Державно-політична система Киргизії відзначається хронічною нестабільністю. Однією з причин такого стану є невідповідність зовнішнього вигляду цієї системи, повністю закамуфльованого під західні демократичні моделі, та її реальної сутності, яка залишається архаїчною, заснованою на кланово-родових відносинах та суперництві північних і південних родів. У Киргизії, яка вважається візитною карткою пострадянської модернізації у Центральній Азії за західними зразками, існує багатопартійність, проте політичні партії будуються не на основі ідеологій і програм, а під впливові постаті, які уособлюють інтереси родів, кланів, двох основних регіонів.
За роки незалежності відносну стабільність у країні вдавалося підтримувати тоді, коли встановлювався певний баланс між інтересами провідних гравців внутрішньополітичної та економічної сцени. Тільки-но баланс порушувався або комусь із цих гравців починало здаватися, що є ризик його порушення, слідував революційно-силовий вибух, і до влади приходили нові групи і люди. Ситуація, яка провокувала порушення балансу, склалася в країні у ході парламентської передвиборчої кампанії та втілилася в життя за підсумками голосування. З 16-ти партій, які конкурували за місця в парламенті, прохідний бар‘єр, за даними ЦВК, подолали лише чотири. Дві з них – «Биримдик», «Мекеним Киргизстан» – були на сто відсотків пов‘язані з правлячим режимом і особисто президентом С.Жеенбековим, ще одна – «Киргизстан» – афільована з ними й з південним кланом. Опозиційні партії, за якими стояв північний клан, до парламенту не пройшли. Загроза надмірної концентрації державної влади в одних руках і викликала спротив і бунт.
Історія масових акцій протесту в Киргизії знає випадки, коли справа доходила до кровопролиття й численних людських жертв. Цього разу вдалося уникнути такого розвитку подій. Особовий склад поліції й армія відповідає кланово-родовій структурі суспільства, кланові зв‘язки, родоплемінна мораль діють сильніше за присягу, тож силові структури залишилися нейтральними. До того ж, президент і його оточення, об‘єктивно оцінивши ситуацію та свої можливості, за владу не чіплялися й віддали її без особливого спротиву. Дія зовнішнього фактора, який, як свідчить досвід ряду інших пострадянських країн, міг би підлити масла у вогонь, була обмеженою й стриманою.
Пошук нового балансу сил й інтересів, як і транзит влади, у Киргизії триває, але є підстави констатувати, що його гостра фаза, на щастя, вже закінчилася. Основні владні важелі залишилися в руках південного клану, проте можна припустити, що нові його лідери намагатимуться не повторити помилку, якої припустився С.Жеенбеков, спробувавши все прибрати до рук.
Особливість усіх киргизьких революцій та переворотів полягає в тому, що вони жодним чином не впливають на зовнішньополітичні пріоритети та інтеграційні устремління країни, які лишаються незмінними з 1991 р. Не слід очікувати різких рухів у цьому відношенні й нині. Основним партнером Бішкека у сфері політики та безпеки продовжує бути Росія, у сфері економіки та фінансів дедалі більшу роль у Киргизії грає Китай. Європа та США тут також присутні, але ця присутність є обмеженою й дозованою.
П.М.Рудяков, доктор філологічних наук, професор,
в.о. головного наукового співробітника відділу історії
нових незалежних держав ІВІ НАНУ