Ніхто не збирається підносити Пауля Ронцгаймера на постамент пророка нашої доби. Однак і зневажати роль ЗМІ у наш час теж не личить. Сутичка у Овальному кабінеті Білого дому не стала просто прикрим випадком. І свідчень у інформаційному просторі тому безліч. Так, виступаючи у Сенаті Франції, сенатор Клод Мальюре констатував: «Європа перебуває на критичному повороті своєї історії. Американський щит вислизає. Україна ризикує бути покинутою, а Росія - зміцненою <…> Коли Трамп плескав Макрона по спині в Білому домі, США голосували в ООН разом із Росією та Північною Кореєю проти Європи, яка вимагала виведення російських військ з України. Через два дні в Овальному кабінеті військовий ухильник читав мораль і давав стратегічні поради воєнному герою Зеленському, а потім вигнав його, як конюха, наказавши «підкоритися або іти геть». Минулої ночі він зробив ще один крок у безчесті, зупинивши постачання зброї, хоча її вже пообіцяли».

Кажуть, що історія рано чи пізно розставить усе на свої місця. Не будемо чекати тих довгожданих днів. Уже сьогодні можна послатися на давній критерій. А він полягає у простому визначенні того, де правда: чи на боці «агресора», а чи на стороні «жертви агресії». Сама хронологія подій засвідчує, що як би не поводив себе Володимир Зеленський, у який би одяг він не був споряджений, все це відігравало далеко другорядну роль. Головним було те, що Зеленський представляє країну, яка зазнала нападу і героїчно захищається. І тим самим він заслуговував на поважне ставлення. Однак, що вражає з характеру перемовин, від Трампа і Венса на адресу агресора Путіна не було жодного слова осудження. Просто неймовірно. І тим самим для Володимира Путіна це був найкращий день за довгий час.

«У місті новий шериф»

Готуючись до переговорів із Трампом, Зеленський неодноразово декларував свою позицію з питання війни і миру: без гарантій безпеки Україна нізащо не погодиться на припинення вогню. Іншими словами: закінчення війни має відбутися таким чином, щоб усі знали - завтра війна не почнеться знову. Саме з цих позицій, у сподіванні на те, що він буде почутий у Білому домі, президент України й готувався до перемовин 28 лютого 2025 року.

Однак цей день став воістину «чорною п’ятницею» у взаєминах між Україною й Сполученими Штатами. Обшир оцінок щодо результатів перемовин чи не найкраще передали опубліковані в соціальних мережах пости двох видатних світових персоналій. Один із них - найбагатша людина в світі, винахідник і  засновник компанії «SpaceX» Ілон Маск після зустрічі Зеленського і Трампа написав: «Зеленський зруйнував свою репутацію в очах американського народу». У відповідь на це, чемпіон світу із шахів Гаррі Каспаров написав свій пост, у якому розкритикував президента США: «Ні, Трамп зруйнував імідж Америки в очах світу».

Хтось може сказати, що цими оцінками можна знехтувати як суб’єктивними судженнями окремих, хоч і знаних у світі людей. Однак слід зважати, що поряд із своїми професійними заняттями ці особи останнім часом впритул перейнялися політичною діяльністю. А значить, хочемо ми того, чи ні, їхні оцінки є політично умотивованими. Тобто, окремий індивід завжди є представником якоїсь вповні визначеної спільноти, що й сформувала та відображає нині його світогляд. А раз так, зазначає видатна німецько-американська дослідниця Ганна Арендт, «здатність судження дозволяє кожному судити від імені своєї спільноти і тим самим робить спільноту політичною».

Зазначене вище стосується й суджень та оцінок з боку науковців, зокрема професійних істориків. Навіть тоді, коли вони намагаються дотримуватися принципів Тацита із його положенням писати «без гніву і пристрасті». Чи можемо ми оминути «гнів» і «пристрасті», коли йдеться про проблему самої екзистенції українського народу: «бути чи не бути?». Коли у всій повноті постала проблема: чи вдасться Україні відстояти свою незалежність і суверенітет, а чи доведеться піти в історичне небуття по шляху капітуляції. А коли вже справа доходить до рівня «бути чи не бути», то місця для компромісу залишається зовсім мало. Тут знову звертаємось до Ганни Арендт: «Як можемо ми відрізнити правильне від неправильного, не звертаючись до права?».

Коли ж дотримуватися принципу «сила права, а не право сили», то відправною точкою має стати дуальна опозиція: «агресор» проти «жертви агресії». Темна сторона історії завжди була й залишиться на боці агресора, а світла сторона - завжди на  боці жертви неспровокованої агресії. Як тут не солідаризуватися із видатним істориком сучасності Тімоті Снайдером. Стоячи на Майдані Незалежності в Києві 24 лютого 2025 року, знехтувавши принципом «без гніву і пристрасті», Снайдер нагадав світу про жахливий ранок 24 лютого 2022 року, коли в усіх українських містах пролунали сирени. Відтоді уже три роки поспіль Україна бореться проти агресора. Попри обстріли та руйнування, українські люди продовжують жити, працювати й захищати свою країну: «Фермери засівають поля під обстрілами, вчителі проводять уроки у підвалах, солдати тримають оборону у лютий мороз. Кожен із них бореться по-своєму, щоб ця країна жила та розвивалася. Українці не обирали цієї війни, але вони обирають боротися. Не тільки за свою свободу, а й за майбутнє, де діти не знатимуть звуків сирен, не ховатимуться в укриттях і не зростатимуть в умовах  війни. Ця війна має скінчитися. І коли це станеться, світ дізнається про те, що ми завжди знали: Україну не можна зламати. Слава Україні».

Такою є точка зору професійного історика й видатного інтелектуала наших часів, націленого на максимальну реалізацію високих принципів гуманізму й справедливості. Однак, як показує практика, завжди спрацьовує «іронія історії», і нехтування цим фактором прирікає будь-який політичний проєкт на поразку в ході його реалізації. І тут нам не допоможе будь-який хай і високий професійний підхід - історика, економіста чи соціолога. Тому що більш-менш достовірно передбачити результати реалізації своїх планів ми здатні лише в результаті широкого міждисциплінарного підходу.

Ще у свій час Г. Гегель наголошував, що в процесі розвитку суспільного життя виникають дивні парадоксальні ситуації. І тоді остаточні наслідки у поведінці людей і цілих народів виявлялися поза логікою їх попередніх замислів. Більше того - дуже часто вони виявлялися навіть протилежними їхнім початковим замислам. Відтак для характеристики таких ситуацій німецький філософ і використав поняття «іронія історії». Згодом це поняття стало складовою німецької філософії. У роботах Енгельса цей феномен популярно описаний в листі до Віри Засулич: «Люди, які хвалилися тим, що зробили революцію, завжди переконувалися на другий день, що вони не знали, що робили, - що зроблена революція зовсім не схожа на ту, яку вони хотіли зробити».  

В подальшому Ф. Енгельс писав, що історія робиться так, що кінцевий результат завжди виходить від зіткнення багатьох окремих воль, причому кожна із цих воль стає тим, чим вона є, знов таки внаслідок великої кількості особливих життєвих обставин: «Таким чином, є безліч сил, що перехрещуються, і з цього перехрещування виходить одна рівнодіюча - історична подія… Те, чого хоче один, натрапляє на протидію з боку вільного іншого, і в кінцевому результаті з’являється щось таке, чого ніхто не хотів».

Зазначену методику ми маємо повне право застосувати для аналізу зіткнення точок зору американського президента Дональда Трампа та віце-президента Джей Ді Венса, з одного боку, та президента України Володимира Зеленського - з другого боку. Ті характеристики, які були дані деякими журналістами - «трагічно історичний момент, який може змінити світ» - передають драматичність моменту, але навряд чи є адекватними поточному політичному моменту.

На нашу думку, слід зважати, що учасники диспуту у Білому домі 28 лютого 2025 року були персонами, наділеними високими політичними зобов’язаннями, що змушувало їх до ревного відстоювання своїх національних інтересів - принаймні так, як вони їх собі уявляли. А це вже само собою вносило елемент емоційного напруження в хід обміну думками. По друге, дипломатичні перемовини завжди густо замішані на факторі усталеної процедури, якої слід неухильно дотримуватися, на відміну від політичних дебатів під час різноманітних виборчих кампаній чи гарячих виступів у парламенті, коли йдеться про мобілізацію політичних союзників. Чи дотримувалися обидві сторони цих застережень, ще буде довго предметом заінтересованості політичних аналітиків та допитливих журналістів, часом аж надто схильних до  сенсаційних викриттів. Тим часом у своєму аналізі нам часто доведеться апелювати до цієї переважно емоційно насиченої інформації, оскільки саме вона безпосередньо передає собою злобу дня. 

Яке раціональне зерно вдається «висіяти» із поточної інформації на початок березня? Звернемося до засідання Ради з міжнародних відносин у Вашингтоні, яке відбулося 6 березня 2025 року. Цю інформацію представив спецпредставник США з питань Росії та України Кіт Келлог - професійний військовий аналітик, але далебі не публічний політик. Отож, на думку Келлога, президент Зеленський прагнув отримати від Дональда Трампа чітку публічну підтримку у протистоянні з Росією. Тим часом, намагається переконати нас Келлог, президент Трамп нібито «не намагався отримати перевагу однієї сторони над іншою, а натомість був зосереджений на мирі».

Наскільки ця позиція Трампа була достовірною - предмет подальшого розгляду. Тим часом, за версією Келлога, на панелі перед камерами засобів масової інформації зустрілися два лідери держав - у них були різні цілі і навряд чи ці розбіжності слід було виносити на загал, замість того, щоб обговорити їх за закритими дверми. Тим часом американська сторона сприйняла позицію Володимира Зеленського як неприйнятну для себе: «Зеленський підійшов до цієї зустрічі з президентом Трампом як до спроби змусити Сполучені Штати підписати угоду про постійне фінансування України, що дасть їй перевагу над Росією».  

Проукраїнськи налаштовані американські сенатори США перед зустріччю у Білому домі застерігали Зеленського, що варто враховувати особливості характеру Дональда Трампа. Зокрема було зауважено, що зовсім недоцільно «намагатися кинути виклик президентові Сполучених Штатів у Овальному кабінеті». Настанова тут має бути одна: «Ми не ведемо публічних переговорів». Сценарій виходу до преси мав би набрати такого вигляду: «Ми розмовляли з президентом Зеленським перед тією зустріччю, було 13 сенаторів США… Ми сказали, добре, це як сценічний менеджмент - те, що ви хочете сказати. Власне, це йтиметься так: зайдіть, ви збираєтеся підписати угоду, ви збираєтеся пообідати, дати прес-конференцію, вийти праворуч на сцену - і все готово. Те, що сталося, стало дуже бойовою конференцією, яка тривала майже 50 хвилин, застало всіх зненацька».

Слід сказати відверто - симпатики України не враховували того, що команда Трампа задумала зовсім інший сценарій: виставити Зеленського у ролі прихильника війни, а не прибічника миру. Або ж схилити президента України до ролі статиста, що беззастережно сприймає курс США і лише киває головою на знак згоди, а до того ще й постійно кланяється і дякує, дякує, дякує… На таку роль напучував зокрема Майкл Волц, радник президента Дональда Трампа з національної безпеки. Так, у ефірі Fox News він звертав увагу, що, мовляв, наразі:  по-перше, склалася певна ситуація у Вашингтоні; по-друге, зовсім інша ситуація на фронті; і, по-третє, наступила нова ситуація у світі в цілому. А тому було б доцільно, якби Україна висловила більшу вдячність США за надану допомогу: «Я сказав: «пане президенте, час тут не на вашому боці. Час не на вашому боці на полі бою. Час не на вашому боці з точки зору світової ситуації. І, що найважливіше, допомога США і терпимість платників податків не безмежні». Я знаю, що він звик чути: «скільки буде потрібно», «так довго, як знадобиться», «порожній чек», в США не мають особливого права голосу. Це те, що він чув протягом багатьох років від Байдена і його команди, і до нього не дійшло, що в місті новий шериф, новий президент, і ми маємо використовувати новий підхід до миру». 

Підсумовуючи  соціальний ефект цього «сценічного менеджменту», радник з національної безпеки Майкл Волц допустив, що Зеленський «навіть не зрозумів, що сталося». Важко і нам поки що вдаватися до широких узагальнень. Однак складається враження, що на наших очах в долі Сполучених Штатів став спостерігатися принциповий мало не тектонічний понятійний зсув: замість ДИПЛОМАТІЇ БЕЗПЕКИ пріоритетне місце у Білому домі стала набувати ДИПЛОМАТІЯ ГЕШЕФТУ. Особливо прикро для громадян України те, що наразі реалізується БІЗНЕС НА КРОВІ українських захисників Вітчизни, що піднялися у своїй визвольній місії до рівня форпосту європейської безпеки.

«Атакуючий пес» Білого дому

Майже місяць після інавгурації Дональда Трампа про його віце-президента Джей Ді Венса майже нічого не було чути. Однак його виступ в перший день роботи Конференції з безпеки у Мюнхені 14 лютого 2025 року, де Венс піддав критиці європейські держави, по-справжньому потряс присутніх. Мотто його виступу: Росія і Китай не є головною загрозою для Європи, найголовніша небезпека - всередині її самій. Це нібито і придушення свободи слова, і цензурування соцмереж, і масова неконтрольована міграція. Що показово - Джей Ді Венс всупереч очікуванням присутніх, нічого не став говорити про вторгнення Росії в Україну.

Його зоряний час у ставленні до України настав 28 лютого в Овальному кабінеті Білого дому, коли віце-президент горою піднявся на захист президента Дональда Трампа. І це було вражаюче, адже чи не найвідоміший факт із біографії Венса полягає в тому, що донедавна він терпіти не міг Трампа. «Господи, який же він ідіот», - говорив Венс про Трампа. «Він здається мені мерзотником». Або ще: «Я інколи думаю, що Трамп - циник, а іноді - що він американський Гітлер». І це було лише в 2016 році. Однак вже у 2022-му Венс заявив, що всі ці характеристики більше не відповідають його переконанням. До того моменту він уже вибачився перед Трампом за попередні висловлювання. Більше того - він став одним із найбільш ревних поплічників Трампа, жорстким до опозиційних ЗМІ, де його називають «ланцюговим псом».

Складалось враження, що впродовж першого місяця після інавгурації найбільш тісне місце побіч Трампа посіли мільярдер Ілон Маск та радник з національної безпеки Майкл Волц.  Це, судячи з усього, не могло не турбувати Джей Ді Венса. Відтак, після вдалого старту в Мюнхені, потрібно було вдруге закріпити свій статус в придворній ієрархії. Його не влаштовувало те невигідне становище, яке традиційно у США відведено політику, що посідає посаду віце-президента. З одного боку - він завжди в тіні президента, а з другого - йому доводиться поділяти відповідальність за помилки президента. А тим часом хочеться і набути популярності серед виборців, і заслужити похвалу президента. Тут слід було не промахнутись і вдало вибрати момент: стати тим хлопцем, який виявиться у потрібному місці в потрібний час. 

А тим часом ситуація 28 лютого складалась спершу ніби уповні традиційною. Зеленський прибув у Вашингтон, розраховуючи зробити перший крок до припинення вогню з Росією. Очікувана оборудка із США про рідкоземельні мінерали була готова до підписання. Сцена для зустрічі двох президентів була підготовлена. Алею перед Білим домом прикрашали прапори. Напоготові стояв почесний караул. Зеленський виходить із чорного позашляховика у своєму форменому напіввійськовому строї. Він зосереджений: адже розраховує отримати гарантії безпеки, так само як США - рідкоземельні копалини. Отже - взаємний інтерес. Трамп вітає Зеленського поблизу західного крила жартом: «Ви сьогодні причепурилися». 

Обидві делегації направились у Овальний кабінет. І тут спалахнула несподіванка. Власне чи можна назвати несподіванкою випадок, названий згодом Ді Венсом «чудовою телепередачою»? Присутні засвідчили, що впродовж 22 хвилин, поки журналісти задавали запитання Трампу і Зеленському, Венс сидів мовчки. Але ось раптом він різко вступив у дискусію - саме тоді, коли президента США запитали, чи підтримує він Путіна. Ось тоді для Венса випав шанс заступитися за Трампа. Віце-президент похвалив свого боса за його участь у дипломатії. Дісталося й колишньому президенту Джо Байдену за його виступи проти російського диктатора, котрі, мовляв, аж ніяк не допомогли досягнути миру. У цей момент Володимир Зеленський теж втручається у розмову й перераховує усі приклади, коли Путін не дотримувався слова. І вже тут Венсу крити нічим, а тому він підступно змінює напрям розмови:  звинувачує главу української держави у тому, що той нібито не подякував Трампу за допомогу Україні. 

Для більшої достовірності доцільно передати характер розмови більш детально. Так, спершу Джей Ді Венс дійсно заявив, що США намагаються ввести «дипломатичне завершення» російсько-української війни. На що президент України Володимир Зеленський у відповідь зауважив, що Путін неодноразово порушував угоди про припинення вогню: «Путін окупував велику територію нашої країни. Він окупував Крим у 2014 році. Він від 2014 року окупував території. Ніхто його не зупинив. Я навіть підписав угоду з ним, і Меркель та Макрон підтвердили, що буде припинення вогню і ніхто далі не піде. А Путін зірвав цю угоду. Про яку дипломатію ви говорите? Яка тут може бути дипломатія?».

А далі з боку Трампа було зауважено, що «Путін міг порушувати умови з Бушем, Байденом, Обамою, але не зі мною». А от Україна, мовляв, не може мати позицію без США: «Дивіться, або ми підписуємо цю угоду, або ви будете воювати самі, ця угода вам допоможе, але ви маєте бути вдячні». Далі Трамп додав, що Україна «не має сильних карт» для ведення переговорів про «завершення» війни з Росією. На що Зеленський парирував, що він «приїхав у США не в карти грати».       

Такий поворот дискусії викликав справжню дезорієнтацію у присутніх, зокрема у таборі українського президента: «Вони, як і уся решта світу, були шоковані поведінкою американців». Відразу з’явилися полярні судження - а чи не було це пасткою? Більшість аналітиків вважає, що такий варіант розвитку подій був уповні можливим. Інші пояснюють цей випадок зіткненням суджень двох лідерів, що звикли бути домінуючими. Ще інші вважають, що Зеленський міг би бути більш дипломатичним й іноді промовчати, як, наприклад, Кір Стармер і Еммануель Макрон. Однак, як на нашу думку, ні британських, ні французьких військових поки що немає на лінії фронту, а українські солдати заслужили більшої поваги хоча б від тих же американців. Так що Зеленський вів себе гідно як лідер воюючої проти імперіалізму країни. Втім, на думку депутата від партії «Слуга народу» Олександра Мережко, могло статися так, що президент неправильно оцінив момент: «Я думаю, що Зеленський вів себе так, нібито перед ним був Джо Байден, а з Трампом ми маємо справу із зовсім іншим чоловіком».  

Тим часом у виданні The Wall Street Journal, посилаючись на чиновників Білого дому, стверджують, що ще до словесного зіткнення як Венс, так і Трамп були роздратовані тим, що Зеленський зосередився на необхідності ширшої мирної угоди, але не на суто угоді про корисні копалини, яку мали підписати того дня. Тобто, американська сторона була завідомо налаштована на скандал. Зокрема Трамп сказав, що Зеленський не може повчати США, що вони мають робити та наголосив на ймовірність ризику Третьої світової війни. Окрім цього він заявив, що якби не американська зброя, то війна в Україні нібито закінчилася б за два тижні.

І ось цією ситуацією Венс скористався у повній мірі. Представники адміністрації США розповідали, що Трамп був надзвичайно вражений виступом Венса під час цієї зустрічі, і в той же день 28 лютого декілька разів казав своїм підлеглим апаратникам, що його колишній віце-президент Майк Пенс ніколи б так не зробив. Як зазначили у виданні The Wall Street Journal, цей інцидент закріпив статус Венса в адміністрації Трампа як «атакуючого пса» та затятого захисника президента США.   

Зрозуміло, що такий хижий образ не зовсім влаштовує Джей Ді Венса. На цьому етапі цей образ годиться, відповідаючи обстановці, коли Дональд Трамп постійно наголошує, що керівництво Росії відчуває глибоку повагу до нього особисто. Тож і віце-президенту не лишається нічого іншого, як постійно і безнастанно демонструвати повагу як до Дональда Трампа, так і до Путіна. І це поки що спрацьовує. Однак з точки зору довготривалої перспективи наступних президентських виборів 2028 року, «повага» до Трампа навряд чи стане «прохідним номером». А тим часом на конференції консервативних політичних дій 61% учасників висловились, що республіканську партію у 2028 році має очолити саме Джей Ді Венс. Тож йому уже нині доводиться дбати на майбутнє про свій власний імідж «миротворця», а не «агресора». 

Не випадково у своєму інтерв’ю для Fox News Джей Ді Венс намагався відійти від образу «атакуючого пса». Він заявив, що разом з президентом США він намагався бути «дипломатичним». Але виною всьому, мовляв, став Зеленський: «Усе справді пішло не туди, коли <…> щось у моїй відповіді розлютило Зеленського. Тому він накинувся на мене, і, звичайно, я відповів йому тим самим. Але те, що я спочатку намагався робити, - це трохи розрядити обстановку». Більше того, ще напередодні, мовляв, Венс пропонував Трампу провести розмову з Зеленським наодинці «за закритими дверима». На це нібито президент США відповів: «Ні, насправді я більше не хочу розмовляти наодинці. Я хочу провести цю розмову публічно, щоб американський народ побачив».

Як на наш погляд, оця налаштованість Трампа на «публічну розмову» є ще одним доказом того, що «гарячий аспект» дискусії в Овальному кабінеті був зарані задуманий і режисований політтехнологами Білого дому. А в подальшому, мовляв, «ситуація вийшла з-під контролю». Тут ще можна сказати: «Хотілось як краще, а вийшло як завжди». Тож, заявив Венс у інтерв’ю, США готові відновити перемовини, якщо Зеленський проявить серйозний підхід до мирного процесу. Він наголосив, що український президент поки що не готовий до угоди, але, за його словами, рано чи пізно йому доведеться піти на це: «Я думаю, що якщо він зателефонує і запропонує серйозний план щодо того, як він збирається брати участь у цьому процесі, то ми відновимо переговори».

Так само й «дипломатія ґешефту» із інтерв’ю Венса  стала ще однією ілюстрацією цинічного ставлення до України. Так, віцепрезидент США вважає, що найкращий спосіб запобігання новому російському вторгненню - це дати американцям заробляти на Україні: «Якщо ви хочете отримати реальні гарантії безпеки, якщо ви хочете дійсно гарантувати, що Володимир Путін не вторгнеться в Україну знову, найкраща гарантія безпеки - це дати американцям економічну вигоду у майбутньому України». За його словами, це було б найкращою гарантією безпеки, «ніж 20 000 військовослужбовців з якоїсь країни, яка не воювала 30 або 40 років».

Іронія історії вже вкотре нагадала про себе хоча б у тому, що інтерв’ю Джей Ді Венса вийшло в ефір того ж дня, коли Білий дім після публічної суперечки з українським президентом Володимиром Зеленським 28 лютого призупинив всю військову допомогу Україні, зокрема й ту, яку розпорядився виділити ще попередній президент Джо Байден. При цьому президент США Дональд Трамп емоційно розкритикував заяву Президента України Володимира Зеленського про те, що до завершення війни з Росією знадобиться дуже багато часу.

Втім - час покаже.

Ткаченко Василь Миколайович

доктор історичних наук, професор,

головний науковий співробітник

відділу теорії та методології всесвітньої історії

 ДУ "Інститут всесвітньої історії НАН України"