У сучасному світі національний наратив є не лише одним із ключових елементів формування історичної свідомості націй, але й важливим інструментом державної політики. Тож офіційна історія з міркувань  політичної доцільності схильна нехтувати науковою виваженістю та об’єктивністю. В одних випадках влада руками «придворних» істориків намагається утвердити уявлення про свою винятковість і «особливу
місію», в інших – робить акцент на минулих жертвах та випробуваннях, які начебто теж дають певні особливі права у сьогоденні. Проблема національного наративу надзвичайно гостро стоїть зокрема у перехідних суспільствах пострадянського простору. Тут на загальні складнощі посттоталітарної трансформації накладаються численні взаємні ресентименти та – що найголовніше – прагення політичної верхівки Російської Федерації обґрунтувати імперські амбіції за допомогою навколо історичних спекуляцій.