все, йдеться про спікера ліванського парламенту Н. Беррі, особистого друга Б. аль-Асада – невдалого кандидата у президенти Ліванської республіки С. Франж’є-молодшого, а також почасти про вже колишнього голову ліванського уряду Н. Мікаті. Сюди ж слід додати партію Вільний патріотичний рух Дж. Бассіля, котра ще у березні 2022 р. демонстративно «побраталася» з путінською партією Єдина Росія.

Продовжуючи ліванську тематику, слід зазначити, що відчутних політичних втрат внаслідок повалення режиму Б. аль-Асада зазнав і один з найближчих союзників Росії – Іран, а також до недавнього часу найефективніший молодший партнер останнього – ліванська Хезболла. При цьому перший, керуючись подібно до росії більш актуальним порядком денним, відмовився надати військову допомогу нездатному боронити себе режимові, друга ж виявилася неспроможною підтримати сирійського союзника, будучи суттєво послабленою після відчутної поразки у війні з Ізраїлем (8 жовтня 2023 – 27 листопада 2024 рр.). З приходом до влади у Дамаску сунітських ісламістів, шиїтський Іран втратив будь-які шанси на поновлення військово-політичного впливу в САР, а отже й можливість здійснювати через сирійську територію перманентну військову та фінансову допомогу єдиновірцям з Хезболли. Своєю чергою остання, не маючи можливості ані поновити свій арсенал, ані відбудувати зруйновану Ізраїлем інфраструктуру заселених шиїтами областей Лівану, мусила здати більшість своїх внутрішньополітичних позицій на користь місцевих західників і симпатиків нафтових сунітських монархій Перської затоки. В результаті, 9 січня 2025 р. президентом країни був обраний поміркований прогресист генерал Ж. Аун (однофамілець попереднього президента генерала М. Ауна). 13 січня на посаді прем’єр-міністра було затверджено відомого на заході дипломата та юриста-міжнародника Н. Салама, котрий 8 лютого сформував уряд, якому вперше за 16 років жодною мірою не загрожує політичний шантаж з боку Хезболли.

Не порадувала Росію й заміна іранської присутності у Сирії на турецьку. Р.Т. Ердоган, як провідний, хоча й неофіційний, покровитель ісламістів Ідлібу, став головним політичним та економічним бенефіціаром звитяги антиасадівської опозиції. Зокрема, вона надає турецькому прем’єрові не лише привід святкувати особисту перемогу над В. Путіним, перед яким Р.Т. Ердоган свого часу був змушений принижено вибачатися за збитий у 2015 р. російський Су-24, але й здобути переваги для подальшої конкурентної боротьби з кремлівським суперником. По-перше: полишення Росією Сирії значно обмежує логістичні можливості кремля для підтримки інсургентів Східної Лівії (Киренаїки) у боротьбі проти протегованого Р.Т. Ердоганом уряду, базованого у Тріполітанії. По-друге: перехід Сирії до турецької сфери впливу дозволяє реалізувати проект побудови трубопроводу для транспортування катарського природного газу через Туреччину до Європи. Реалізація ж зазначеного проекту суттєво підірве російські можливості щодо газового шантажу країн ЄС.

ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ

1. Зміна влади у Сирії створила сприятливу можливість для посилення українських політичних та економічних позицій у країнах Леванту. Як «програму мінімум» у цьому випадку можна розглядати запобігання відновленню присутності Москви у зазначеному субрегіоні, як «програму максимум» – часткове освоєння російської «екологічної ніші».
2. З огляду на послідовну еволюцію поглядів нового сирійського лідера А. аш-Шараа від глобального джихадизму до поміркованого націонал-ісламізму, він, не дивлячись на колишні зв’язки з аль-Каїдою, може виступати як легітимний суб’єкт політичного діалогу і тактичний союзник України. Проте, у процесі налагодження та здійснення політичного та економічного співробітництва з новим сирійським лідером слід враховувати певний ступінь ймовірності застосування ним тактичної мімікрії задля досягнення певних політичних цілей. Прикладом подібної мімікрії може слугувати поведінка лідерів Талібану під час переговорів 2020-2021 рр. про виведення американських військ з Афганістану. Також, у процесі контактування з поміркованими ісламістами Дамаска необхідно зважати на характер ставлення до них країн ЄС і Сполучених штатів. Також важливою вказівкою на реальний характер політики А. аш-Шараа має стати факт створення ним інклюзивного уряду у березні 2025 р.
3. При плануванні левантійської політики слід враховувати публікацію агентства Reuters від 28 лютого 2025 р., у якій йдеться про ознаки лобіювання Ізраїлем американського дозволу на збереження російських військових баз у Сирії задля противаги ісламістам Дамаска та Анкари.
4. Дуже перспективним є подальший розвиток напрацювань, започаткованих міністром закордонних справ України А. Сибігою під час зустрічі з А. аш-Шараа у Дамаску 30 грудня 2024 р. Йдеться про масштабний експорт до Сирії зернових (у тому числі й на гуманітарних засадах), допомога з викриття та юридичного оформлення злочинів репресивного режиму Б. аль-Асада, а також наполегливе підкреслення факту існування у наших держав спільних ворогів в особі Росії й Ірану. Так, у контексті сучасної підривної діяльності кремля щодо економіки САР, варто наголошувати на слушності твердження директорки сирійського Центробанку М. Сабрін, згідно з яким відправку Росією до Дамаска сотень мільярдів сирійських фунтів, надрукованих ще за часів Б. аль-Асада, слід розцінювати не як жест доброї волі, а як намагання кремля спровокувати у САР новий виток інфляції.
5. Потрібно розширювати практику залучення українських фахівців до різних сфер діяльності оновленої Держави. Однією з таких сфер може стати допомога при розвідці природних надр у територіальних водах Сирійської Арабської Республіки. Окрім цього, Україна може поділитися з Сирією своїм багатим досвідом з відновлення й заміщення об’єктів енергетичної системи.
6. Наполегливо не рекомендується шукати контактів з сирійськими курдами з заєвфратської протодержави Рожава. Будь-яка співпраця з останніми автоматично призведе до вкрай небажаного загострення відносин України з Туреччиною, котра не без причини вбачає у сирійських курдах своїх природніх ворогів. Також проблема курдської інтеграції до складу нової Сирії є дуже болючим питанням для близького турецького союзника А. аш-Шараа. Ця обставина слугує ще одним важливим аргументом на користь нашого невтручання до курдських справ. До того ж, враховуючи, що протягом 2017-2024 рр. одним із захисників курдських інтересів у Сирії виступала Росія, серед курдського населення і керівництва повинна зберегтися значна кількість кремлівських симпатиків, що ускладнить українські зносини із зазначеною етнічною меншиною. Нарешті, скоріше за все мають місце тісні негласні зв’язки між адміністрацією Рожави та Іраном. Зокрема, існують вагомі припущення щодо розгляду Тегераном можливості повернення до Сирії через курдські двері у випадку виведення з САР військового контингенту США. Також необхідно врахувати подію історичного значення, пов'язану з тим, що Робітнича партія Курдистану 1 березня 2025 р. оголосила про перемир'я з Туреччиною після 40-річного збройного конфлікту.
7. Натомість, є сенс поновити спробу налагодження стосунків з сирійськими православними християнами, зокрема з оточенням предстоятеля Антіохійського патріархату Іоанна X, а в ідеалі – з самим Блаженнішим. Падіння Б. аль-Асада, котрий тримав за горло предстоятеля Антіохійського патріархату, у сукупності з приязними відносинами, налагодженими українськими дипломатами з новим сирійським лідером, дозволяють сподіватися на позитивні зміни у позиції Іоанна X щодо визнання автокефалії ПЦУ.
8. Нова розстановка сил у Сирії дозволяє Україні посилити свої позиції не лише у самій САР, але й у сусідній Ліванській Республіці. Насамперед, з цією метою варто підкреслювати, що саме незламний спротив ЗСУ російській агресії змусив В. Путіна пожертвувати режимом Б. аль-Асада та російською військовою присутністю у Сирії, що, своєю чергою, вплинуло на послаблення іранських позицій у Леванті. Відповідно, дії нашої держави значною мірою призвели до перемоги антиасадівської опозиції і почасти до послаблення іранського тиску на Ліван. Крім того, спричинене суттєвим зменшенням іранського впливу у Леванті посилення сунітської компоненти у політикумі Сирії та Лівану, дозволяє сформувати додатковий спільний знаменник між Україною та двома вищевказаними державами за посередництва політичних, громадських і релігійних організацій кримських татар. Таким чином, сьогодні існують передумови для посилення українських позицій у Леванті, що дозволить українській дипломатії реалізувати декілька важливих завдань у регіоні, спрямованих на прихід до влади у Дамаску сил, що завдали дошкульного удару по російським позиціям у Сирії та всьому левантійському субрегіону.

Андрій Зелінський

доктор історичних наук, старший науковий співробітник,

провідний науковий співробітник відділу історії країн Азії та Африки

Державної установи «Інститут всесвітньої історії НАН України»