>

Європейський вибір України: сучасний етап реалізації курсу

Кудряченко Андрій Іванович

Сходження Української держави на рубежі ХХ–ХХІ століть стало яскравим уособленням великих трансформаційних зрушень сучасної історичної доби у Європі і світі. Світ та конфігурація держав у ньому і далі змінюються. На Заході європейського континенту набирають сили процеси поглиблення і поширення інтеграції, а на його Сході — здебільшого гору беруть дезінтеграційні складові поступу.

З розвалом колишніх соціалістичного табору та його сюзерена СРСР поринула в безодню холодна війна. Такий перебіг подій небезпідставно сприймався багатьма як перемога Заходу, лібералізму та утвердження геополітичного домінування США у межах майже світового простору. Проте часто не бралися до уваги роль та прагнення України і Російської Федерації — цих найбільших союзних республік — у розчленуванні геополітичного суб’єкта, яким був Радянський Союз. Нині часто ігнорується й той чинник, що наші держави за нових умов також залишаються найбільшими, але відчутно різними за політичними цілями, зовнішньо-політичними пріоритетами та впливом новими державами СНД та світової спільноти. Час, що сплинув з тих доленосних перемін, Україна та Росія вельми по-різному використали для свого державного сходження та національного відродження.

Добре відомо, що Україна за своїм потенціалом 1991 р. досить відчутно та вигідно відрізнялася від багатьох інших країн пострадянського простору, сусідніх східноєвропейських держав. За класифікацією ООН, Україна тоді належала до кола найбільш розвинених країн. Однак на початку третього тисячоліття доводиться констатувати, ми далеко відстали від більшості держав, що вийшли разом із нами зі спільного минулого. Навіть після приходу до влади нових політичних сил з 2005 р. та доброго ставлення демократичної міжнародної спільноти мало що змінилося в становищі України. Більше того, офіційний Київ нині позиціонує себе значно слабшим, ніж кілька років до цього. Світова економічна та фінансова криза вразили Україну значно відчутніше від інших держав розвинутої та молодої демократії.

Нині маловтішними результатами є втілення стратегічного курсу на європейську інтеграцію, затвердженого відповідним указом Президента ще у 1998 р. Це особливо стає відчутним порівняно зі східноєвропейськими сусідами та колишніми Прибалтійськими республіками, а нині державами Балтії. Адже ці та інші країни більш успішно розвиваються, вони стали членами НАТО та Європейського Союзу. В той же час для України разом з іншими п’ятьма сусідніми країнами ЄС запропонована політика «східного партнерства». І цей курс Брюсселя не дає відповіді Україні щодо входження її до Євросоюзу.

Щоб з’ясувати причини такого стану справ та реально оцінити перспективи, слід провести об’єктивний аналіз, взяти до уваги найбільш широкий спектр чинників різного рівня та ваги. Перш за все це стосується спроможності України на реальну ефективну внутрішню та зовнішню політику як впливового суб’єкта міжнародних відносин. Хочу наголосити, що зовнішня політика є продовженням внутрішньої. Від того, наскільки ефективною та цілеспрямованою в демократичних перетвореннях є внутрішня політика, в нашому випадку України, значною мірою залежить успіх її зовнішньополітичних стратегій. Слід взяти до уваги рівень економічного та соціального розвитку країни, зокрема формування так званого середнього класу як великого прошарку суспільства. Адже саме він покликаний забезпечувати не лише економічне піднесення, а й значною мірою політичну стабільність суспільства. Також варто оцінити рівень дотримання європейських демократичних цінностей, прав і свобод в Україні, результативність трансформаційних реформ. Водночас ми маємо враховувати стратегічні підходи головних геополітичних акторів, відповідних міжнародних формувань та організацій і їх реальну політичну лінію щодо нашої держави.

Стосовно першого чинника, як не прикро нам усвідомлювати, але доводиться констатувати, що влада та й держава загалом опинилася не на висоті поставлених завдань. Дійсно, в Україні реально відсутні єдність слова і діла влади, консолідація політичних сил та владних інститутів. Наслідком цього стала природна втрата нашою державою темпів здійснення необхідних економічних і соціальних реформ. У проведені зовнішньої політики наша держава далеко не завжди послідовна. Києву часто бракує як прагматизму зовнішньополітичної лінії, так і вмілого дипломатичного супроводження своєї стратегічної лінії. У політикумі не завжди свідомі того, що вельми запитаною у досягненні стратегічних цілей постає консолідація суспільства. За таких умов Україна ще довго не зможе проводити ефективну внутрішню політику, а її зовнішньополітична лінія буде далекою від бажаного визначення як
впливового суб’єкта міжнародних відносин.

Слід також відзначити, що з боку міжнародних об’єднань стосовно підтримки стратегічної лінії нашої держави на євроінтеграцію не надходило суттєвих позитивних імпульсів. Це стосується, в першу чергу, політики офіційного Брюсселя щодо інтеграційних прагнень Києва. Незважаючи на те, що Україна однією з перших із країн СНД підписала з Євросоюзом Угоду про партнерство і співробітництво, що потенціал та спектр взаємодії значно розширився, що у двосторонніх відносинах є чимало знакових подій, Україна не потрапила до числа запрошених до кола ЄС. Підкреслю, що у 2009 р. Київ прагнув укласти угоду з Брюсселем з перспективою не на членство, а тільки на політичну асоціацію. Євросоюз після значного східного розширення з 2004 р. обмежується щодо України політикою сусідства і з цього року започаткував «східне партнерство», однак без ясної перспективи на інтеграцію. Проте на високому офіційному рівні прийнято це називати відповідно посиленою угодою та черговою перемогою. Якщо це так, то постає питання: скільки таких «перемог» потрібно, щоб Україна стала членом бажаного інтеграційного об’єднання ?

Справедливості ради зазначу, що навіть МЗС України стосовно політики «східного партнерства» висловлювалися застереження. Це стосувалося того, що така концепція має виходити із європейської ідентичності східноєвропейських партнерів, що занепокоєння викликає обмеження потенціалу взаємодії у візовоміграційній
сфері, зокрема підміна перспективи запровадження безвізового режиму як довгострокового пріоритету лише лібералізацією, що не відповідає інтересам та практиці відносин ЄС з Україною.

Прискіпливий аналіз «східного партнерства» свідчить про незначне зростання фінансової допомоги нашій та іншим країнам й про певні інші вигоди. Останнє стосується до ідентифікації шести східних держав: України, Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії та Молдови як партнерів, а не лише географічно близьких країн. Також слушним та виграшним для офіційного Києва постане формування інтегрованої системи управління кордонами; ініціативи щодо вирівнювання соціально-економічного рівня розвитку регіонів (Криму); інституційна підтримка реформ; а також допомога у модернізації газотранспортної системи. Звичайно, виникає питання: чи наближає нова ініціатива ЄС Україну до нього, чи це витончена дипломатична гра заради заспокоєння ретивих київських політиків? І це постає своєрідним викликом для нашої держави. Адже Україна ще не досягла відповідних соціально-економічних критеріїв, які висуває ЄС до країн-претендентів, для вітчизняного політикуму ще не стали повсякденними атрибутами європейські політичні норми і демократичні цінності, сформовані вітчизняні інститути громадянського суспільства доволі мало впливають на життя країни. Однак ми маємо брати до уваги й те, що у випадку попередніх розширень остаточне рішення про запрошення країни-апліканта, здебільшого, було політично
мотивованим, що на момент вступу до ЄС високі соціально-економічні критерії досягалися не всіма претендентами.

Зазначу, що ще за президентства Л.Кучми, у травні 2002 року, було також взято курс на євроатлантичну інтеграцію. Його прихильники сподівалися на те, що це прискорить євроінтеграцію, як у випадку з країнами ЦСЄ. Аналогія, так би мовити, мала б спрацювати. І це обстоюється й до нині безальтернативно. Проте з наукової та й практичної точок зору це далеко не так. Варіативність у політиці та соціальній практиці не бралися до уваги. Нині для досягнення стратегічної мети важливим є з’ясування концептуальних засад сторін, часових меж та оптимізації затрат. А гальмування на нинішньому етапі імперативно вимагає відповідної їх переоцінки.

Раціональний підхід передбачає також врахування політики і реальних кроків іншої сторони. Значно затьмарюють перспективи України на європейську інтеграцію і концептуальні пошуки та географічна невизначеність Євросоюзу. У 2003 р. ухвалена Європейською комісією концепція «Ширша Європа — сусідство» бачилася як нова парадигма міжкраїнової кооперації, створення спільного європейського економічного простору, який виходив далеко за його географічні межі та покликаний був сприяти оптимізації стосунків інтеграційного угруповання з навколишнім оточенням, відповідати основним засадам моделі «Європа концентричних кіл». Але труднощі з адаптацією великого розширення ЄС, ускладнення з прийняттям конституції Євросоюзу відтіснили цю ідею на другий план. Нині змінилася і політична позиція потужних держав-локомотивів інтеграції ФРН та Франції, лідери яких не вбачають можливості за сучасних умов подальшого розширення євроатлантичних структур. Відомо, що і у Росії вельми стримане ставлення до стратегічних прагнень нашої країни. Це рельєфно унаочнюється відповідним ставленням Москви до Києва в рамках СНД та до формування ЄЕП, на що не можна не звернути увагу і про що нам слід поговорити.

Коли говориться за потенційні можливості України, варто розуміти, що їх реалізація — це завдання для самої України і ніхто, окрім нас самих, цього не буде робити. Інша справа, що сильні світу прагнули і будуть прагнути долучити потенціал України, та й не лише її, для власного утвердження та розширення свого впливу. Це слід розуміти як аксіому геополітики, зокрема періоду глобалізації.

Звичайно, що можна проводити відповідні паралелі утвердження на міжнародній арені нашої держави з іншими. І не лише з країнами ЦСЄ, але й повоєнної Західної Німеччини. Стосовно останньої, я б загострив увагу на наступному. За тогочасним визначенням К.Аденауера, Західна Німеччина, прагнучи інтегруватися у західні структури, чинила так чи інакше не тому, що від неї цього вимагали, а тому, що цього хотів саме німецький уряд. А зовнішньополітичні доктрини найбільших політичних сил повоєнної ФРН не мали істотних стратегічних відмінностей, вони відрізнялися лише тактичними завданнями та шляхами досягнення мети. На цьому я хотів би особливо наголосити.

У нашому випадку, зважаючи на потенціал навіть нині ослабленої України, варто мати на увазі й те, що долучення її до того чи іншого полюсу спроможне досить відчутно змінити розклад геополітичних сил у світі. Це розуміли як у Вашингтоні, особливо за президентства Дж. Буша (молодшого), так і у Москві — раніше й тепер.

Ще десять років тому, за одноосібного геополітичного домінування в світі США, зміни стратегії НАТО стосувалися розширення відповідальності альянсу за безпеку поза межами кордонів держав-членів. В лоно такої стратегічної лінії лягала й лобістська підтримка входження держав ЦСЄ в західні структури країн Західної Європи, зокрема ФРН. Адже за східного розширення НАТО за рахунок спочатку Польщі, Чехії та Угорщини, а потім й інших країн регіону та країн Балтії. ФРН переставала бути кордоном конфронтації чи протистояння. Саме врахування такої позиції значною мірою пояснює послідовність євроатлантичної інтеграції держав ЦСЄ — спочатку членство в альянсі, потім вступ до Євросоюзу.

У випадку з Україною ці геополітичні чинники та навіть реальна політика впливових «акторів» набувають дещо іншого значення та ваги. Так, з приходом у Вашингтоні нової президентської адміністрації пріоритети останньої зазнали певних змін, першочерговим все більше постає порядок денний американсько-російських відносин. І в мене, як й у багатьох експертів, виникають сумніви щодо стратегічних бачень, ставлення Вашингтона стосовно України. Тому, оцінюючи становище та перспективи Києва у досягненні стратегічної мети на євроатлантичну інтеграцію, слід мати на увазі наступне. Передбачувані послідовність та строки входження до НАТО і ЄС певно що мають бути видозміненні. Легший шлях і більш бажана послідовність, як у випадку країн ЦСЄ, вже відійшли в минуле. Але це не єдино можлива послідовність. Для нашої держави більш прийнятною може стати інша черговість: спочатку входження до Євросоюзу, а потім й до НАТО. На користь такого підходу говорить і той факт, що не всі країни-члени ЄС є також і союзниками по НАТО, що існують держави, які гарантують свою безпеку іншим шляхом. Але ця тема потребує окремого аналізу.

Нині варто взяти до уваги та відповідним чином використовувати відчутно інше ставлення ЄС до України як важливого елементу загальноєвропейської системи безпеки, зокрема її енергетичної складової та виокремити роль «енергетичного важеля» в сучасній геополітичній обстановці в світі. Як показали вже неодноразові «газові суперечки» між Києвом і Москвою, Брюссель і ряд інших столиць країн ЄС розглядають Україну як основного транзитера російських енергоресурсів до Європи. Такий стан речей змушує всіх провідних геополітичних гравців більш прискіпливо ставитися до позиції нашої держави.

Україні, її дипломатії слід формувати проукраїнську підтримку як у європейських структурах, так і селективно у більшості, якщо не в кожній державі. Про те, що останнє можливо, говорить практика Польщі. В цій державі з початку 2009 р. в державній установі, яка опікується всім колом інтеграційних проблем, — в Управлінні Комітету європейської інтеграції — створено унікальний підрозділ — відділ технічної допомоги Україні. Відзначу, що в жодній з інших країн Євросоюзу такого органу, який організаційно переймався б лобіюванням інтересів країни-нечлена об’єднання, немає. Цей відділ створено без наполягань з боку Києва. Проте інтереси нашої держави імперативно вимагають турбуватися про створення відповідних структур або принаймні формування кола впливових політиків у інших країнах, які прихильні більш дієво сприяти втіленню вітчизняного європейського інтеграційного курсу.

Загалом же Україна для більш успішного просування у досягненні стратегічних цілей на європейську інтеграцію має на основі глибокого аналізу зробленого, врахування помилок та нових викликів розробити добре опрацьовану відповідну Державну програму на кілька років. У ній мають бути відображені як заходи подолання кризи і піднесення соціально-економічного розвитку країни, так і тактично-технічні кроки, конкретні заходи щодо адаптації європейських норм і цінностей, імплементації чітких правових засад, підготовка управлінських і підприємницьких, вузівських і освітянських кадрів, а також низка ґрунтовних просвітницьких заходів щодо ознайомлення широкого громадського загалу з практикою життя європейської спільноти. Майбутньому входженню до європейського інтеграційного об’єднання мають прислужитися започатковані вже нині: вивчення курсів і спецкурсів з євроінтеграції, практики буття в країнах-членах ЄС учнівською та студентською молоддю, формування і розширення громадських об’єднань на підтримку європейського поступу держави тощо.

За сучасних умов слід також брати до уваги спрямованість геополітичних змін, майбутній розклад сил у світі, на континенті. Нині визначальною спрямованістю є процес трансформації монополярного в багатополярний світ. Природним постало формування нових потужних геополітичних центрів світу — Європейського Союзу, Китаю та Росії, значне піднесення інших держав світу. І незважаючи на те, що лише Євросоюз сповідує ліберально-демократичні засади поступу, ці суттєві геополітичні відмінності можна розглядати в контексті конструктивних змін міжнародного порядку, що відкривають можливості консенсусного вирішення ключових проблем загальноцивілізаційного розвитку. Як показує світова фінансово-економічна криза, ліберальна модель не витримала сучасних випробувань.

Взявши це все до уваги, для корегування Україною пріоритетів свого стратегічного поступу має бути також і оцінка нею потенціалу головних центрів сили та динаміки їх розвитку. Навіть з урахуванням світової кризи, дійсно, що США, ЄС, Китай та Росія — це вельми потужні геополітичні полюси з величезним внутрішнім валовим продуктом. ВВП цих центрів становить, відповідно, 12,5; 12; 9 та 1,7 трлн американських доларів. Територія цих економічних велетнів — 9,6; 4,0; 9,5 та 17,1 млн кв. км., де проживає, відповідно, 280; 480; 1,350 та 142 млн осіб.

Відзначу, що ВВП Китаю в 1990–2005 роках зріс у шість разів, а у Росії він подвоївся за останні 5 років. Євросоюз фактично наздогнав за цим показником США. Беручи до уваги ці та інші фактори (високий демографічний потенціал КНР і ЄС, величезну територію Росії (10% території планети) та її сировинні ресурси (п’ята частина світових запасів, зокрема: понад 45% запасів природного газу, 23% вугілля і 13% нафти) і, звичайно, той факт, що
кожен зі світових центрів сили володіє ядерною зброєю (в ЄС ядерними є Франція та Велика Британія), можна констатувати формування принципово нової конфігурації сил у глобальному геополітичному просторі.

Зважаючи при цьому на зміни у співвідношенні сил між державами, відносну економічну та військовотехнічну слабкість і сировинну залежність України, слід зміцнювати її позиції у всіх можливих сферах. Підтримуючи співробітництво з переважною більшістю держав світу, Україна традиційно зберігає як домінуючі міжнародні відносини по лінії: «Захід — Україна — Схід» або у звуженому варіанті: ЄС — Україна — Росія. На напрями еконо
мічної взаємодії України з Європою, США та СНД у 2008 р. припадала левова частка (близько 73%) вітчизняного зовнішнього товарообігу. Показник торгівлі України у 2008 р., за даними вітчизняного Держкомстату, становив: з Росією близько 24%; з усіма країнами СНД — 37,7%; а з ЄС — 27–30,8% та всіма країнами Європи (без урахування колишніх республік СРСР) — 33%. Ці дані говорять про співмірність відповідних коефіцієнтів.

Проте більш прискіпливий аналіз дає підстави стверджувати, що структура торговельних взаємовідносин Києва із країнами світу є незадовільною для національного економічного та господарського комплексу. Так, за загальним збільшенням зовнішньої торгівлі товарами і послугами протягом останніх років, зокрема після вступу до СОТ, лише за 2008 р. від’ємне сальдо у торгівлі товарами Україна має з кожною третьою державою світу, а його обсяг становить 18,5 млрд американських доларів. Це уразливо, особливо в умовах світової кризи. І такий висновок стосується торгівлі з країнами більшості регіонів. Це легко простежити, аналізуючи географію та обсяги імпорту — експорту нашої держави. Так, половина обсягів від’ємного сальдо припадає на 5 пострадянські держави, в тому числі РФ, Білорусь, Казахстан, Туркменистан і Узбекистан. Із 40 решти країн Європи Україна має від’ємне торговельне сальдо з кожною другою, а з ЄС — з двома третинами держав, зокрема із Естонією, Литвою, Польщею, Румунією. Україна у 2008 р. мала від’ємне сальдо з кожною четвертою країною Азії, з 30% держав Африки та Америки. Такий стан справ слід якомога скоріше виправляти, якісно поліпшувати економічний розвиток, нарощувати обсяги експорту та підтримувати вітчизняне виробництво.

Стратегічний вибір України на користь євроінтеграційного, євроатлантичного курсу є обґрунтованим і цивілізаційно закономірним. Україна історично є складовою християнської макроцивілізації (українці становлять 3% християн світу); тут поєднуються в національній ментальності східно-та західнохристиянські цінності: колективна й індивідуальна свобода, раціоналізм і прагматизм. Українцям характерна європейська толерантність щодо інших політичних, ідеологічних і релігійних систем тощо.

Говорячи про інтеграційні процеси на європейському континенті, ми маємо враховувати і реально оцінювати перспективи формування Єдиного економічного простору чотирма пострадянськими державами: України, Росії, Білорусі та Казахстану. У цьому зв’язку слід вказати на принципові відмінності у підходах України та Росії, інших країн-учасниць, їх різне концептуальне бачення перспектив ЄЕП. За оцінкою української сторони, вищою можливою формою співпраці могла б стати зона вільної торгівлі і відмова від формування наднаціональних органів. Натомість РФ прагне до формування єдиного митного простору, єдиного економічного режиму та спільної валюти. Зазначу, що вступ України до СОТ, започаткування переговорів Києва з Брюсселем про всебічну Зону вільної торгівлі знімає актуальність формування ЄЕП. Однак для України не може йтися про відмову від прийнятних для нас форм взаємовигідної співпраці, розвитку дво і багатостороннього співробітництва.

Слід враховувати, що незважаючи на всі перепитії останнього часу, відносини України з Росією є стратегічно важливими як з погляду реалізації її курсу на європейську і євроатлантичну інтеграцію, так і в контексті її економічних інтересів у більш широкому спектрі. При цьому варто розуміти помилковість й необґрунтованість протиставлення євроатлантичного курсу України розвитку відносин із РФ. У зв’язку з цим можна цілком доречно провести аналогію зі значенням для свого часу так званої нової східної політики ФРН, започаткованої за канцлерства В.Брандта. Хоч як тогочасний новий курс Бонна на впорядкування відносин з Союзом РСР, НДР та іншими державами «соціалістичного вибору» не критикували опоненти, він розширив власні можливості Західної Німеччини. Нова східна політика ФРН зняла напругу в міжнародних відносинах, уможливила не лише порозуміння держав і блоків, розрядку міжнародної напруженості, але й дозволила в історичній перспективі вирішити стратегічні завдання — подолати дводержавність німецького народу. І цією можливістю неодмінно скористалися політичні партії Західної Німеччини, які були свого часу опонентами порозуміння ФРН з державами Сходу.

У нашому випадку можна аргументовано стверджувати, що стабільно високий рівень співробітництва з Росією є необхідною передумовою реалізації європейської і євроатлантичної стратегії України. Адже добрі взаємини з такою потужною державою, як Росія, для України обертаються солідним розширенням її власних економічних та зовнішньополітичних можливостей. Взаємовигідні відносини двох найбільших пострадянських держав піднімають рівень безпеки і передбачуваності розвитку континенту, вони розширяють поле маневру України. Натомість ускладнення відносин, зростання конфліктного потенціалу по лінії Київ — Москва не додають Україні ані тактичних, ані стратегічних переваг. Подібний сценарій відносин унеможливить входження України до євроатлантичних структур. Адже ані ЄС, ані НАТО не схильні обтяжувати себе зайвими проблемами. У них своїх проблем щодо поглиблення інтеграції та підвищення керованості, вирівнювання рівнів розвитку, гармонізації руху робочої сили чи проблем по лінії відносин «старих та нових членів» вистачає.

Серпневі події 2008 р., криза грузинсько-російських відносин, окрім іншого, продемонстрували уразливість слабшого партнера та обмеженість впливу третіх, навіть доволі впливових міжнародних акторів, як Євросоюз чи США. Раціональним для України видається мінімізація напруженості відносин та розвиток взаємовигідного українськоросійського співробітництва, а також досягнення високих соціальноекономічних європейських критеріїв та впорядкованості суспільнополітичного буття, реальна імплементація європейських норм і демократичних цінностей на вітчизняному ґрунті.

Сучасна Росія володіє стратегічними вуглеводними ресурсами й за нинішніх умов фактично є монополістом на шляху їхнього постачання в Україну. Входження РФ до числа найбільших світових економік, її зростаючий внутрішній ринок стає полем серйозної конкуренції експортерів. Також варто враховувати, що характер відносин України з Росією є одним із принципових елементів міжнародних відносин на європейському континенті.

Слід зазначити, що наші країни порізному окреслюють обриси свого майбутнього щодо інтеграційних процесів, що відбуваються на континенті тощо. За об’єктивної оцінки, реалізація проголошеного РФ прагматичного підходу до зовнішньої політики може дати поштовх для позитивного розвитку українсько-російських відносин. Тут для Києва є поле щодо посилення співпраці, до залучення широкого кола європейських партнерів та зміцнення влас
них позицій. Зрозуміло, що мова ніяк не може йти про реінтеграцію, половинчасті заходи в сенсі привілейованого партнерства. Цей варіант себе вже вичерпав, він закінчується зі встановленням Росією світових цін на енергоносії. І це право кожної сторони, право виходити із власних національних інтересів. Адже навіть в інтеграційних формуваннях, таких як ЄС, і Німеччина, і Польща — кожна посвоєму, бачить і відстоює національні підходи до животрепетних питань.

Вітчизняним широким верствам політикуму слід взяти до уваги, особливо з огляду на часті українсько-російські «газові суперечки» та «епістолярну перепалку» на найвищому, президентському рівні, що Росія навчилася використовувати у своїх інтересах ситуацію постійної політичної кризи в Україні, відчутну неконсолідованість владних інститутів, навіть одномірні внутрішньо-політичні рішення. Є всі підстави стверджувати, що у відносинах з Росією не слід зопалу вирішувати проблеми, Україна має запропонувати РФ новий природний та прагматичний порядок денний. Адже Москва, проводячи інвентаризацію чинних домовленостей з Україною, спроможна змінювати їх на власну користь, враховуючи слабкість чи уразливість українських позицій.

За моїм баченням, найбільш перспективною може бути стратегія України на розширення взаємовигідних відносин з Росією в широкому контексті значного посилення загальноєвропейських об’єднавчих тенденцій, які все чіткіше виявляють провідні держави континенту. Київ, посилюючи свої комунікаційні, транзитивні та об’єднавчі функції, має максимально використовувати переваги та мінімізувати ризики власного геополітичного становища. З цієї точки зору цілком прийнятною стає концепція «Великої Європи». Остання розробляється в Центрі Європейських досліджень, що розташований у Брюсселі. Ключовим у підходах цієї концепції постає процес «європеїзації» всієї континентальної Європи за участі і Туреччини, України, Росії та інших держав шляхом формування спільних панєвропейських просторів: політичного, економічного, правового, культурного, освітнього, а також енергетичного, транспортного, комунікаційного тощо. Проект «Великої Європи» набирає змістовного наповнення у трикутнику ЄС — Україна — Росія. За такого підходу саме Україна постає системоутворюючим ланцюгом, а не периферійним елементом. Київ має ініціювати розробку широкомасштабних не лише дво-а й трьохсторонніх інфраструктурних проектів, спрямованих на ефективну співпрацю державних структур, підприємців та бізнес-формувань України, Росії та ЄС. Селективне кооперування у виробничій сфері на окремих сегментах має стосуватися співробітництва в наукомістких сферах, де сумісність і кооперація здатні обернутися для обох сторін солідним прибутком, зайняттям чільних позицій у світогосподарському розкладі.

Діючи в такому ключі, наша держава спроможна мати більше поле маневру, успішніше долати кризу та втілювати власний курс. При цьому уможливиться значно скоріше розв’язання стратегічного завдання щодо піднесення ефективності всього народногосподарського комплексу. Для досягнення цього варто задіяти всі наявні можливості, оскільки без соціально-економічного піднесення годі сподіватися на успішне просування шляхом євроінтеграційного поступу. Досягнення амбітної мети Україною має ґрунтуватися на її солідній економічній базі, консолідації політикуму країни та відповідних знаннях і прагненнях вітчизняного суспільства.

 Україна та Росія: потенціал взаємодії та співробітництва. Збірник наукових праць. — К.: ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2010. — С. 76-88.

Перейти до початку