Виживання – це привілей, який накладає зобов’язання

Симон Візенталь

Ми не в змозі змінити минуле, але маємо зробити все,

щоб подібне більше ніколи не повторилося

Марґот Фрідлендер

Чим менше залишається очевидців і жертв Голокосту,

тим більше з’являється його заперечувачів

Борис Забарко

17 липня 2025 року в стінах Державної установи «Інститут всесвітньої історії НАН України» відбулася зустріч із Борисом Михайловичем Забарком – істориком, заслуженим діячем науки і техніки України та колишнім в’язнем Шаргородського гетто. Захід організовано в контексті наукового обговорення видатних постатей, які пережили трагедію Голокосту та присвятили своє життя осмисленню цієї катастрофи й відновленню історичної справедливості.

З вітальним словом до учасників звернувся директор Інституту, доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Андрій Іванович Кудряченко. Він наголосив, що тема Голокосту для України особливо актуальна, адже в радянський період вона залишалася маргіналізованою й навіть табуйованою. Сьогодні до цього питання дедалі активніше звертаються наукові інституції, дослідники як в Україні, так і далеко за її межами. Директор Інституту підкреслив виняткове значення свідчень очевидців та дослідження долі тих, хто пережив Голокост, для формування об’єктивної історичної пам’яті про одну з найтрагічніших сторінок європейської, а отже й української історії.

У своєму виступі Андрій Іванович зосередив увагу на постаті Симона Візенталя (1908–2005 рр.) – архітектора, відомого дослідника Голокосту, засновника Віденського Центру документації (нині Віденський інститут досліджень Голокосту імені Візенталя), колишнього в’язня нацистських таборів. Візенталь мав тісний зв’язок із Україною: він народився у місті Бучачі на Тернопільщині (тоді – Австро-Угорська імперія), а в міжвоєнний час працював архітектором у Львові. Коли німці окупували Львів, його родину разом із іншими євреями відправили до Янівського концентраційного табору. Загалом Візенталь пройшов через дванадцять трудових і концентраційних таборів, серед яких – львівське гетто, Гросс-Розен, Бухенвальд, Маутгаузен і Плашув. Після війни Візенталь оселився в Австрії, де присвятив життя пошуку та документуванню злочинів нацистів.

У 1977 році в Лос-Анджелесі було засновано Центр Симона Візенталя – одну з найавторитетніших у світі неурядових організацій, що займається дослідженням Голокосту, боротьбою з антисемітизмом і пошуком нацистських злочинців. Візенталь, якого часто називали «мисливцем за нацистами» та «сумлінням Голокосту», прожив у Відні до 96 років. Підсумовуючи, Андрій Іванович підкреслив, що постать Симона Візенталя є переконливим прикладом того, як навіть одна людина може вплинути на утвердження історичної справедливості. Його діяльність засвідчує вирішальне значення документування злочинів як фундаменту для об’єктивних історичних досліджень та ефективної протидії спотворенню минулого.

Заступник директора з наукової роботи Державної установи «Інститут всесвітньої історії НАН України», кандидат історичних наук, доцент Вікторія Віталіївна Солошенко присвятила доповідь Марґот Фрідлендер (1921–2025 рр.) – ще одній знаковій постаті ФРН, блискучій жінці, яка пережила Голокост і зробила вагомий внесок у збереження пам’яті про цю трагедію.

Марґот Фрідлендер (уроджена Бендхайм) народилася 1921 року в Берліні в родині німецьких євреїв. Її батько, ветеран Першої світової війни, відмовився залишати країну після приходу нацистів до влади. У родині Бендхаймів святкували і Ханукку, і Різдво, разом з бабусею і дідусем Маргот регулярно відвідувала синагогу, що розташована на Пісталоцціштрассе у Берліні, її місце було завжди у першому ряду. У 1943 році гестапо заарештувало її брата, а мати добровільно пішла разом із ним, щоби не залишати сина. Обох депортували до Аушвіца, де вони загинули. В Аушвіці її матері навіть не було присвоєно номеру, настільки швидко вона потрапила до груби. У квітні 1944 року заарештували і Марґот. Її відправили до концтабору Терезієнштадт, що у Чехії, де вона провела останні місяці війни. Попри нелюдські умови, їй вдалося вижити. Після звільнення Марґот вийшла заміж за Адольфа Фрідлендера, з яким познайомилася в таборі, і разом вони емігрували до США. У 2010 році Маргот Фрідлендер повернулася жити до Німеччини, де присвятила себе просвітницькій діяльності: документувала злочини націонал-соціалізму, свідчила про трагедію євреїв, виховувала молодь у дусі історичної відповідальності. Свої мемуари вона назвала словами-напуттям, які востаннє почула від своєї матері: «Спробуй улаштувати своє життя, будучи єврейкою в Берліні». Ця книга – безцінне джерело знань для досліджень Голокосту. Від матері на згадку в неї залишилася янтарне коль´є, дамська сумочка та записна книжка, ці речі Маргот зберігала протягом всього життя.

Марґот Фрідлендер залишила цей світ 9 травня 2025 року в Берліні у віці 103 років. Віддати їй шану прийшли президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр та канцлер Фрідріх Мерц. Єврейський публіцист Леор Енглендер у жалобній промові назвав її «моральним авторитетом для мільйонів». Він підкреслив, що Фрідлендер почала відкрито ділитися своєю історією лише майже у 90-річному віці, проте за два десятиліття встигла здійснити справу всього життя. Її місія, за словами Енглендера, полягала в тому, щоб говорити від імені мільйонів убитих, які вже не можуть промовити самі. Вікторія Солошенко наголосила, що для самої Фрідлендер найціннішими були не численні нагороди, включно з Орденом «За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина», а прості листи вдячності від школярів. Її життя стало символом стійкості та активного спротиву забуттю.

Особливою частиною заходу став виступ безпосереднього свідка трагедії Голокосту – Бориса Михайловича Забарка. Його представив директор Інституту, член-кореспондент НАН України Андрій Кудряченко, підкресливши масштабну громадську, наукову та організаційну діяльність відомого історика. Борис Забарко очолює Всеукраїнську асоціацію євреїв – колишніх в’язнів гетто і нацистських концтаборів; керує соціальним відділом та координує програму «Голокост» у міжнародній організації «Джойнт»; стоїть на чолі Науково-просвітницького центру «Пам’ять Катастрофи»; є віцепрезидентом Міжнародної спілки громадських об’єднань євреїв – колишніх в’язнів фашизму. Він також входить до складу наглядової ради Міжнародного фонду «Взаєморозуміння і примирення» та Міжнародної ради Австрійської альтернативної служби за кордоном. Борис Михайлович понад три десятиліття збирає свідчення очевидців і документальні матеріали про Голокост, відновлюючи поіменно долі тих, хто пережив цю жахливу трагедію. Завдяки цій титанічній роботі збережено голоси тисяч людей, які стали невід’ємною складовою колективної пам’яті про катастрофу українського єврейства. Він автор більше 200 наукових і публіцистичних праць.

У виступі Борис Забарко зазначив, що належить до небагатьох, кому вдалося вижити під час Голокосту. Сьогодні у світі залишилося близько 220 тисяч таких людей у 90 країнах: 110 тисяч в Ізраїлі, понад 34 тисячі у США. В Україні їх кількість скоротилася з 7 400 у 2023 році до 6 200 у 2024 році. До цієї групи належать не лише колишні в’язні таборів, а й ті, хто вижив у гетто або на окупованих територіях. Він також підкреслив парадокс: хоча Голокост був масштабною катастрофою, а рішення ООН, ЮНЕСКО та Європейського Союзу зобов’язують зберігати пам’ять про нього, однак, за даними опитувань Claims Conference і CNN, 34% європейців не мають жодного уявлення про цю трагедію^[1].

Борис Забарко розповів про історію написання своїх книг, які зберігають свідчення тих, хто вижив під час Голокосту в Україні – країні, де до 1939 року проживало близько 2,5 мільйона євреїв, а після підписання Пакту Молотова–Ріббентропа – 2,7 мільйона. Україна, поряд із Польщею, опинилася в самому епіцентрі злочину, який десятиліттями замовчувала радянська історіографія.

У СРСР не лише не збирали свідчення про Голокост, але й самі жертви часто змушені були приховувати своє походження чи факт перебування на окупованих територіях через посилення повоєнного антисемітизму. Лише наприкінці радянської доби ця тема почала пробивати «стіну мовчання»: у 1989 році відбулася перша Всесоюзна конференція жертв нацистських переслідувань, а до 1993 року з’явилися поодинокі публікації – брошура І. Левітаса про Бабин Яр та дослідження Є. Єлисаветського про трагедію євреїв Бердичева.

Особливо показовим став епізод із презентації тритомної «Енциклопедії Голокосту» (1993, Відень) – першого масштабного міжнародного видання, де трагедія євреїв була представлена у контексті 27 країн. Тоді Борис Михайлович, як єдиний представник України – дослідник і свідок, звернувся до одного з головних редакторів видання, професора Юліуса Шьопса (Julius H. Schoeps), із питанням: «Чому в Енциклопедії так мало інформації про Голокост в Україні?» І почув відверту відповідь: «Бо ви про це дуже мало або майже нічого не написали». Це гірке, але справедливе зауваження стало поштовхом до його багаторічної дослідницької роботи саме з цієї проблематики. Борис Забарко почав збирати розповіді тих, хто пережив Голокост по всій Україні. Зрештою, у 1999 році побачила світ перша книга – «Живими залишилися лише ми...», що містила вісімдесят шість історій очевидців. Вона кілька разів перевидавалася німецькою та англійською мовами і стала першим виданням про українське єврейство, що викликало широкий резонанс. Згодом з’явилися інші фундаментальні праці: тритомник «Життя і смерть в епоху Голокосту. Свідчення та документи» та двотомник «Ми хотіли жити...». У них автор зібрав свідчення колишніх в’язнів концтаборів, гетто й жителів окупованих територій – безцінну складову колективної пам’яті українського єврейства.

На переконання Бориса Забарка, сучасні війни й конфлікти мають коріння в невивчених і незасвоєних уроках минулого. Лише об’єктивне осмислення історичних травм може стати основою для мирного врегулювання нинішніх криз і запобігання майбутнім трагедіям. Він також наголосив, що значення спогадів очевидців зростає щодня – адже з кожним роком їх стає все менше. Ці свідчення є не лише комеморативними, а й науково-виховними: вони висвітлюють долю українського єврейства, а також складні взаємини між євреями та представниками інших національностей – від героїчних рятівників до байдужих спостерігачів і колаборантів.

Торкнувшись сучасної історії, Борис Михайлович згадав про російсько-українську війну, назвавши її другою великою трагедією у своєму житті. Учений підкреслив суттєву різницю між подіями минулого століття та сьогоденням. Якщо у 1940-х роках світ здебільшого пасивно спостерігав за знищенням євреїв, то нині українці не залишилася сам на сам із агресором – на боці України виступили цивілізовані країни, які підтримують боротьбу за свободу і виживання.

Завершуючи виступ, Борис Забарко підкреслив, що попри значний прогрес у дослідженні Голокосту після здобуття незалежності, в Україні досі немає національного меморіалу жертв цієї трагедії. Це завдання залишається одним із ключових напрямів його діяльності на сучасному етапі.

Після виступу Бориса Михайловича відбулася жвава дискусія, у якій науковці Інституту порушили важливі теми колективної пам’яті й забуття про Голокост, проблеми прощення та історичної відповідальності. Особливо емоційним стало обговорення минулих і нинішніх проявів геноциду – зокрема, злочинів, які сьогодні чинить Росія на території України проти українського народу, – та їхніх паралелей із трагедією євреїв ХХ століття.

Директор Інституту, доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України Андрій Іванович Кудряченко подякував учасникам за змістовну розмову, підкреслив, що ця зустріч не остання, і запросив Бориса Михайловича до подальшої співпраці. Андрій Кудряченко повідомив присутніх про започаткування в Інституті серії «Бібліотека вченого», яка поповнюватиметься працями провідних українських істориків. Першим у цій серії стане доробок Бориса Забарка,  автор люб’язно презентував кілька книг, які займуть почесне місце на полицях наукової бібліотеки Інституту.

Захід організовано в межах науково-дослідної теми Відділу теорії та методології всесвітньої історії «Європейський науковий дискурс Голокосту: сучасні виміри та перспективи дослідження».

Кандидат історичних наук, доцент Вікторія Солошенко,

Доктор філософії в галузі історії Віктор Лущак

^[1] Richard Allen Greene. CNN poll reveals depth of anti-Semitism in Europe. CNN. 2018. URL: https://edition.cnn.com/interactive/2018/11/europe/antisemitism-poll-2018-intl/