Світовий політикум з нетерпінням очікував на інавгурацію президента Дональда Трампа. Після цього кроку вирішення назрілих міжнародних проблем мало б розпочинатися динамічно, а то й «з чистого листа». Так, радник з нацбезпеки Майк Волц у інтерв’ю CBS зазначив, що Дональд Трамп віддавна рішуче налаштований домогтися завершення війни, яку проти України розв’язала Росія. На запитання про наявність конкретного плану закінченні війни Волц відповів, що не хотів би забігати наперед, однак назвав три ключові застороги щодо ймовірних переговорів України з РФ: «Перше – хто має бути за столом переговорів, друге – як привести цих людей за стіл переговорів, третє – якими мають бути рамки мирної угоди».

Рівень готовності

Київ засвідчував свою готовність до перемовин, однак відкидав ультиматуми РФ та намагався заручитися сильними гарантіями безпеки. Адже проблема того вимагала. В команді Трампа визнавалось, що ситуація з агресією Росії проти України виявилася набагато складнішою ніж навіть взаємини між ХАМАС та Ізраїлем у Секторі Гази. Наразі, назрівало запитання про час вирішення – «КОЛИ»? Найгучніші заяви з боку команди Дональда Трампа проголошували: «за 24 години». Світова громадськість здебільшого сприймала ці слова як метафору виборчої кампанії. Життя, рано чи пізно, мало взяти своє. І от після інавгурації 47-й президент США став уже уникати згадок про «24 години». Це не означало, що війна в Україні відкладалася Вашингтоном «у довгу шухляду». Більше того – за інформацією CNN команда Трампа докладала зусиль, щоб увійти в пряму взаємодію із Володимиром Путіним уже в найближчі місяці. З цією метою президент доручив організувати з кремлівським диктатором телефонну розмову.

Аналітики не виключали, що Трамп таки вмовить Путіна на припинення вогню, хоча й висловлювали сумнів, чи вдасться йому це з першого разу. Пронирливі журналісти добивалися відповіді, чи ж спілкувався Трамп із Путіним з цього приводу по телефону відразу ж після інавгурації. Натомість Трамп від прямої відповіді ухилявся. Однак під час прес-конференції в Білому домі 29 січня він все-таки обмовився, що якийсь контакт з Путіним таки дійсно мав місце.

Який сенс мала уся ця поствиборча журналістська колотнеча? Суть в тому, що під час президентської кампанії, формувався образ Трампа як лідера, котрий може самостійно вирішувати будь-які проблеми – легко й невимушено скоро. А тим часом, зазначала викладач Стенфордського університету Кетрін Стоунер, обіцянка Трампа про швидке завершення війни була абсурдною з самого початку. А до того ж Майкл Кіммадж – автор книги «Зіткнення» про російсько-українську війну і новопризначений директор Інституту Кеннана Центру Вільсона – зазначав, що передвиборчі заяви Трапа завжди мали «дуже вільне» тлумачення. А тим часом передвиборча риторика Трампа передбачала донести до громадськості вістку про принципову відмінність нового курсу від підходу Байдена. Мовляв, головна мета Трампа – припинення війни, але аж ніяк не колишня ставка Байдена на перемогу України.

Тут слід внести поправку. Насправді ж Байден ніколи не ставив за мету досягти повної перемоги України. Реально він здійснював курс на стримування Росії й недопущення поразки України. А це не одне і те ж саме. Після виборів про ці нюанси постаралися забути, й акцентувати увагу на велетенських жертвах війни. Сподівання на мирне врегулювання було віднесено на 100 днів і більше. Ініціатива у пошуку миру була передана довіреним представникам – вони мали «вкинути пробні кулі», прозондувати громадську думку та внести корективи у попередні заяви Трампа. Щодо Росії було наголошено на посиленні нафтових санкцій. Однак ця тактика без військово-політичної складової теж виявилася недостатньо дієвою. У підсумку відомий оглядач Bloomberg Марк Чемпіон зауважив, що Дональд Трамп має шанс вплинути на події лише тоді, якщо посилить позиції України: «Якщо підтримка України з боку адміністрації Трампа буде недостатньою, Путін отримає ще менше стимулів для компромісу».

Чим ще могла зарадити Україна у цьому випадку? Адміністрація Трампа закликала знизити мобілізаційний вік українців до 18 років. Однак, на думку того ж таки Марка Чемпіона, такі кроки назагал сприймаються не лише безтактними з точки зору моралі, але й далекими від реальності: «Україна вже принесла величезні жертви, і її слабкість полягає не у відсутності волі, а у нестачі ресурсів».

А проблема ресурсів – це насамперед заморока Сполучених Штатів, яку Дональду Трампу хотілось би вирішувати не в першу чергу. Адже «медовий місяць» перших 100 днів приходу до влади мав би супроводжуватися надходженнями, а не витратами.

Опрацювання стратегії

Назагал на кінець січня 2025 року стратегія США щодо агресивної Росії все ще не набула якихось виразних форм і напрямів. А той консенсус, якого було досягнуто на цьому етапі американським політикумом, назагал виявився далеким від сподівань України. Так, більшість чиновників – як із команди Байдена, так і Трампа – стали визнавати (принаймні приватно), що Росія збереже свої війська на 20 відсотках території України, яку вона зараз окупує. При цьому посилалися на досвід перемир’я, що зупинило Корейську війну 1953 року. Однак і «Корейський варіант» врешті-решт залишився поки що у сфері теорії. А реальна практика вимагала дати відповідь на запитання: як забезпечити таку систему гарантій, щоб Кремль не скористався припиненням бойових дій; як переозброїти, набрати й навчити новий особовий склад Збройних сил України; як найбільш успішно засвоїти уроки помилок та знову не допустити російського нападу на Україну.

З цього приводу Джейк Салліван, радник Джо Байдена із питань національної безпеки, запевнював, що нібито увесь 2024 рік його команда «створювала архітектуру» для гарантування безпеки України. Однак Володимира Зеленського ця архітектура не влаштовувала. На його думку лише членство України в НАТО здатне стримувати Путіна від нової фази агресії. Зеленського намагалися переконати, що гарантією безпеки могли б стати європейські миротворчі сили на чолі з британськими, німецькими й французькими військовими. Однак, по-перше, в реальності цього контингенту миротворчих сил наразі просто немає, а по-друге, ще не відомо, чи захоче Трамп забезпечити центральну роль США в системі європейської безпеки, зокрема й у зоні України. А тим часом досвід України стверджує, що без американських розвідданих, без їхньої зброї та дозволу в разі необхідності її використання вглиб території РФ – усі ці мудрування про миротворчий контингент не мають жодних перспектив на успіх. Наразі росіяни уже наполягають на тому, щоб США вивели свої війська й озброєння геть із Європи. Останнє слово за Трампом, але він до останнього часу зберігає своє мовчання.

Чи варто дивуватися, коли ця невизначеність викликає занепокоєння української сторони? Зеленський привертав увагу до того, що якісь упереджувальні контакти України із США мали місце, але вони стосувалися поки що питань загального розвитку. А тим часом Росія демонстративно заявляла, що не зацікавлена у будь-яких поступках Києву, коли російські війська успішно просуваються у напрямку Дніпра і Запоріжжя. Отже, наголошував український президент, стала складатися загрозлива ситуація, коли переговори щодо закінчення війни в Україні загрожували відбутися без самої України. Насамперед США мали б провести розмову з Європейським Союзом та Україною, а вже після того перейти до формату переговорів з Росією. Врешті-решт, зазначав Зеленський, «за столом переговорів повинні бути США, Україна та Росія, а також, бажано, Європейський Союз… Але як саме це виглядатиме? Я не знаю».

Модель урегулювання

А чи були у самого Трампа якісь тверді переконання про модель урегулювання наслідків російської агресії проти України? З цього приводу у матеріалах РБК-Україна за 23 січня зазначалося: «Якогось виразного мирного плану в адміністрації Трампа досі немає. Раніше про врегулювання висловлювалися представники його команди. У загальних рисах пропозиції зводилися до нейтральності України і заморожування війни на лінії розмежування «на момент угоди». Ось така доволі розмита конструкція. І це при тому, що держсекретар США Марко Рубіо інколи прямо називає Росію агресором. Однак що з того, коли він одночасно ставить Росію на одну дошку з жертвою агресії Україною й декларує, що заради завершення конфлікту (уже не агресії?) обидві сторони мають піти на поступки один одному. Щоправда сам президент США Трамп ставиться до Росії більш жорстко: після інавгурації він закликав Путіна укласти угоду невідкладно. А інакше, мовляв, у нього не залишиться іншого вибору, окрім як ввести санкції на все, що продає Росія: «Ми можемо зробити це легким, або важким шляхом – і легкий шлях завжди кращий. Настав час укласти угоду. Більше не має бути втрачено жодного життя».

Свої умови Путін формулює як завжди єзуїтськи: якщо взагалі – то «так», а коли конкретно – то «ні». Наразі він цинічно заявляє про готовність до переговорів і навіть компромісів з Україною. Але тут же заявляє, що жодним чином не поступиться горезвісними «Стамбульськими угодами» від 2022 року. За його словами українська сторона нібито парафувала цей так би мовити документ. A втім президент України Володимир Зеленський назвав цю Стамбульську папірчину ультиматумом і заперечив хоч якусь її легальність чи легітимність. Паралельно Путін закликає зважати, що домовленості з Україною мають формулюватися «з урахуванням тих реалій, які складаються на землі» – тобто на полі бою. Отож Україна повинна: відмовитися від руху до вступу в НАТО (але може вступити до Євросоюзу) та від іноземної зброї; погодитися на кратне скорочення Збройних сил України; запровадити офіційний статус російської мови тощо. Під «реаліями на землі» передбачається визнання окупованих регіонів російськими, адже процедуру анексії 3 вересня 2022 року схвалили депутати Держдуми.

Отже, на думку аналітиків Інституту вивчення війни (ISW), Путін не має наміру відмовлятися від наративів, висунутих до і під час повномасштабного вторгнення в Україну. Всі вони в комплексі становлять максималістські цілі щодо ослаблення НАТО, домігшись скорочення військової присутності в країнах східного флангу і досягнувши відмови НАТО від розширення на Схід. Так, у публічних коментарях РФ офіційні особи заперечують можливість будь-яких поступок. Помічник Путіна Микола Патрушев у інтерв’ю заявив, що виведення окупаційних сил «навіть не обговорюється», цілі так званої «спеціальної воєнної операції» залишаються незмінними, а однією із умов мирної угоди Москва вважає міжнародне визнання окупованих українських територій (чим не Мюнхен 1938 року?). Що стосується мирних переговорів з Україною, Путін наполягає на нібито «нелегітимності» Володимира Зеленського, а тому, мовляв, зараз він готовий говорити лише з Верховною Радою, а документи буде підписувати в подальшому з тим, хто «піде на вибори й отримає легітимність».

Питання територій

Попри усю пропагандистську риторику щодо «перемоги» над Україною, у переговорах з адміністрацією Трампа Путін заявив, що врегулювання має базуватися на «усуненні першопричин конфлікту!» з дотриманням жорстких умов РФ. Після інавгурації президента США Путін у бесіді з китайським лідером Сі Цзіньпіном прямо сказав, що його мета – завершення війни, але на основі його інтересів. Тим часом держсекретар США Марко Рубіо заявив, що війна Росії проти України має завершитися переговорами і що обидві сторони мають піти на поступки: «обидві сторони мають чимось поступитися». Коли йдеться про Україну, то насамперед це стосується територіального питання. Сполучені Штати із свого боку визнали, що Захід теж у війні припустився помилок: «дозволили людям повірити в те, що Україна здатна завдати поразки Росії, відштовхнути все до того стану, який був у 2012 чи 2014-му, коли Росія захопила Крим».

Якщо судити з цих слів Марко Рубіо, то виходить, що про кордони 2014 року Україні нема чого й думати? Однак ситуація зберігає свою інтригу. Варто звернути увагу й на інші слова Марко Рубіо: «Якщо уявити, що ви є українцем, росіяни змусили вас так страждати, і тепер ви дозволите їм залишити землю (під контролем Росії)? Я маю на увазі, що в Україні люди були б засмучені цим і це зрозуміло». Однак, зазначив він, є й «зріліші» реалії життя і обидві сторони платять страшну ціну у цій війні. Тож дипломатичні поступки мають бути з обох сторін – і від Києва, і від Москви.

Як і слід було чекати, Дмитро Пєсков відреагував на заяву Марка Рубіо відповіддю, що, мовляв, переговорна позиція Росії щодо врегулювання війни в Україні була сформульована Володимиром Путіним ще в червні 2024 року перед керівним складом міністерства закордонних справ. Тоді Путін фактично висунув ультиматум для початку переговорів з Україною, де ЗСУ нібито повинні вийти з Донецької, Луганської, Запорізької і Херсонської областей. Також висувалася вимога, що Україна має офіційно відмовитися від перспективи членства в НАТО. Назагал, зауважив Пєсков, Москва не планує йти на поступки і «більше тут додати нічого».

Ризики поточного моменту

Паралельно, на тлі розмов про можливі переговори Трампа та Путіна російська пропаганда вкинула в інформаційний простір програмне інтерв’ю наближеного до Кремля діяча клубу «Валдай» Федора Лук’янова, у якому прослідковується лінія на досягнення фактичної капітуляції України. Промовиста назва матеріалу говорить само за себе: не слід, мовляв, розраховувати на великі домовленості ні з ким – ні з друзями, ані з ворогами. Усе насправді вирішується ситуативно – сьогодні одна ситуація, а завтра вона може бути зовсім іншою. А наразі Третьої світової війни ще немає – скоріше у наявності вкрай нестабільна міжнародна обстановка із перспективою до подальшого її загострення. Два прояви такого загострення, мовляв, уже відбулися впродовж останнього місяця правління Джо Байдена: дозвіл Україні наносити удари вглиб російської території, а також нечувані раніше санкції проти російської нафти.

До можливих ризиків на 2025 рік, на думку Лук’янова, можна віднести підхід Трампа, заснований «на нахрапистості», який і стосовно, зокрема України, результатів не дасть. Другий ризик: через певний час внутріполітична боротьба у США виплеснеться на увесь світ з негативними наслідками. І, нарешті, третій ризик – покинута Америкою Європа постарається надолужити під час горезвісної «конверсії» прогаяний час і, переозброївшись, піде на загострення відносин з Росією, зокрема в регіоні України. Закономірно виникає запитання: то хто ж таки може зарадити ситуації – хто має сидіти за столом? Лук’янов відповідає: «Якщо міркувати теоретично, за ним мають бути, звичайно, Сполучені Штати. Мабуть, за ним має бути Китай. І Росія. А ось Європи там, мабуть, не повинно бути. Тому що вона не являє собою яскраво вираженого міжнародного суб’єкта. Хоча й залишається важливим і, можливо, принципово важливим об’єктом».

На що розраховує Росія, не передбачаючи місця для України за столом переговорів? Як нині, на думку кремлівських ідеологів обстоять справи із гаслом «Нічого про Україну без України»? На думку Лук’янова, а він людина довірена серед кремлівських ідеологів, це гасло про Україну відносилось у минулому до «так званого ліберального світового порядку», коли вважалося, що усі країни є рівними. Хай іноді й лицемірно, а тим не менше так вважалося: «А нині Трамп не вважає, що всі країни є рівними. Він вважає, що є країни головні, а решта мають виконувати, що ті скажуть. Він виходить приблизно із такої логіки: а з якого дива мені їх запитувати, якщо вони живуть на наші гроші? Як я скажу, так і буде». А ось чи так станеться із Києвом, ставить риторичне запитання Лук’янов, то тут Трампа можуть чекати сюрпризи.

Філософія доби

Місце проведення зустрічі щодо урегулювання ситуації на початок лютого теж ще не було узгоджено – важко на нинішньому етапі глобалізації віднайти країну, яка було б максимально нейтральною і незалежною від США чи Росії. На думку Лук’янова, це могла б бути Індія, якщо ця морочлива справа індусам взагалі потрібна. Та рано чи пізно і цю справу можна владнати. Принципово важливою є інша – філософська сторона проблеми, яка привносить у модель проведення зустрічі важливість часового фактору.

Питання постає в такій іпостасі: на чиїй стороні нині фактор часу? Звісно, тут кожен вважає, що час на його боці, і спростувати це на теоретичному рівні навряд чи можливо. Лише практика колись врешті-решт винесе свій вердикт. Однак Лук’янов є ідеологом, і відкладати відповідь на це запитання йому ніби й не до шмиги. Тому і нам доведеться навести виклад його бачення цієї проблеми у досить обширній версії: «Але одне є зовсім очевидним: час не на стороні України. Це вже практично консенсус. Час на боці Росії в тому розумінні, що визначальною є динаміка бойових дій, а вона, хай і повільніше, ніж нам хотілось би, спрямована в один бік. І жодних змін цієї динаміки нині не очікується. Наскільки час на боці, скажімо так, союзників України, важко сказати. Думаю, скоріше ні. Тому що чим довше тягнеться нинішня фаза такого збентеження (нібито всі чекають чогось, а воно не відбувається і, мабуть, у наступні місяць-два ми все ж не побачимо якихось кардинальних змін) – так ось ці місяць-два-три можуть динаміку на полі бою змінити ще більше на користь Росії. Що буде сильно впливати на перспективу якогось політичного врегулювання».

Висновок, що випливає з цього аналізу, має насторожити Україну: у середньотерміновій перспективі для усіх учасників перемовин ніби й потрібна домовленість, однак у короткотерміновій – Росії вона потрібна набагато менше, ніж її опонентам.

Тож на що може розраховувати Росія, згідно викладу Федора Лук’янова? Хіба що на те, що «війна Байдена» рано чи пізно перейде у фазу «війна Трампа», оскільки жодного миру не буде досягнуто. Невгамовна енергія Трампа у якийсь момент має притлумитись – адже йдеться про сплеск адреналіну, викликаного перемогою на виборах. І от коли за певний період (100 днів, чи більше) якихось реальних зрушень не станеться, американська політика вернеться у наїжджену колію – на місяці, а то й довше. А це лише й потрібно Путіну, який уже практично не здатний вийти із фази війни – уся економіка Росії практично мілітаризована, а широкі верстви декласованого населення уже сприймають війну як стабільне (доки не вб’ють) і досить вагоме джерело матеріального існування.

Вимушений швидкий розворот до миру може стати тим віражем, на якому розхлябана мілітаризована машина Путіна, має досить вірогідну перспективу – злетіти у кювет.

Не «корейська», а «ізраїльська» модель

В аналізі суспільних явищ корисно вдаватися до міждисциплінарного підходу: оскільки у професійних політологів є й свої професійні замороки. Вони часто виходять із того, що політику роблять політики. А тим часом «іронія історії» доводить те, що результати «політичного менеджменту» виявляються, як правило, не зовсім такими, як їх уявляли їх творці. Якщо точніше – то й зовсім не такими.

В зазначеному контексті хотілося б привернути увагу точки зору професійного історика, інтелектуала сучасної України професора Ярослава Грицака. За його прогнозом, війна закінчиться «якось так, як ми не будемо знати». Як він вважає, саме в цій непередбачуваності закладені історичні шанси для України: «Можливі різні сценарії. У такому сценарії невизначеності виграє позитивний цинічний оптимізм, твердість позиції». Так, на думку Грицака, жоден із сценаріїв закінчення війни – зокрема, корейський, де немає мирного договору між Кореями, але й війни по факту немає, або ж німецький з розділенням на дві держави на 40 років, для України навряд чи справдиться. Його аргументація солідна й виважена: «Це війна інакшого характеру від тих, які були раніше. Фінські, корейські, німецькі сценарії не передбачали однієї умови, яка є в Україні. У кожній з воєн, учасниками яких були вище згадані країни, не передбачалося знищення Кореї, Фінляндії чи Німеччини. Нині йдеться про інше. Про те, щоби повністю стерти нашу країну з карти світу, включно з її ідентичністю».

На що ж тоді сподіватися українцям? Адже на сьогоднішній день мабуть немає сильнішої і досвідченішої армії в Європі крім української. За словами Грицака, найближчим сценарієм до української ситуації може бути ізраїльський сценарій: «Ізраїль завжди в умовах, коли цю країну весь час хочуть стерти з карти світу. Тут та сама ситуація з російсько-українською війною, коли Путін хоче стерти Україну. Більшість суспільства російського також не хоче бачити Україну на карті світу. Ізраїль показує, що в такому стані перманентної війни можуть жити, виживати, навіть розвиватися протягом декількох десятків років. В Ізраїлі ж ситуація, що кінця-краю війнам у тому регіоні не видно».

Чи не варто й нам перейнятися подібною філософією життя – «цинічного позитивного оптимізму, твердості позиції»?

ХТО, КОЛИ І З ЧИМ СЯДЕ ЗА СТІЛ ПЕРЕГОВОРІВ

Анотація. Інавгурація Дональда Трампа на пост президента США мала дати старт вирішенню ряду назрілих міжнародних проблем. Одна із найголовніших серед них – завершення війни, яку Росія розв’язала проти України. Нині мова уже не йде про термін у «24 години», бо скоріше не обійдеться й 100 днями, а, можливо, доведеться вести переговори й пів-року, а то й більше.

Команда Трампа проголосила зміну курсу США щодо завершення війни. Віднині, мовляв, йдеться не про ставку Байдена на перемогу України, а просто – про припинення війни. Які втрати принесе ця «простота» для України – ще невідомо, але проблема вимагає пильної уваги. В разі послаблення підтримки України з боку США, Росія буде схильна до продовження агресивного курсу. Досвід перемир’я, що зупинило Корейську війну, передбачав наявність на території Південної Кореї майже 30-ти тисячного контингенту американських військ.

Україна наразі не має аналогічних американських сил стримування агресора. Питання про європейський миротворчий контингент все ще перебуває на рівні експертного зондажу. А Росія тим часом демонстративно заявляє, що не заінтересована у якихось перемовинах, оскільки її збройні сили з кожним днем захоплюють українські землі. Попередні умови російського агресора: Україна має відмовитися від курсу на вступ до НАТО та від отримання іноземної зброї, погодитися на кратне скорочення Збройних сил України, запровадити офіційний статус російської мови тощо.

Позиція США на рівні експертних напрацювань поки що має нечітку й навіть згубну для України конфігурацію. Так, команда Трампа визнає, що Захід у цій війні припускався помилок: «дозволили людям повірити в те, що Україна здатна завдати поразки Росії, відштовхнути все до того стану, який був у 2012 чи 2014-му, коли Росія захопила Крим». Натомість держсекретар США Марко Рубіо заявив, що обидві сторони – Росія й Україна – мають піти на взаємні поступки. Відразу виникає низка запитань: чи можна говорити про рівноправну «взаємність» агресора й жертви агресії? Так само: чи могли б українські воїни стримувати агресора без переконання у необхідності збройно відстоювати тимчасово окуповані українські землі?

А тим часом з боку кремлівського ідеолога Федора Лук’янова чуються заклики відкинути положення «Нічого про Україну без України», оскільки, мовляв, це гасло відносилось у минулому до так званого ліберального світового порядку, від якого нібито світ уже відійшов – замість сили права запанувало право сили. Тож «війна Байдена», на думку Лук’янова, все одно перейде у фазу «війна Трапа» й жодного миру не буде досягнуто.

Отже, Україна нині, укотре вже за роки своєї історії, стоїть перед вибором. Автор статті поділяє думку українського історика Ярослава Грицака про те, що історичний досвід «двох Німеччин» чи «двох Корей» для України не підходить, бо ніхто ніколи не ставив питання про знищення німців і корейців як націй, і як суверенних держав. Під таким пресингом перебувають лише Україна й Ізраїль.

Отже, задля виживання Україна має переймати досвід Ізраїлю і в розбудові суспільного життя, і у збройному захисті власної держави.

Ткаченко В.М.

доктор історичних наук, професор, член-кореспондент Національної

академії педагогічних наук України, академік Академії політико-правових

наук України, головний науковий співробітник відділу теорії та методології

всесвітньої історії ДУ "Інститут всесвітньої історії НАН України"