Після проголошення незалежності і упродовж 1992–1994 рр. офіційний Мінськ взяв курс на багатовекторну модель розвитку. Однак цей сценарій розбудови багатовекторного зовнішньополітичного курсу було фактично згорнуто після 1994 р., коли президентом Білорусі було обрано колишнього директору радгоспу О. Лукашенка.

У зовнішньополітичній сфері Білорусь О. Лукашенка зробила вибір на користь посилення співпраці із СНД і, в першу чергу, із Росією. Упродовж тривало часу було практично зупинено діалог США та Євросоюзу з Білорусією. У таких умовах питання можливої євроінтеграції, яке так чи інакше розглядалось усіма європейськими країнами колишнього соціалістичного табору, як в самій Республіці Білорусь, так і у ЄС практично не стояло на порядку денному. Натомість було посилено інтеграційні процеси між Білоруссю та РФ.

Ще за існування СРСР у 1990 р. було підписано договір про співробітництво між РРФСР та БРСР, який став основою для подальшої міжнародно-правової бази посилення інтеграції цих двох країн. З середини 1990-х рр. курс на договірне закріплення двосторонніх інтеграційних відносин було активно продовжено шляхом послідовного підписання Угоди про дружбу, добросусідство та співробітництво між Російською Федерацією та Республікою Білорусь (1995), потім Угоди про утворення Співдружності Росії та Білорусі (1996).

Цими документами було закладено передумови для посилення інтеграційних процесів між Білоруссю та Росією на різних рівнях, логічним розвитком якої стала трансформація в 1997 р. Співдружності Росії та Білорусі у Союз Білорусі та Росії. Положення документу, крім політичних та економічних питань, включали пункти про співпрацю у таких сферах, як право, боротьба з криміналітетом, національна безпека та оборона.

У травні 1997 р. було підписано Статут Союзу Білорусі та Росії, згідно з яким утворено Вищу раду та Виконавчий комітет Союзу, а Парламентські збори Співдружності трансформовані в Парламентські збори Союзу. Впродовж 1997–1998 рр. було сформовано виконавчі органи Союзу, спільний бюджет, здійснено розробку та реалізацію перших союзних програм, утворені Прикордонний та Митний комітети, Комітет з питань безпеки. Наступним кроком у розвитку даної співпраці стало перетворення партнерських відносин між країнами на конфедеративну модель подальшої співпраці.

У грудні 1999 р. був підписаний Договір про створення Союзної держави (1999), а також прийнята Програма дій Республіки Білорусь та Російської Федерації з реалізації положень Договору про створення Союзної держави. Процес ратифікації національними парламентами завершено на початку 2000 р., після чого угода набула юридичної сили.

У 1990–2000-х рр. Білорусь була пов’язана з Росією також низкою інших інтеграційних проектів, серед яких Організація договору з колективної безпеки (з 1992), Митний союз (з 1995), Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС, з 2000), Єдиний економічний простір (з 2003). Фактично усі інтеграційні ініціативи Москви у рамках СНД знаходити схвалення та підтримку офіційного Мінська.

У 2010 р. було створено Митний союз ЄврАзЕС у складі Росії, Білорусі, Казахстану, де з 1 січня 2010 р. функціонує єдина митна територія з єдиним митним тарифом і єдиною системою заходів митного регулювання, а з 6 липня 2010 р. діє Єдиний митний кодекс цих країн. З 1 січня 2012 р. на базі Митного союзу почав функціонувати Єдиний економічний простір (ЄЕП) Білорусі, Казахстану і Росії. Угода про створення ЄАЕС на основі ЄврАзЕС була підписана 29 травня 2014 р. в Астані. Відповідно до цієї угоди такий союз у складі Росії, Білорусі, Казахстану почав функціонувати з 1 січня 2015 р., невдовзі до них приєднались Вірменія та Киргизстан.

Слід підкреслити, що відносні успіхи білоруської економічної моделі значною мірою обумовлені не перевагами і особливостями економічної моделі цієї країни, а намаганнями останньої зберегти тісну економічну інтеграцію з Росією за наявності значної кількості економічних преференцій, виторгуваних О. Лукашенком в обмін на втрату частини суверенітету. Більшість промислових підприємств у Білорусі створювалися як частка єдиної технологічної системи Радянського Союзу і можуть функціонувати лише в тісній кооперації з підприємствами Росії, які постачають їм необхідні комплектуючі. Крім того, достатньо висока рентабельність білоруських підприємств у 2000–2010-х рр. забезпечувалась тими преференціями, які Білорусь отримувала від Росії як її найближчий союзник: низькими (у порівнянні із світовими) цінами на природний газ, нафту та інші природні ресурси, дешевими кредитами і субсидіями. У літературі зустрічається, що до 16% ВВП Білорусі на початку 2010-х рр. формувалось за рахунок дотацій з боку Росії.

Білорусь зацікавлена в розвитку російсько-білоруської економічної інтеграції, оскільки вона забезпечує вільний вихід білоруських товарів на великий російський ринок, дає можливість отримувати дешеві російські кредити й енергоресурси, особливо не зміюючи технологій, специфікацій виробів та супутнього законодавства, що вимагалося б від Білорусі в разі виходу на ринки західних країн.

Не випадково головні затримки імплементації Угоди про Союз Білорусі та Росії від 1999 р. виникали саме в площині економічних рішень. Йдеться про положення ст. 13 Угоди про запровадження єдиної спільної валюти. Також упродовж останніх десяти років між РФ та РБ кілька разів виникали суперечки з приводу якості товарів, їх маркування чи сертифікації, які призводили до тимчасових обмежень доступу продукції однієї з країн на ринки іншої, що інколи тягнуло за собою навіть епізодичне відновлення митного контролю на кордоні між державами та деяке охолодження політичних відносин.

У 2006 р. був підписаний пакет документів, які деталізують «рівні права громадян Росії і Білорусі на території Союзної держави», а саме: угоди про рівні права російських і білоруських громадян на свободу пересування, вибір місця перебування і проживання на територіях Росії и Білорусі; угоди про співробітництво Росії і Білорусі в галузі соціального забезпечення; угода про надання медичної допомоги російським громадянам у Білорусі і громадянам Білорусі в Росії; протокол про забезпечення рівного підходу до оподаткування громадян Білорусі, які працюють в Росії, і громадян Росії, які працюють в Білорусі.

РФ зацікавлена у створенні Союзної держави оскільки економічна інтеграція дозволяє наростити розмір внутрішнього ринку, використати в інтересах Росії вигідне Росії геоекономічне розташування Білорусі, її транспортну та зовнішньоторговельну інфраструктуру, а також гарантувати стабільне сполучення з відокремленим регіоном РФ – Калінінградською обл..

Білорусь є воєнним союзником Росії, вона має спільну з Росією систему протиповітряної оборони. На білоруській території розташовано ряд російських військових об’єктів. Значна частина білоруського офіцерського корпусу отримала, або отримує військову освіту в російських військових закладах і академіях. Білоруські і російські збройні сили регулярно проводять спільні військові навчання, дві країни тісно співпрацюють у військовій промисловості, зокрема, щорічно планується і реалізується спільне оборонне замовлення, здійснюються союзні програми озброєння.

Перспективними векторами подальшої інтеграції для двох кран визнано: формування спільної оборонної доктрини; переведення взаємодії армій двох країн в єдиний комплекс; створення єдиного командування або штабу об’єднаних збройних сил; об’єднання промислового потенціалу обох держав в єдиний військово-промисловий комплекс. Однак необхідною умовою таких кроків є перехід до єдиного державного устрою, що передбачає відхід від моделі Союзної держави в напрямі конфедерації.

Водночас, хоча й були створені відповідні керівні, представницькі, законодавчі і робочі органи Союзної держави, основні цілі Договору (реальне об’єднання обох держав, розробка єдиної конституції і законів, впровадження спільної грошової одиниці) не були повною мірою реалізовані, через небезпідставні побоювання Білорусі повної втрати суверенітету та можливості контролювати фінансові потоки. Саме Білорусь просуває трансформацію «Союзної держави» шляхом розвитку білорусько-російської економічної інтеграції, при цьому намагаючись ухилятися від будь-якої реальної політичної інтеграції з Росією.

Особливі відносини з Росією мали для Білорусі й інший бік – численні енергетичні та торгові війни, використовуючи які, Москва намагалась схилити Мінськ до більшої слухняності та тіснішої інтеграції. Так, у 2004 р. Росія припинила поставки природного газу до Білорусі («газова блокада»), надалі газові конфлікти відбувались у 2006–2007, 2010, 2017 рр. «Молочні війни» через введення Росією санкцій щодо білоруських молочних продуктів відбувались у 2009, 2011, 2017 рр., у 2014 р. розгорілась також «м’ясна війна».

У 2018 р. Москва активізувала тиск на Білорусь задля поглиблення інтеграції. Реалізований Москвою наприкінці 2018 р. «податковий маневр» у нафтовій галузі означав для Білорусії отримання російської нафти за світовими цінами (до цього Білорусь отримувала російську нафту за ціною близько 75% від світової), тобто втрату 10 млрд дол. упродовж 2019–2024 рр. Росія пообіцяла частково компенсувати білоруські втрати новими кредитами, або запропонувала Білорусі піти на ще більш тісну інтеграцію. В грудні 2019 р. у Білорусі навіть пройшла серія акцій за збереження незалежності Білорусі та проти поглибленої інтеграції з Росією, адже РФ та Білорусь перейшли до обговорення створення єдиних парламенту та уряду в рамках Союзної держави. Однак до практичної реалізації цих розмов справа не дійшла.

В останні роки інтеграційні процеси між Республікою Білорусь та Російською Федерацією в рамках Союзної держави набули нових форм і глибини. У контексті повномасштабної агресії РФ проти України та зміни геополітичної архітектури Східної Європи, Союзна держава дедалі більше трансформується з формального об'єднання у фактичне поглинання Білорусі Росією. Це в свою чергу ставить завдання виявлення ключових механізмів інтеграції, аналіз поточної ситуації та прогнозування подальших сценаріїв розвитку подій, які мають безпосереднє значення для національної безпеки України та формування політики щодо Республіки Білорусь.

Після президентських виборів у Білорусі 2020 р. та подальшого масового протестного руху, що поставив під сумнів легітимність влади О. Лукашенка, внутрішньополітична ситуація в країні суттєво змінилася. У контексті зростаючої політичної ізоляції режиму з боку Заходу та різкого посилення залежності від підтримки з боку Кремля, РФ отримала стратегічне вікно можливостей для активізації інтеграційного тиску на Мінськ.

Саме з осені 2020 р. було зафіксовано новий імпульс у переговорах щодо імплементації положень Договору про створення Союзної держави. На фоні поглиблення економічної та безпекової залежності О. Лукашенка, відновився процес узгодження програм секторальної інтеграції — так званих «дорожніх карт». Попри багаторічне буксування реалізації цього формату, Кремль використав політичну кризу в Білорусі як інструмент для розширення власного контролю над союзником.

Уже в 2021 р. з’явилися публічні згадки про завершення погодження основних параметрів оновлених програм. Кульмінацією стало ухвалення у листопаді 2021 р. Декрету № 6 Вищої державної ради Союзної держави, що передбачав запуск комплексу із 28 союзних програм². Ці документи охоплювали широкий спектр секторів: від торгівлі та промисловості до банківської політики, податкової гармонізації та інфраструктурного з’єднання.

Ці програми мали забезпечити функціональну уніфікацію базових систем управління економікою, фінансами, транспортом, а також зближення правових і адміністративних регламентів. Вони становлять основу для формування квазіфедеральної структури, де Білорусь дедалі більше втрачає ознаки самостійного суб’єкта у вирішенні стратегічних питань.

Офіційне завершення першого етапу інтеграційної програми було проголошено у січні 2024 р. Вищою державною радою ухвалено Декрет №1, який формалізував завершення реалізації 28 союзних програм³. У тому ж місяці з’явився новий Декрет №2, що заклав підґрунтя для подальшої інтеграції на період 2024–2026 рр.⁴. Поточна програма включає плани щодо запуску спільного фінансового ринку, уніфікації митної та податкової політики, створення єдиної транспортної інфраструктури, об'єднаних енергетичних ринків, а також формування спільного гуманітарного, культурного та інформаційного простору.

Утім, варто підкреслити що попри заявлену масштабність та системність, процес реалізації цих програм супроводжується критично низьким рівнем прозорості. У публічному доступі відсутні як повноцінні звіти про реалізацію програм, так і єдина структурована нормативно-договірна база Союзної держави. Інформація надходить фрагментарно, переважно через виступи чиновників та узагальнені пресрелізи. Це суттєво ускладнює незалежну експертну оцінку глибини інтеграції за окремими напрямами.

Станом на початок 2024 р. можна констатувати, що інтеграція Білорусі до російського політико-економічного простору значно пришвидшилася, і цей процес має тенденцію до незворотності. РФ діє не стільки в межах формальної угоди про Союзну державу, скільки в логіці геополітичної абсорбації, де формальне партнерство прикриває поетапну втрату суверенітету Республіки Білорусь.

Попри офіційну риторику щодо повного виконання 28 інтеграційних дорожніх карт, реальний прогрес у їхній імплементації залишається вибірковим та нерівномірним. Частина напрямків досі стикається з інституційними бар’єрами, що уповільнюють процеси інтеграції. Приміром, навіть за умов виконання базових положень перших двох дорожніх карт, інтеграція у сфері макроекономічної політики відкладається щонайменше до 2030 р. Водночас документи уряду РФ вказують на те, що до початку 2024 р. майже половина заходів, передбачених попереднім планом, ще потребували доопрацювання. Це свідчить про наявність значної диспропорції між публічними заявами та реальним станом справ.

Особливої уваги заслуговують три нові напрямки, які раніше не були предметом публічної дискусії: формування єдиного товарного ринку, розвиток мікроелектроніки та верстатобудування. Усі три сфери мають стратегічне значення в умовах санкційного тиску на РФ і свідчать про прагнення Москви створити спільний виробничо-технологічний простір для імпортозаміщення у критично важливих секторах.

Митно-податкова інтеграція є однією з найбільш просунутих ланок цього процесу. Із 2022 р. розпочалася реалізація амбітного плану уніфікації митної політики, зокрема через створення міждержавного координаційного митного центру. Також створено Наднаціональний податковий комітет, що виконує функцію нагляду за гармонізацією фіскальної політики. Система адміністрування непрямих податків функціонує вже з початку 2023 р. Це означає посилення інституційного контролю РФ над внутрішніми фінансовими процесами Білорусі. Водночас така уніфікація може завдати шкоди білоруським економічним інтересам — особливо в частині технопарків, інвестиційних пільг і транзитного потенціалу країни.

Технологічна співпраця також набула нової динаміки. Москва дедалі активніше використовує білоруські канали для імпорту чутливих технологій подвійного призначення, зокрема в мікроелектроніці. Про це свідчать і заяви білоруських посадовців про участь у спільних проектах з виробництва мікросхем і критичних компонентів, а також формування спільного переліку важливих елементів для обох економік. Це дозволяє РФ частково обходити західні санкції, одночасно зменшуючи свою технологічну залежність.

Імпортозаміщення та промислова інтеграція поступово формують новий виробничий ландшафт. Станом на кінець 2023 р. було погоджено понад два десятки проектів у сфері виробництва мікрочіпів, редукційних приводів і хімічної продукції. Така співпраця має на меті створення самодостатнього промислового комплексу, в межах якого Білорусь стає «виробничою платформою» для потреб російського ринку.

Енергетична сфера, традиційно чутлива до політичних впливів, також демонструє посилену інтеграцію. Підписання угод між «Газпромом» і «Белоруснефтью» 29 грудня 2023 р., а також стратегічного меморандуму щодо співпраці в ядерній енергетиці у січні 2024 р. лише закріплюють вже сформовану залежність Білорусі від енергоресурсів РФ. Перехід на оплату енергоносіїв у рублях у 2022 р. ще більше вбудовує білоруську економіку у фінансову систему Росії.

Людський капітал також стає об’єктом інтеграції. В межах дорожніх карт та двосторонніх угод передбачається спрощення процедур визнання дипломів і сертифікатів, уніфікація трудового законодавства та поступова ліквідація бар’єрів для мобільності робочої сили. Подібні заходи є елементом довгострокової стратегії з перетворення Союзної держави на квазідержавне утворення з ознаками єдиного соціально-економічного простору.

Після жорсткого придушення протестного руху 2020 р., а згодом — активної підтримки російської агресії проти України, режим О. Лукашенка опинився у фактичній зовнішньополітичній ізоляції. Втративши шанси на відновлення діалогу з країнами Європейського Союзу, Білорусь також позбулася можливостей реалізовувати свою експортну стратегію, що є критично важливою з огляду на експортоорієнтовану модель національної економіки.

У цих умовах роль Російської Федерації у зовнішньоекономічних зв’язках Білорусі стала домінуючою. Так, у 2023 р., частка Росії в експорті та імпорті Білорусі перевищила 60%. Така концентрація зовнішньоторговельних зв’язків на одному векторі свідчить про глибоку економічну асиметрію у відносинах між двома державами. Одночасно частка країн ЄС у структурі зовнішньої торгівлі Білорусі суттєво зменшилася та на 2023 рік становила 12 %, що є прямим наслідком санкційного тиску та політичної ізоляції. Ще у 2021 р. український ринок був другим за значенням для білоруського експорту після російського, однак після початку повномасштабної війни двостороння торгівля фактично припинилася.

Таким чином, економічна географія Білорусі різко звузилася до майже одновекторної орієнтації на РФ, що не лише обмежує її економічний маневр, але й значно посилює політичну залежність від Кремля.

Однак роль Російської Федерації в білоруській зовнішній політиці не обмежується статусом головного торговельного партнера. Після втрати доступу до українських і литовських портів РФ стала єдиним сухопутним транзитним коридором для експорту білоруських товарів у країни віддалених регіонів. Так, у 2023 р. обсяг залізничних перевезень з Білорусі через територію Росії подвоївся і досягнув 14 млн тонн. Для стимулювання цих перевезень Москва надала пільгові тарифи: знижка на транспортування нафтопродуктів становить 50%, на інші товари — від 10% до 40%, залежно від напрямку.

Крім логістичної, РФ також виконує функцію фактично єдиного фінансового донора для офіційного Мінська, загальні борги перед Кремлем у 2024 р. сягнули 8,24 млрд дол США.

Співпраця Білорусі з міжнародними фінансовими інституціями – такими як МВФ, Світовий банк чи ЄБРР — майже повністю зупинена. У сфері енергетики Білорусь залишається повністю залежною від постачань із Росії: нафта та природний газ з РФ становлять 95% від загального імпорту паливно-енергетичних ресурсів країни. Така концентрація джерел постачання створює додаткові важелі впливу Кремля на білоруську владу.

Зростаюча асиметрія у взаєминах веде до дедалі тіснішої координації зовнішньої політики двох країн. Так, у Програмі узгоджених дій у сфері зовнішньої політики на 2024–2026 рр.⁵ сторони декларують намір виступати єдиним фронтом на міжнародній арені: зокрема – щодо врегулювання російсько-української війни, протидії "колективному Заходу", а також поглиблення співпраці в межах ЄАЕС, ШОС і БРІКС. Програмні документи підкреслюють відданість «традиційним цінностям» і риториці захисту «історичної правди» - повністю в унісон із офіційною позицією Кремля.

Відтак, із 2022 р. зовнішньополітичний курс Білорусі дедалі активніше орієнтується на Схід. Така векторна однозначність зумовлена фактичною відсутністю альтернатив. Разом з тим, офіційний Мінськ намагається зберігати певну варіативність за рахунок активізації відносин із країнами так званого Глобального Півдня, передусім із Китаєм. У цьому контексті КНР розглядається як єдина реальна альтернатива тотальній залежності від Росії.

Попри це очевидною є трансформація зовнішньополітичної риторики білоруської влади. В публічному дискурсі та стратегічних документах чітко простежується перенесення російських наративів: від консервативної ідеології до сприйняття країн НАТО як головної загрози. Оновлена воєнна доктрина Білорусі затверджена 25 квітня 2024 р. прямо називає США, Польщу та Литву державами, що потенційно становлять найбільшу небезпеку для національної безпеки. Як зазначається в документі «Спровокований колективним Заходом військовий конфлікт в Україні створив на найближчу перспективу осередок напруженості біля кордонів Республіки Білорусь. Подальша його підтримка, перешкоджання мирному врегулюванню створюють передумови для його ескалації та поетапного розширення числа учасників за рахунок Польщі та інших країн НАТО»⁶.

Доктрина визначає як один з ключових пріоритетів – розвиток системи колективної безпеки в рамках «Союзної держави» та інших «дружніх об’єднань». Саме на її положення спирається Договір між РФ та Білоруссю про гарантії безпеки, підписаний 6 грудня 2024 р. на засіданні Вищої державної ради Союзної держави⁷. Угода передбачає надання всебічної допомоги однією стороною іншій у разі збройної агресії - положення, що значною мірою повторює договір про стратегічне партнерство між РФ і КНДР підписаний 19 червня 2024 р.⁸.

Факт укладання цієї угоди не лише демонструє зростання воєнної залежності Білорусі від РФ, але й посилає сигнал як західним столицям, так і Пекіну: в білоруському питанні стратегічні рішення приймаються не без урахування позиції Кремля. Такий стан речей істотно ускладнює для Мінська спроби вийти з дипломатичної ізоляції та знайти більш рівноправну модель взаємодії з іншими акторами.

Більше того, положення договору надають Москві додатковий важіль тиску на білоруське керівництво у контексті можливого залучення білоруських військ до війни проти України. Хоча Кремль навряд чи розраховує на масштабну військову підтримку, саме загроза її надання виступає інструментом політичного шантажу, який може бути використаний для досягнення поступок у більш чутливих для Білорусі питаннях.

Водночас варто зазначити, що практична реалізація спільної зовнішньої політики в межах Союзної держави залишається обмеженою. Не існує дієвих наднаціональних інституцій, які забезпечували б узгодженість рішень у сфері міжнародних відносин. У цьому контексті більшість домовленостей реалізуються у двосторонньому режимі «Москва – Мінськ», де ініціатива належить Кремлю. Тим не менш, О. Лукашенко не полишає спроб розширити простір для маневру, використовуючи китайський напрямок як баланс, а західним столицям регулярно сигналізуючи про готовність до політичного торгу.

Упродовж останніх років Кремль активно просуває ідею посилення військової інтеграції з Білоруссю в межах Союзної держави. У риториці обох режимів підкреслюється, що створення спільного оборонного простору має слугувати запорукою безпеки, передусім у відповідь на дії НАТО. Проте, попри зовнішню демонстративність та численні публічні заяви, на практиці рівень цієї інтеграції виявляється вкрай обмеженим і фрагментарним.

Основна частина заявлених механізмів військової взаємодії має декларативний характер. Це стосується як спільних стратегічних документів, так і формальних інституцій — таких, як Вища державна рада чи Ради міністрів Союзної держави, що нібито координують безпекову політику. У реальності ж, спільне планування, оперативне командування, логістика та бойова підготовка залишаються несистемними й асиметричними. Росія фактично диктує умови співпраці, тоді як Білорусь виконує роль молодшого партнера, часто позбавленого суб’єктності у прийнятті стратегічних рішень.

Особливу увагу в публічному дискурсі приділяють регіональному угрупованню військ, створеному в межах Союзної держави. Його часто подають як ключовий елемент колективної оборони. Однак аналіз подій лютого 2022 р. свідчить, що навіть у момент відкритого вторгнення Росії в Україну, цей механізм не був задіяний у повноцінному складі. Підрозділи Збройних сил РФ, які брали участь у наступі з території Білорусі, діяли без формальної участі білоруських військ та поза межами будь-якої спільної командної структури. Це вказує на умовність та суто політичний характер «спільного» угруповання.

Більш реалістичним виглядає співпраця в окремих військово-технічних сферах. Насамперед ідеться про інтеграцію систем протиповітряної оборони, обмін інформацією та розвідданими, а також про спільне використання полігонів. З 2022 р. Білорусь активно надає свої території для розміщення російських частин, зберігання озброєнь та проведення навчань. Разом з тим, така «співпраця» є переважно односторонньою — в інтересах Росії, тоді як Збройні сили Білорусі не отримують адекватної компенсації чи посилення власних оборонних спроможностей.

Російські військові літаки неодноразово використовували білоруські аеродроми для ударів по території України, особливо на початковому етапі повномасштабного вторгнення у 2022 році. Найбільш активно використовувалися такі аеродроми:

"Лунінець" (Брестська обл.). Став опорною базою для розміщення літаків оперативно-тактичної авіації РФ, зокрема винищувачів та штурмовиків. З нього злітали літаки, які завдавали ударів по Київській, Житомирській та Чернігівській обл. України.

"Барановичі" (Брестська обл.). Використовувався російською авіацією для виконання як розвідувальних, так і ударних місій. Саме з цього аеродрому часто піднімалися винищувачі для прикриття ударних груп, а також здійснювались польоти Ту-22М3 та Су-34.

"Мачулищі" (під Мінськом). Звідси здійснювали злети стратегічні бомбардувальники Ту-22М3 та літаки-розвідники, які координували удари по території України. У лютому 2023 р. став об'єктом диверсії – було пошкоджено літак А-50 ДРЛО (радіолокаційного виявлення).

"Зябровка" (Гомельська обл.). Використовувався для розміщення російських гелікоптерів і транспортної авіації. Звідти також стартували безпілотники та здійснювалися удари по прикордонних районах Чернігівщини та Сумщини.

Російське угруповання військ, яке вторгалося в Україну з території Білорусі у лютому 2022 р., базувалося на ряді військових полігонів, аеродромів і тимчасових таборів на білоруській території.

 

Локація	Тип	Область / Регіон	Призначення / Діяльність
Речиця	польовий табір / тил	Гомельська обл.	Логістичний хаб, накопичення техніки
Єльськ	польовий табір	Гомельська обл.	Вихідна точка наступу на Чернігівську обл.
Гомель	тилова база / медичні підрозділи	Гомельська обл.	Госпіталізація та евакуація поранених
Мозир	тил / залізничний вузол	Гомельська обл.	Завезення особового складу та техніки
Зябровка	аеродром	Гомельська обл.	Авіація, безпілотники, ракетні установки
Лунінець	аеродром / полігон	Брестська обл.	Розміщення авіації, ППО, РСЗВ
Барановичі	аеродром / авіаційна база	Брестська обл.	Винищувачі та бомбардувальники
Мачулищі	головна авіабаза	Мінська обл.	Авіація дальньої дії, Ту-22М3, А-50
Іваново	польовий табір	Брестська обл.	Сухопутні війська, танкові підрозділи
Осиповичі	полігон	Могильовська обл.	Артилерійські підрозділи, РСЗВ
Брестський полігон	полігон	Брестська обл.	Підготовка десантників, танкових військ
Полігон "Обуз-Лісновський	основний полігон	Брестська обл.	Активна фаза навчань "Союзна рішучість – 2022", відпрацювання наступальних дій
Пінськ/ Столін / Давид-Городок	польові табори	Брестська обл.	Розгортання частин перед наступом на Київ

 

Після червня 2023 р., коли в Росії відбувся заколот Є. Пригожина, частину бійців ПВК «Вагнер» було передислоковано до Білорусі. Це стало наслідком домовленостей між Кремлем і О. Лукашенком, який, за його власними словами, виступив посередником у врегулюванні кризи. Формально вагнерівці мали перебувати в Білорусі з метою тимчасової дислокації, хоча їхня присутність набула значно ширшого резонансу та функціонального значення.

Основною базою їх розміщення став полігон «Цель» поблизу м. Осиповичі в Могильовській обл. З перших днів перебування у Білорусі бійці «Вагнера» залучалися до спільних навчань з білоруськими силовиками, зокрема зі Силами спеціальних операцій. Їхня діяльність включала інструкторську та тренувальну роботу – відпрацювання штурмів, зачисток міських об’єктів, дій малих груп у складних умовах.

Присутність вагнерівців на білоруській території використовувалася Кремлем і Мінськом також у пропагандистських та геополітичних цілях. Їх дислокація неподалік кордонів із Польщею та Литвою спричинила занепокоєння серед країн НАТО, а також активізацію дискусій навколо можливих провокацій у Сувалкському коридорі. Частина бійців використовувала територію Білорусі як зону відновлення або ротації з фронту в Україні. Після загибелі Пригожина 23 серпня 2023 р. підрозділи «Вагнера» були передислоковані з Білорусі. Втім, невелика кількість інструкторів і досі, ймовірно, залишається у Білорусі – вже в межах інших найманських структур, пов’язаних із армією РФ або її новими ЧВК.

Таким чином, присутність вагнерівців у Білорусі стала інструментом внутрішньої стабілізації Росії після заколоту, продемонструвала формальну глибину інтеграції між Мінськом і Москвою, посилила тиск на сусідів у регіоні.

Про практичне значення «Регіонального угруповання військ» свідчить активізація обома сторонами заходів зі створення необхідної інфраструктури для його функціонування. Зокрема, у березні 2023 р. Російська Федерація та Республіка Білорусь підписали угоду про створення навчально-бойових центрів для спільної підготовки військовослужбовців⁹. Хоча офіційно не зазначено, що ці центри безпосередньо пов’язані з «Регіональним угрупованням», у російському військовому середовищі неформально визнається, що їх створення спрямоване саме на забезпечення діяльності цього формату. Наявність таких центрів свідчить про довгостроковий характер ініціативи та її поступову інституціалізацію. Хоча поки що незрозуміло, наскільки активно в ці процеси залучені структури «Союзної держави», сам факт їх прив’язки до майбутньої дислокації військ вказує на таку можливість.

Крім того, у грудні 2022 р. міністр оборони Білорусі В. Хренін та РФ С. Шойгу підписали протокол, у якому уточнювалися технічні аспекти функціонування «Регіонального угруповання». Документ передбачає визначення порядку розміщення російських військових на території Білорусі, а також планування відповідної інфраструктури для їхнього базування.

Разом із цим варто зазначити, що загальна інтенсивність російсько-білоруської військової співпраці у вигляді спільних навчань суттєво не зросла. Більше того, в останні роки спостерігається тенденція до скорочення масштабних маневрів. Це зумовлено, насамперед, обмеженими можливостями російської армії, яка зазнає значних втрат у війні проти України і не може виділяти достатню кількість особового складу та техніки для повноцінних навчань. Зокрема, у 2023 р. вперше за багато років були скасовані заплановані стратегічні навчання серії «Запад», що традиційно проходили раз на два роки. Водночас у вересні 2024 р. з опозиційних білоруських джерел почала з’являтися інформація про підготовку до навчань «Запад-2025», що свідчить про відновлення цієї практики вже найближчим часом. Цілком ймовірно, що навчання відбуватимуться за участю формувань «Регіонального угруповання» на білоруській території.

Фіксуються також подальші спроби поглиблення співпраці у сфері військово-промислового комплексу (ВПК) в межах «Союзної держави». Наразі ця взаємодія носить переважно прикладний характер і реалізується на рівні окремих підприємств, без належного інституційного чи договірного оформлення. Ініціатива в цьому напрямку здебільшого виходить від білоруської сторони, яка зацікавлена у розширенні форм співпраці. Водночас Росія демонструє стриману позицію щодо реальної інтеграції, надаючи перевагу поглинанню білоруських ВПК-структур або їх включенню до складу власного оборонно-промислового комплексу. Такий підхід відображає стратегічне бачення Москви щодо поступового включення Білорусі до складу РФ, зокрема й через інтеграцію ключових промислових активів.

Хоча у «військовій доктрині Союзної держави» прямо передбачена необхідність спільного розвитку оборонного сектору, зокрема – шляхом об’єднання виробничих потужностей та створення єдиної технологічної бази, фактична інституційна інтеграція в цій сфері тривалий час була відсутня. Лише нещодавно сторони почали демонструвати певні кроки в напрямку її формалізації. Так, на засіданні «Ради Союзної держави» на початку 2024 р. було оголошено про досягнення домовленостей щодо інтеграції оборонно-промислових комплексів обох країн.

На практиці ж білоруські підприємства вже активно залучені до забезпечення потреб російської армії. Це пояснюється насамперед спадком радянських промислових зв’язків і технологічною сумісністю. За даними білоруського Державного комітету з військової промисловості, нині 99 підприємств Республіки Білорусь постачають 1880 найменувань комплектуючих і компонентів до 255 підприємств російського ВПК. Особливо помітна активність спостерігається у виробництві оптичних та прицільних пристроїв, систем управління вогнем, радіоелектронного обладнання та програмного забезпечення. Крім того, здійснюється ремонт і модернізація російської військової техніки, а також випуск спеціалізованої колісної техніки для потреб збройних сил РФ¹⁰.

У грудні 2023 р. значного резонансу набули заяви президент РФ В. Путін про розміщення на території Білорусі тактичної ядерної зброї. Російське керівництво просуває цей крок як черговий етап «поглиблення військової інтеграції» та засіб «стратегічного стримування» Заходу. Водночас, навіть за умов передання частини таких засобів під формальний білоруський контроль, ключові функції управління ними залишаються виключно за Москвою.

У березні 2023 р. В. Путін оголосив про досягнення домовленостей з О. Лукашенком щодо розміщення ТЯЗ у Білорусі. Вже у травні 2024 р. було підтверджено завершення будівництва спеціального сховища для її зберігання, а білоруські військові розпочали підготовку до експлуатації систем, здатних використовувати ядерні боєзаряди, зокрема літаків Су-25 і ОТРК «Іскандер». Москва також офіційно заявила про передачу комплексу «Іскандер-М» з можливістю використання ядерних боєприпасів, а також переоснащення білоруських літаків для виконання відповідних завдань. При цьому російські інструктори проводили навчання білоруських екіпажів, що ще більше посилило занепокоєння з боку НАТО. Варто наголосити, що коди доступу, системи управління пусками та самі боєзаряди фактично не передаються Мінську. Таким чином, йдеться радше про політичну демонстрацію та поглиблення залежності Білорусі від Росії у сфері безпеки, аніж про рівноправне партнерство.

У грудні 2024 р. під час саміту в Мінську президент В. Путін оголосив про намір розмістити на території Білорусі до кінця 2025 р. новий російський ракетний комплекс середньої дальності «Орешник». Це рішення було ухвалене у відповідь на запит О. Лукашенка. Білорусь активно готується до розміщення комплексу: на її підприємствах виготовляються пускові установки та основні транспортні засоби, а для їхньої дислокації використовуються й модернізуються об’єкти радянського періоду. У березні 2025 р. державний секретар Ради безпеки Білорусі О. Вольфович підтвердив, що всі необхідні платформи вже на завершальному етапі виробництва і найближчим часом будуть передані Російській Федерації для оснащення ракетами, які виготовляються на її території.

Загалом, нинішній стан військової взаємодії між Росією та Білоруссю в межах Союзної держави можна охарактеризувати як неформальний протекторат. Білорусь виступає допоміжною платформою для реалізації російських військових цілей, не маючи при цьому реальних інструментів впливу на спільну політику безпеки. Натомість Росія використовує партнерство для легітимації своєї військової присутності в регіоні, створення загрози східному флангу НАТО та посилення тиску на Україну.

Таким чином, попри численні заяви про «єдину оборонну політику», Росія і Білорусь не створили повноцінного військового союзу з чіткими спільними механізмами планування, командування і відповідальності. Натомість бачимо нерівноправну модель співпраці, де ключові рішення приймаються односторонньо Кремлем, а режим Лукашенка – лише адаптується до нової конфігурації залежності. Це створює довгострокову загрозу не лише для України, а й для всієї архітектури безпеки в Центрально-Східній Європі.

Висновки:

Після здобуття незалежності Білорусь спочатку орієнтувалась на багатовекторну зовнішню політику, однак з обранням О. Лукашенка президентом у 1994 р. курс було змінено на інтеграцію з Росією. Основним напрямом стало посилення співпраці в межах СНД, а ідеї європейської інтеграції фактично втратили актуальність. У 1996–1999 рр. було підписано низку документів, які заклали правові основи створення Союзної держави Білорусі та Росії.

З початку 2000-х рр. Мінськ активно долучався до економічних об’єднань під егідою Росії: Митного союзу, ЄврАзЕС, ЄЕП, а з 2015 р. – до Євразійського економічного союзу. Економічні переваги Білорусі значною мірою базувались на пільгових умовах постачання енергоносіїв та кредитах від Росії, що компенсували втрати від відсутності технологічної модернізації. Проте значну частину економічних домовленостей супроводжували торгові конфлікти й періодичні «війни» – газові, молочні, м’ясні.

Попри формальне функціонування органів Союзної держави, ключові положення про єдину валюту, спільну конституцію та політичну інтеграцію не були реалізовані через побоювання Мінська щодо втрати суверенітету. Білорусь підтримує економічну інтеграцію, уникаючи політичного зближення. Спроби Росії тиском прискорити інтеграційні процеси, зокрема через енергетичні важелі, викликали спротив суспільства, зокрема під час протестів 2019 р.

З 2020 р. інтеграційні процеси між Білоруссю та Росією в рамках Союзної держави значно активізувалися та перетворюються з формального партнерства на фактичне поглинання. Після протестів у Білорусі та зростання залежності режиму О. Лукашенка від Кремля, РФ отримала змогу тиснути на Мінськ в економічному, політичному та безпековому вимірах.

Тривалий період інерційного зближення між Росією та Білоруссю в межах проєкту «Союзної держави» почав демонструвати відчутні результати лише після 2021 р. Саме тоді, на тлі політичної кризи в Білорусі та залежності режиму Лукашенка від підтримки Москви, Мінськ був змушений погодитися на значні поступки. Кульмінацією стало схвалення пакету з 28 дорожніх карт інтеграції на 2021–2023 рр. У 2024 р. цей процес отримав продовження у вигляді наступного етапу інтеграційного плану, який став логічним розвитком попереднього курсу.

Незважаючи на відсутність прозорої системи моніторингу виконання цих домовленостей, що унеможливлює повноцінну оцінку глибини інтеграції, непрямі індикатори свідчать про поступове просування насамперед у сфері економіки. Зокрема, спостерігаються перші спроби формування наднаціональних елементів управління, що засвідчує прагнення до поглибленої координації.

Росія дедалі більше контролює митно-податкову та фінансову систему Білорусі, використовуючи її як виробничу базу для імпортозаміщення. У зовнішній торгівлі частка РФ перевищує 60%, тоді як обсяг торгівлі з ЄС і Україною скоротився. Білорусь також втратила доступ до портів, і тепер залежить від російських транспортних маршрутів.

Політично Білорусь дедалі активніше орієнтується на РФ, узгоджуючи зовнішню політику, приєднуючись до антивестернських ініціатив і переймаючи кремлівські наративи. У квітні 2024 р. нова воєнна доктрина країни визначила США, Польщу та Литву як головні загрози. Альтернативи залежності від Росії залишаються мінімальними, попри спроби зміцнити зв’язки з Китаєм та країнами Глобального Півдня.

Інституційне та нормативне оформлення високого рівня інтеграції двох країн, ймовірно, розтягнеться на тривалий час. Причинами цього є як технічна складність гармонізації економічних систем та створення нових інтеграційних інституцій, так і намагання білоруської влади уникнути повної втрати суверенітету. О. Лукашенко демонструє прагматичну обережність, стримуючи надмірне розширення російської присутності в управлінських механізмах та зберігаючи щонайменше ілюзію автономності.

У зовнішньополітичному вимірі співпраця артикулюється через Програму узгоджених дій у сфері зовнішньої політики на 2024–2026 рр. Мінськ та Москва координують дипломатичні кроки, підтримують одне одного на міжнародних майданчиках, а стратегічні документи Білорусі дедалі частіше віддзеркалюють російську парадигму. Разом із тим, офіційний Мінськ намагається зберегти певну свободу маневру, застосовуючи приховані або неформальні канали комунікації із зовнішнім світом, аби не повністю розірвати залишки контактів із Заходом чи іншими альтернативними центрами впливу.

У воєнно-технічній сфері також фіксується зближення, хоча воно відбувається не в рамках інституцій «Союзної держави» – які, по суті, не мають відповідних механізмів, – а переважно у двосторонньому форматі. ВПК обох країн активізують співпрацю, здійснюється обмін технологіями та модернізація інфраструктури.

Окремої уваги заслуговує розгортання Регіонального угруповання військ особливо на фоні заяв про підготовку їх стабільного розгортання. Це означає доведення угруповання до очікуваних 70 тис. військових, спільно із значною кількістю техніки та інфраструктури, яке набуває дедалі виразнішого значення в системі тиску на Україну та східний фланг НАТО. Навіть після завершення активної фази війни, ця структура залишатиметься джерелом потенційної дестабілізації в регіоні, оскільки її існування забезпечує постійну військову присутність Росії на білоруській території та зберігає загрозу для країн-сусідів.

Військово-промислова інтеграція відбувається переважно з ініціативи Білорусі, яка прагне розширення співпраці. Натомість РФ демонструє стриманість і надає перевагу поступовому поглинанню білоруських ВПК-структур. Це свідчить про асиметричний характер взаємодії.

Попри задекларовану мету створення єдиного оборонного комплексу, фактична інтеграція лише починається. На початку 2024 р. досягнуто домовленостей щодо злиття оборонно-промислових комплексів. Утім, білоруські підприємства вже активно працюють на російську армію, постачаючи тисячі компонентів.

У грудні 2023 р. Росія оголосила про розміщення тактичної ядерної зброї в Білорусі, пояснюючи це кроком до «стратегічного стримування». Хоча формально заявлено про передачу частини контролю Мінську, ключові функції управління залишаються в Москви. Це підсилює залежність Білорусі від РФ у сфері безпеки.

Також планується розміщення комплексу «Орешник» до кінця 2025 р., про що заявив Путін у грудні 2024 р. Білорусь виготовляє пускові установки та готує майданчики на своїй території, тоді як ракети виробляються в РФ. Це демонструє подальше посилення військово-технічної взаємодії.

Узагальнюючи, нинішню модель співпраці можна назвати неформальним протекторатом РФ над Білоруссю. Мінськ виступає інструментом реалізації російських військових інтересів без реального впливу на спільну політику. Така асиметрична модель співпраці зміцнює позиції Москви в регіоні та створює довгострокову загрозу для України та безпеки в регіоні.

Рекомендації: Збереження незалежності та хоча б мінімального суверенітету Білорусі становить ключовий безпековий інтерес не лише для України, але й для держав регіону – насамперед Литви та Польщі. Тому головною ціллю української політики на білоруському напрямку має бути недопущення повної втрати Білоруссю суб’єктності, однак без активної нормалізації відносин із режимом О. Лукашенка.

Такий підхід має ґрунтуватися на стратегічному балансі між жорсткістю й гнучкістю, а також на застосуванні широкого інструментарію впливу, серед якого варто виокремити кілька ключових напрямів:

1. Переформатування санкційного підходу. Санкції щодо Білорусі мають сприйматися як засіб тиску, а не як остаточна мета. Автоматичне ототожнення білоруського режиму з російським у санкційній площині фактично стимулює ще глибшу інтеграцію Білорусі до орбіти Москви, посилюючи її залежність від російських ринків, фінансів і логістичних систем. Необхідне створення адаптивного механізму, який би дозволяв оперативно реагувати на зміни позиції офіційного Мінська – як у бік зближення, так і в разі спроб дистанціюватися від Кремля, нехай і ситуативних.
2. Підтримка каналів комунікації з білоруським режимом. Для України критично важливо зберігати неформальні канали взаємодії з О. Лукашенком чи його оточенням. Такий обмін сигналами слугує не лише інструментом моніторингу внутрішньої ситуації в Білорусі та настроїв її еліт, а й створює для Мінська альтернативний зовнішньополітичний вектор, який може виявитися релевантним у разі геополітичної турбулентності. Крім того, такі контакти відкривають шлях до часткового розв’язання гуманітарних питань, як-от звільнення політичних в’язнів.
3. Стратегічне планування на випадок транзиту влади. О. Лукашенко не залишиться при владі вічно, а тому вже зараз слід опрацьовувати сценарії постлукашенківського перехідного періоду. Цей момент становитиме підвищений ризик з огляду на потенційне втручання Росії з метою остаточної інкорпорації Білорусі. Саме тому необхідно напрацьовувати механізми впливу на ключові сегменти білоруської номенклатури, а також готувати середовище для появи альтернативних політичних акторів, здатних зберегти певний рівень національної автономії.
4. Військова присутність РФ як фактор довгострокової загрози. Розгортання на території Білорусі Регіонального угруповання військ «Союзної держави» вже сьогодні перетворює країну на військовий форпост Росії. Навіть у разі припинення активної фази війни проти України, присутність значного російського контингенту продовжить створювати хронічну напругу вздовж східного флангу НАТО та на північному напрямку української безпеки. У зв’язку з цим Україні варто вже зараз ініціювати формування спільної позиції з країнами ЄС і НАТО щодо реагування на перспективу остаточного військового підпорядкування Білорусі Кремлю.

Виконавці: Кирпичник Р.І.,

Кордун О.О.

 

1. Богданович І. І. Формування зовнішньої політики Республіки Білорусь в контексті еволюції її державності. In: Історичні основи зовнішньополітичного курсу пострадянських країн: монографія / за редакцією А.Г. Бульвінського; К. : ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2023, с. 88–103;

Богданович, І.І. Республіка Білорусь на роздоріжжі між демократією та авторитаризмом наприкінці ХХ століття. In: Практики подолання тоталітарного спадку у країнах пострадянського простору (1991-2021 рр.). Науково-аналітична доповідь. А.І. Кудряченко (кер. авт. колективу), Київ: ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2022, с. 64-70;

Богданович, І.І. Багатовекторна парадигма розвитку Республіки Білорусь. In: Засади зовнішньої політики пострадянських країн: цивілізаційні, геополітичні та соціально-економічні аспекти: збірник наукових праць / за заг. ред. А.Г. Бульвінського. К., 2021. с. 228-243;

Кордун О.О., Розумюк В.М., Ткаченко В.М., Бульвінський А.Г., Богданович І.І. Росія, Україна та Білорусь на шляху пострадянської трансформації. In: Трансформаційні перетворення у країнах пострадянського простору: проблеми та виклики. Науково-аналітична доповідь. А.І. Кудряченко (кер. авт. колективу) [та ін.], К., 2021. с. 133-155;

Богданович, І.І. Союзна держава Республіки Білорусь і Російської Федерації в системі геостратегічних пріоритетів Білорусі. In: Інтеграційні виміри трансформації пострадянського простору: монографія / за редакцією А.Г. Бульвінського. К. : ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2020. с. 363-380;

Деменко, О.Ф., Богданович, І.І., Бульвінський А.Г. Країни євразійського інтеграційного ядра (Росія, Білорусь, Казахстан). In: Європейська та євразійська парадигми інтеграції як фактор трансформації пострадянського простору: монографія / за заг. ред. П.М. Рудякова та П.Ф. Вознюка, 2020. с. 106-179;

Кудряченко, А.І. Пострадянський модернізаційний дискурс та національні трансформаційні проекти у нових незалежних державах. In: Особливості суспільно-політичної модернізації країн пострадянського простору: монографія / за редакцією А.Г. Бульвінського. Київ: ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2017. с. 9-17;

Васильєв, О.А. Регіонально-інтеграційні чинники соціально-політичної трансформації: порівняльний досвід союзної держави Росії і Білорусі та ОДЕР-ГУАМ. In: Країни пострадянського простору в умовах формування багатополюсного світу: історичні уроки та перспективи: збірник наукових праць. – К.: Державна установа «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2016. с. 237-252; Богданович, І. Стан та особливості соціально-економічної модернізації Республіки Білорусь. Проблеми всесвітньої історії, 2021, (16), с. 124–142.

2. Декрет от 4 ноября 2021 г. № 6 Об Основных направлениях реализации положений Договора о создании Союзного государства на 2021 – 2023 годы. https://xn--c1anggbdpdf.xn--p1ai/docs/item/237509/

3. Декртет от 29 января 2024 г. № 1 "О ходе выполнения Основных направлений реализации положений Договора о создании Союзного государства на 2021 – 2023 годы и Союзных программ". https://soyuz.by/projects/dekrety-vysshego-gosudarstvennogo-soveta-soyuznogo-gosudarstva/dekret-ot-29-yanvarya-2024-g-1-o-hode-vypolneniya-osnovnyh-napravleniy-realizacii-polozheniy-dogovora-o-sozdanii-soyuznogo-gosudarstva-na-2021-2023-gody-i-soyuznyh-programm

4. Декрет от 29 января 2024 г. № 2 "Об Основных направлениях реализации положений Договора о создании Союзного государства на 2024 – 2026 годы". https://soyuz.by/projects/dekrety-vysshego-gosudarstvennogo-soveta-soyuznogo-gosudarstva/dekret-ot-29-yanvarya-2024-g-2-ob-osnovnyh-napravleniyah-realizacii-polozheniy-dogovora-o-sozdanii-soyuznogo-gosudarstva-na-2024-2026-gody

5. Совместное заявление министров иностранных дел Российской Федерации и Республики Беларусь об основных задачах внешнеполитического измерения союзной интеграции России и Беларуси, Минск, 24 июня 2024 года https://www.mid.ru/ru/maps/by/1959222/

6. Решение Всебелорусского народного собрания 25 апреля 2024 г. № 6 Об утверждении Военной доктрины Республики Беларусь. https://www.mil.by/ru/military_policy/basic/%D0%94%D0%BE%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B0.pdf

7. ДОГОВОР МЕЖДУ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИЕЙ И РЕСПУБЛИКОЙ БЕЛАРУСЬ О ГАРАНТИЯХ БЕЗОПАСНОСТИ В РАМКАХ СОЮЗНОГО ГОСУДАРСТВА https://www.mid.ru/ru/foreign_policy/international_contracts/international_contracts/2_contract/62699/

8. ДОГОВОР О ВСЕОБЪЕМЛЮЩЕМ СТРАТЕГИЧЕСКОМ ПАРТНЕРСТВЕ МЕЖДУ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИЕЙ И КОРЕЙСКОЙ НАРОДНО-ДЕМОКРАТИЧЕСКОЙ РЕСПУБЛИКОЙ https://www.mid.ru/ru/foreign_policy/international_contracts/international_contracts/2_contract/62546/

9. Подписан закон о ратификации Соглашения между Россией и Белоруссией о создании и функционировании учебно-боевых центров совместной подготовки военнослужащих вооружённых сил двух государств http://kremlin.ru/acts/news/72960

10. Оксентюк А., Рудь П., Чорногор Я. Аналіз загального стану інтеграційних процесів між РФ та Білоруссю / Українська призма. Рада зовнішньої політики. 16.02.2025. http://prismua.org/098765-2/