Співорганізаторами круглого столу виступили Державна установа «Інститут всесвітньої історії НАН України» та Посольство Республіки Узбекистан в Україні. Модератором дискусії став науковий співробітник ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України» Євген Реутов
Програма круглого столу передбачала обговорення кола питань, присвячених історично-культурній взаємодії між Україною й Узбекистаном у ХХ столітті, а також пошукам утрачених імен українських діячів культури і мистецтв, які в період тоталітаризму, опинившись далеко за межами своєї Батьківщини, знайшли притулок на периферії владних і політичних центрів. Проведення заходу мало на меті вшанування пам’яті нашого видатного земляка І. В. Савицького, киянина, який отримав звання Заслуженого діяча мистецтв Узбецької ССР і народного художника Каракалпакстана (1964 р.), а 2002 року Указом Президента Республіки Узбекистан І. А. Карімова, був посмертно нагороджений однією з найвищих відзнак держави – орденом «За видатні заслуги». Крім цього одним із завдань зустрічі стало – порушити питання ідентифікації і повернення імен українських художників, митців, духовний внесок яких у скарбницю національної і світової культури отримав нове життя за тисячі кілометрів, у пустелях Центральної Азії. Тема і проблематика круглого столу зібрала і об’єднала навколо себе істориків, філологів, культурологів і дипломатів.
З вітальним словом до учасників круглого столу звернулися очільники зазначених установ-організаторів: д.і.н., проф., чл.-кор. НАН України Андрій Кудряченко та Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Узбекистан Алішер Курманов. У промовах було зазначено, що українсько-узбекистанські зв’язки мають давню історію і добру традицію підтримки один одного в часи лихоліття. Директор Інституту всесвітньої історії А. І. Кудряченко, зазначивши у своєму виступі головні віхи життєвого шляху Ігоря Савицького, наголосив на тому, що постать цього видатного митця і науковця, мистецтвознавця, археолога, етнографа дає приклад того, як імена легендарних мандрівників духу, героїв свого часу здатні не розділяти, а об’єднувати і згуртовувати людей. Пан Посол А. Курманов, у свою чергу, висловлюючи сподівання на подальший розвиток традиційно дружніх стосунків між Україною й Узбекистаном, зауважив, що Узбекистан приймає на оздоровлення дітей пільгових категорій із постраждалих регіонів нашої країни, і ця ініціатива матиме продовження влітку цього року.
Головним результатом всього життя Ігоря Віталійовича Савицького став створений його подвижницькою і альтруїстською діяльністю Державний музей мистецтв Республіки Каракалпакстан. Він зараз носить його ім’я, отримавши у мистецтвознавчому середовищі метафоричну назву «Лувр у пустелі». Самого Савицького нині називають «середньоазійським Третьяковим» або порівнюючи з Полем Гогеном, говорять, що Каракалпакстан став його «особистою Полінезією». Цей феномен у віддаленому містечку Нукус привертає дедалі більшу увагу найвідоміших осіб, міжнародних установ, і був названий Президентом Франції Франсуа Міттераном і Віце-Президентом США, лауреатом Нобелевської премії миру Альбертом Гором «одним із найкращих музеїв світу».
Після привітань присутнім на зустрічі гостям і учасникам семінару був продемонстрований фрагмент фільму «Пустеля забороненого мистецтва», створений американською знімальною групою. Також, відеофільм Посольства України в Узбекистані про запуск україномовного аудіо-гіда по музею, що постав відповідно до ініціативи дружини Президента України, Олени Зеленської щодо аудіо-гідів по музеях світу. Кожному із присутніх було роздано виготовлені Посольством Узбекистану ілюстровані картки з QR-кодом для повного перегляду двох фільмів про Савицького.
Далі до слова було запрошено Надзвичайного і Повноважного Посла України в Узбекистані (2020-2025 рр.) Миколу Дорошенко, за сприянням і активною участю якого налагоджувалася співпраця між музеєм імені Савицького в Нукусі та Національним художнім музеєм України в Києві. У своєму виступі пан Посол зазначив, що на превеликий жаль, з початком відкритої збройної агресії путинської Росії проти України багато проєктів довелося згорнути. Було також відзначено, що українська діаспора в Узбекистані формувалася зокрема і в період руйнівного землетрусу в Ташкенті 1966 р., коли тисячі українців відгукнулися і виїхали на відбудову та допомогу постраждалому населенню Ташкенту. Пам’ятками тих часів у столиці Узбекистану і до сьогодні є вулиці, квартали і райони з українськими назвами, і де з тих часів компактно проживають українські сім’ї.
Родзинкою заходу стало під’єднання онлайн узбекистанських друзів і колег, а саме – колишньої директорки Нукуського музею, яка біла запрошена на цю посаду самим І.В. Савицьким і очолювала заклад понад 30 років, заслуженого діяча культури Республіки Каракалпакстан, кавалера ордену «За заслуги в галузі мистецтва і літератури» Французької Республіки Марініки Маратовни Бабаназарової, ім’я якої також уже стало легендою. Завдяки зусиллям Бабаназарової зібрання музею перестало бути загадкою для вузького кола фахівців, а перетворилося на бренд і явище світової культури. Виставки в Німеччині, Австрії, Італії, співпраця з реставраторами Лувру, інтерес американських і японських документалістів, міжнародні конгреси і лекції – все це перетворило Нукус на перехрестя світових культурних маршрутів. У своєму виступі пані Марініка закцентувала на тому, що у музейному зібранні знаходиться відповідь на будь-який найсучаснішій науковий запит – від авангардизму 20-30 років ХХ-го століття до фемінізму століття ХХІ-го, і від тисячолітньої архаїки стародавнього Хорезму до декоративно-прикладного мистецтва і етнографічної складової сучасного каракалпакцького етносу.
Після М.М. Бабаназарової слово взяла ще одна гостя з Ташкенту – кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник Інституту мистецтвознавства Академії наук Узбекистану Зафара Жумабаївна Алієва. В період написання дисертації вона працювала у фондах музею Савицького і її розповідь була присвячена ролі І.В. Савицького у збереженні культурного коду і пробудженні національної свідомості каракалпаків у період, коли нівелювання значущості культурної спадщини малих народів видавалося за прогрес.
До дискусії також долучилася керівник відділу науково-дослідницької роботи Національного музею «Київська картинна галерея» Галина Володимирівна Алавердова. Вона наголосила у своєму виступі, що в період другої світової війни завдяки евакуації до Центральної Азії було врятовано майбутнє покоління науково-технічної і творчої інтелігенції України в різноманітних галузях, що до Узбекистану було евакуйовано десятки українських вишів. Від Харківського і Київського художніх інститутів, які об’єднали під час перебування в Самарканді, до Харківського політехнічного (на той час – Харківського індустріального інституту) - до Одеського інституту очних хвороб імені Філатова. Крім того, у виступі пані Алавердової, яка виступала куратором дослідницько-виставкового проєкту «Самаркандська епопея» в 2024 році, було наголошено на потребі продовжувати пошукову роботу в цьому напрямі та сподівання на більшу активність з боку узбецької сторони. У відповідь на цей запит пан Дорошенко М.П. відповів, що діяти необхідно виходячи зі спільного Меморандуму про співпрацю, який був погоджений між музеєм у Нукусі та Національним художнім музеєм України, що його представляла на зустрічі старший науковий співробітник НХМУ Марія Скоблікова.
Запам’ятався також виступ заслуженого журналіста України, викладача кафедри театрознавтва Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, директорки Видавничого дому «Антиквар» і головного редактора журналу «Антиквар» Ганни Шерман. Мова йшла про спеціальний випуск журналу, присвячений «узбецькому періоду» збереження українського національного потенціалу. Отже, на сторінках журналу, примірники якого було презентовано і роздано всім присутнім на зустрічі, висвітлюються такі питання, як зближення та взаємопроникнення культур, спогади про життя і побут евакуйованих українських митців, статті мистецтвознавців про живописні і графічні твори «узбецького періоду», розповіді митців, підприємців і дипломатів про нинішню співпрацю та взаємну підтримку України і Узбекистану.
Слід вказати на виступ Олега Купчика – доцента кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн історичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка, який підтримав пропозицію про подальші кроки щодо поглиблення досліджень в напрямку регіону Центральної Азії і його зв’язків з Україною. Зокрема, він вказав, що подолати різноманітні складнощі на шляху нашої міжкультурної і міждержавної взаємодії можна тільки об’єднавши зусилля.
І насамкінець – твердження гості з Узбекистану Мадієвої Гульжамал, наукового співробітника Інституту матеріалознавства Академії наук Узбекистану, блогерки і туроператора, про важливість підсилення ролі культурно-історичного просвітництва. В сучасних умовах слід додавати до туристичних маршрутів по країні, яка славиться давніми історичними пам’ятками, такими як Самарканд, Хіва і Бухара, напрямів сучасної художньої культури Узбекистану, зокрема і Нукуського музею. Особливо, коли нарешті розпочнеться період стабілізації та нових можливостей для України і українців.
Слід також відзначити, що серед гостей заходу були присутні такі особи, як Надзвичайний і Повноважний Посол України в Ісламській Республіці Пакистан (2012-2020 р.р.) пан Лакомов В.І., а також чинний представник Посольства Пакистану в Україні, заступник голови дипломатичної місії Фарасат Заррін; доктор філологічних наук, літературознавець, професор КНЛУ Н. О. Висоцька.; науковий співробітник, керівник Центру південно-азійських досліджень при Інституті сходознавства НАН України, к.і.н. Юлія Філь; відомий український художник-живописець, заслужений діяч мистецтв України, декан факультету образотворчого мистецтва Київського столичного університету ім. Бориса Грінченка Остап Ковальчук; доктор політичних наук Олена Борділовська (Національний інститут стратегічних досліджень). Серед гостей, що долучилися онлайн, відомий поет, перекладач, автор перекладу Лісової пісні бенгальською мовою, політологиня, правозахисниця, дипломат Мрідула Гхош, а також доктор філологичних наук, відома узбекистанська індологиня, професор Ульфат Мухібова. У заході взяв участь шеф-редактор журналу «Київ дипломатичний» Олександр Кондратенко, а широкий матеріал про подію буде надруковано в наступному числі часопису.
Після завершення заходу Посольство Республіки Узбекистан запросило всіх доторкнутися до мистецтва узбецької кулінарії і продовжити спілкування в неформальному форматі інтеграційної зустрічі за чашкою чаю та порцією узбецького плову – традиційного символу узбецької гостинності, а також інших страв і ароматів узбецької кухні..
Серед головних висновків за підсумками круглого столу треба виділити пропозицію об’єднання зусиль, яке ставить на порядок денний питання щодо створення в перспективі фундації Центру досліджень Центральної Азії, на базі якої можна було знаходити комплексні підходи до реалізації мультідисциплінарних проєктів, пов’язаних з розширенням спектру форм і складових україно-центральноазійської міжкультурної взаємодії.
Важливо також наголосити, що цей цікавий і змістовний захід покликаний виправити певну історичну помилку і непорозуміння, які полягають у тому, що ім’я людини, життя і творчість якої досліджується на семінарах у провідних і найелітарніших університетах світу, таких як Йельский університет (США), проходить у місті її народження під логотипом «забуті» або і «невідомі» імена. Досить прикметно, що дана подія відбулася на платформі Державної установи «Інститут всесвітньої історії НАН України», цілком доречно, бо вона стала першою спробою донести інформацію про цю блискучу постать, видатного киянина – Ігоря Віталійовича Савицького на його історичній батьківщині – в місті Києві.
