>

Ткаченко В.М. Прояви колективного нарцисизму, пихи, месіанства досі не подолані

Щоб здійснити спротив фашизму, необхідно, очевидно, насамперед осмислити цей феномен ХХ століття, визначити його сутність й рушійні сили.

Ключем до розуміння потрясінь цього століття, на думку видатного британського історика, нині покійного професора Лондонського університету й члена Королівської академії наук Еріка Хопсбаума, є визнання того факту, що «це був крах буржуазного суспільства ХІХ століття і відповідного йому специфічного типу капіталізму. Вони рухнули, і їх слід було реконструювати на новій основі. Саме в цей період, який я назвав «епохою катастроф», з 1914 року і до кінця 40-х, тобто перших повоєнних років, саме майбутнє капіталізму було поставлено під знак запитання… Однак Велика депресія і Друга світова війна дали поштовх трансформації капіталістичного господарства на новій основі. Відбулися швидкі зміни – економічні, соціальні й культурні, - що змінили світ до невпізнання. Це обумовило нову світосистемну кризу, яку ми спостерігаємо сьогодні».

Ультраправий радикалізм

Вповні закономірно визначити місце і роль ультраправого радикалізму, як у процесі оновлення капіталізму, так і в час світосистемної кризи, яку ми переживаємо нині. Значний обсяг роботи в цьому напрямі було здійснено в 1990-ті роки професором Університету «Оксфорд Брукс» Роджером Гріффіном (до речі, останнім часом цей автор приділяє значну увагу дослідженню рухів правого штибу в Україні). Відправний тезис концепції Гріффіна полягає в тому, що він розглядає італійський фашизм і німецький нацизм (часто об’єднуючи їх загальним поняттям «фашизм») як радикальну форму «революції справа». Отже неочікуване поєднання двох поять – «фашизм» і «революція» - потребує додаткового аналізу. 

Як само собою зрозуміле допускається, що «справжні» революції не просто заміняють одну соціально-політичну, економічну і технологічну систему іншою, але й дозволяють людству (чи його частині) перейти при цьому на більш високий ступінь розвитку. Марксисти прагнуть створити нове суспільство без експлуатації, залишаючи за собою право на монополію щодо визначення світлого постреволюційного майбутнього і звинувачуючи свого суперника – фашизм – у ретроградному захисті капіталістичної системи. Що ж стосується ліберальних авторів, то, на думку Гріффіна, багато з них демонструє інше заблудження. Так, вони використовують терміни «Американська революція», «Французька революція», «Російська революція» для описання якісного стрибка в суспільному розвитку, однак вони не готові визнати революційним такий суспільний рух як фашизм. Та й взагалі ліберали, як правило, не визнають існування якоїсь цільної фашистської ідеології, вважаючи її просто мішанкою культу особи, оскаженілого націоналізму та організованої жорстокості.

Віртуальний світ фашизму

Як це не суперечить усталеним поглядам, Р. Гріффін бере на себе сміливість стверджувати, що ідеологія фашизму уповні революційна. І в цьому питанні він не є одиноким: впродовж 1990-х років поза межами марксистського табору зростав консенсус щодо того, що фашизм являє собою форму популістської політики оновлення, що черпає ідеологічне щеплення і мобілізаційну силу із мрій щодо наближення національного відродження.

Криза ліберальної демократії, що сприймається фашистами як національний занепад і декаданс, змінюється в цій ідеології ерою визріваючого оновлення у новій постліберальній світобудові. В силу цього фашистський рух, стверджує Гріффін, позиціонує себе як якусь революцію, що конкурує з комуністичною: «навіть якщо ультраправі, в цілому, являють собою консервативні (ретроградні) сили, то, у крайньому випадку, у своїх фашистських проявах, ця ідеологія у реальній дійсності функціонує як революційна».

У загальному підсумку, розглядуваний під цим кутом зору, фашизм уявляється по суті революційною формою шовіністичного і антиліберального ультранаціоналізму, націленого на мобілізацію мас задля щирої підтримкизнизутих різких дій самопроголошеноїзгориеліти, які є, мовляв, вкрай необхідними задля спасіння нації від смертельної загрози. Як на мою думку, за прикладом недовго ходити – варто лише звернутися до риторики керівництва сучасної Росії.

У цій ідеології проголошується завдання створення нового типу держави (зокрема держави-цивілізації) заснованої на енергії, що бере свої витоки у відродженій нації, згуртованій пристрасними патріотичними почуттями. У ній широко культивуються метафори «крові» і «раси». А звернення до розпаду й смерті трактується у ролі провісника нового життя, у якому принесення в жертву стає частиною епічної форми історії, що розгортається на наших очах.

Отже, у підсумку фашистський націоналізм являє собою міфічний віртуальний світ, у якому вимоги Історії, Долі й Провидіння, що втіленні в нації, домінують над індивідом, де співчуття до усіх людських істот, незалежно від їх раси і цінності для суспільства, розглядається як ознака духовного занепаду, який необхідно подолати. 

Фашизм у дії

Тяжіння фашизму до політики суспільних потрясінь теж вимагає прискіпливого аналізу в загальноцивілізаційному контексті. Що й казати, усі революції за визначенням деструктивні, оскільки один сегмент суспільства логікою подій неминуче претендує на перевагу над усіма іншими, що нібито «стримують прогрес». Так, ліберальна революція має на меті знищення феодального чи комуністичного «старого режиму».  Комуністична революція, із свого боку, вимагає знищення буржуазного капіталізму, що на практиці не раз уже призводило до масового терору.

Навіть «бархатні революції» у Польщі і Чехословаччині порушували систему, яка забезпечувала багатьом простим людям  певну стабільність, матеріальну забезпеченість і соціальний мир.  Тобто, реальний соціалізм так-сяк, але все-таки гарантував населенню багато чого із того, що так швидко кудись щезло з приходом ери «дикого капіталізму».  Ті ж самі процеси на пострадянському просторі під проводом олігархату довели капіталізм до крайнє спотворених форм.

Однак слід зважати на те, що особливістю радикалізму фашистської революції є його вибірковість – основним його фокусом є не цивілізація, не суспільний лад, а «своя» нація. Як зазначає Гріффін, «фашисти намагалися відродити італійців, розбурхавши у них героїчні якості Древніх Римлян. Нацисти вдалися до всього можливого для згуртування усіх здорових етнічних німців у об’єднану національну спільноту,Volksgemeinschaft». А вже ж як тільки теорія генетичної чи расової чистоти з’являється на горизонті бачення майбутньої національної величі, то фашистські вожді тут же логічно ставлять за завдання провіяти зерно і позбавитись від лушпиння.

Для фашистського революціонера знищення ворогів є інтегральною частиною перманентної революції. Спецназ Третього Рейху нараховував сотні тисяч фанатичних послідовників, які готові були стати наджорстокими «на благо нації». Поставивши в основу основ расове здоров’я і гігієну, лженаука євгеніка визначила ворогами чистоти нації цілі категорії людей: від євреїв (убито до 6 мільйонів) і циган (убито понад 750 000) до гомосексуалістів. Під цю категорію потрапляли також фізично й розумово неповноцінні, більшість із яких стали жертвами програми систематичного знищення: понад 320 000 етнічних німців було стерилізовано, а ще близько 150 000 вбито заради «поліпшення здоров`я нації». Це не рахуючи мільйонів слов’янських військовополонених і остарбайтерів, котрі потрапляли в рабство або були вбитими як, мовляв, втілення расової неповноцінності.

Не дивно, що нацистські спроби реалізувати свої фантазії щодо Нового Світового Порядку привели до війни, дегуманізації, масового рабства і таких же масових вбивств та геноциду небачених масштабів.

Ерзац-релігія фашизму

Підводячи підсумки, Р. Гріффін констатує, що фашизм є радикальною формою «революції справа». Зрозуміла річ, що ця ідея, з усіх ревізіоністських вимог останніх десятиліть, виявилася найбільш складною для сприйняття у Європі. Особливо та теза, що німці за часів Гітлера «жили в революційну нову епоху». Але тим не менше, у Європі поступово бере гору розуміння того, що роки нестабільності в Італії після Першої світової війни, так само як і колапс Веймарської республіки після 1929 року, внесли у свідомість людей почуття «жаху перед історією» і глибокої загрози самому своєму існуванню. За цих умов фашизм спрацював як ерзац-релігія, давши відчуття ейфорії колективної захищеності у відчутті приналежності до нації.

Фашизм не був антикапіталістичним, але він намагався створити альтернативну сучасність, принаймні віртуально: реально виступаючи проти індивідуалістського, матеріалістичного духу капіталізму (особливо міжнародного), він намагався замінити його всеохоплюючим почуттям лояльності до нації, привносячи, в такий спосіб, у життя людей ілюзію ерзац-духовності.

Ці думки Гріффіна перегукуються з судженнями Адорно, висловленими ще піввіку тому: «Із суб’єктивної сторони, тобто, виходячи із роботи людської психіки, націонал-соціалізм сприяв непомірному зростанню колективного нарцисизму, простіше кажучи, національної пихи. Інстинктивні нарцисичні спонукання окремої людини, яким зачерствілий світ надає усе менше можливостей для задоволення, але які, тим не менше, продовжують існувати у неослабленому вигляді, допоки цивілізація відмовляє їм у настільки значимому,  знаходять сурогатне задоволення у ідентифікації з цілим».

З огляду на усе вищезазначене, нам не залишається нічого іншого як погодитися, що усі ці прояви колективного нарцисизму й пихи так і не були подолані, але продовжують існувати глибоко у підсвідомості, нарощуючи латентний потенціал радикалізму, що раз-по-раз готовий виплеснуться за будь-якого критичного моменту.

Василь Ткаченко, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАПН України

За матеріалами Укрінформ

 

Перейти до початку