>

Ткаченко В.М. Виклик незалежності

Те, що Україна потребує невідкладних і радикальних реформ – не викликає жодного сумніву. Тут варто лише проаналізувати, що ж сталося з нами за 25 останніх років.

Судячи з усього, ідеалізуючи свою незалежність, ми впритул підходимо до тієї риси, коли від нас у світі уже мало що залежатиме. Конкретно: в той час, коли у всьому світі економіка виросла майже вдвічі, українська економіка скоротилася на третину. Тобто – реальний ВВП за 25 років скоротився на 35%. По цьому показнику ми зайняли перше місце у світі, і нас уже мало тішить той факт, що за нами в ролі аутсайдерів розмістилися ще: Молдова (- 29%); Грузія (- 15,4%), Зімбабве (- 2,3%) та ще Центральноафриканська республіка (- 0,94%). 

А тим часом в решті країн світу ВВП зростав. Більш, чи менш інтенсивно. Ледь відчутно у Барбадосі (8,9%) й Таджикистані (10,6%). Надпотужно в Китаї (ВВП виріс у 10 разів). Справжній економічний бум відбувся навіть в Екваторіальній Гвінеї (зростання ВВП у 61 раз), де заробітна плата за місяць становить нині 1000 дол.

Та що там Гвінея! Навіть в улюбленому нашими гумористами Гондурасі ВВП не впав, а виріс на 121%, перевищивши в 1,4 рази темпи приросту світового ВВП. Напрошується висновок, що не ту, очевидно, країну в світі назвали Гондурасом!

Кадри вирішують усе

В чому ж тоді причини ганебного відставання України?

Тут не варто бідкатись, що, мовляв, українська національна еліта виявилася не підготовленою до управління й не знає як забезпечити належне зростання країни?  Насправді ці люди аж надто добрі фахівці. Вони знають, як управляти і куди спроваджувати свої прибутки.

Досліджуючи на замовлення міжнародної неурядової організації «Tax Justice Network» («Мережа податкової справедливості») обсяги незадекларованих світових фінансів, екс-головний економіст «McKincey & Co» Дж. Генрі дійшов висновку, що за перші 20 років незалежності України на офшорні рахунки було виведено 167 млрд. дол. (свою оцінку він вважає консервативною, оскільки вона враховує лише економічні активи, опускаючи нерухомість, яхти і предмети мистецтва). А за часів Януковича, як про це було заявлено з трибуни Верховної Ради, з фінансової системи України на офшорні рахунки було виведено в цілому близько 70 млрд. дол. США. Що характерно: «вивозилися кошти, які бралися як кредити під державні гарантії» й розкрадалися представниками уряду Азарова.

Скільки було виведено в офшорні зони впродовж останніх двох років – сказати поки що важко. Можливо «панамське досьє» проллє на це світло. Принаймні Президент України Петро Порошенко провів робочу нараду щодо опрацювання законодавчих пропозицій у сфері деофшоризації, заявивши: «Якщо український резидент не платить податків в Україні, це має розглядатися українським законодавством як ухилення від сплати податків і має тягнути за собою відповідальність». 

А поки що напрошується висновок: впродовж 25 років незалежності своїми ж таки олігархами та міжнародними транснаціональними компаніями Україну було опущено до ролі «внутрішньої колонії», з якої регулярно викачувалися фінанси. Україна була перетворена у таку собі «білу Африку», яку Екваторіальна Гвінея сьогодні може просто зневажати. Недаремно ж такий авторитетний дослідник як професор Каліфорнійського університету (Берклі) Мануель Кастельс «без гніву і пристрасті»  розкриває механізм пограбування:  «групи інтересів» нуворишів, які очолили  процес приватизації на пострадянському просторі, утримали найціннішу власність під своїм контролем, поділившись прибутками з своїми іноземними партнерами. В результаті кримінальна й напівкримінальна економіка розрослася у небачених розмірах [8].

Це до того, що при виникненні наших нинішніх проблем у діячів Заходу рильце теж у пушку.

Периферія капіталістичної світ-системи

А що ж наша «еліта», чи то пак – політичний клас? Чи усвідомлює він до чого йдеться? І тут не обійтись заяложеними пропагандистськими штампами. За оцінкою уже цитованого нами Ентоні Гіденса, «нехай на гірше чи на краще, але ми посуваємось до глобального ладу, якого ніхто не розуміє, але наслідки якого ми усі відчуваємо».

Слід прийняти як доконаний факт, що сучасний глобалізований світ поділяється на «ядро», «напівпериферію» і «периферію». Поки що Україні судилася роль периферії капіталістичної світ-системи. А й дійсно: Україна з її колись досить розвинутою індустрією та кваліфікованою робочою силою так і не увійшла органічно до групи провідних держав світу, а, навпаки, була відкинута на периферію. Перспективи виходу із цього статусу поки що залишаються примарними. Крісла у партері світового театру уже давно поділені, хіба що незайняті залишаються десь на гальорці.  Чи поступиться хто Україні своїм місцем у партері?

Тут слід зважати й на те, яким є сучасний світ і які в ньому порядки. Так, французькі аналітики дослідили, що із 133 країн, що слідували за «Великою двадцяткою», лише 20 країн за останні 50 років  скоротили своє відставання. Решта 113 – не змогли просунутися нікуди. Більше того, 43 із них мають власне формальну державну атрибутику. Академік Геєць вважає, що Україна опинилася перед загрозою потрапити в число цих квазісуверенних держав.

Отже, маємо з'ясувати для себе правила гри в сучасній світ-системі.

Своєрідність «периферійного» управління

Модель управління в капіталістичній світ-системі була у свій час яскраво описана Іммануїлом Валлерстайном. Так, нині  «ядро» у образі США володіє могутньою ресурсною й інфраструктурною силою капіталу. Це зона досить поміркованої і комфортабельної монополізації ринків, де ресурсів, як правило, більш-менш достатньо для усіх помітних учасників ринку. А відтак серед ділових кіл можлива договірна, навіть підкреслено цивілізована поведінка.

Це принципово відрізняє «ядро» від «периферії», де олігархи постійно втягнуті в переділ влади і власності, жорстко інтригують один проти одного, не дозволяють оформитися сильній владі, щоб не потрапити під її диктат. Як наслідок, периферія капіталістичної світ-системи є зоною, звідкіля ресурси утікають, оскільки нема ради як їх утримати. Від цього ринкова й політична конкуренція на «периферії» набирає жорсткого характеру, аж до взаємного знищення.

Відповідно й державний апарат в зоні «периферії» вкрай слабкий. По-перше, тому що ефективні й соціально відповідальні держави є непомірно дорогими, а державний апарат сильним вважається тоді, коли він здатен ефективно збирати податки. Олігархів це не влаштовує. А по-друге, і це є головним, олігархи завжди підстраховують себе, щоб не допустити до зміцнення сильної державної влади і тим самим запобігти можливій експропріації своїх активів і статків у випадку політичної революції.  І, як бачимо, їм це  поки що добре вдається.

Гадаю, що наводити конкретні приклади просто недоречно. Тут досить увімкнути телевізор й подивитися поточні події.

Заміна хаосу порядком. За рахунок чиїх інтересів?

То ж чи можливі якісь конструктивні зміни? Втішаю свою совість тим, що в книзі «Україна: ідентичність в добу глобалізації» ще за півроку до Євромайдану я у своїх прогнозах писав: «За кризових умов фіннсово-промислові групи намагаються самотужки вирішувати питання власної безпеки і виживання, створюючи недержавні охоронні формування та різноманітні «рейдерські бригади». А в певному розумінні це вже дорога  назад, до новітнього феодалізму з їх практикою «наїзду», яскраво описаного Міцкевичем у поемі «Пан Тадеуш, або останній наїзд у Литві». Якщо по цьому шляху підуть й інші групи населення, які візьмуться самотужки захищаи свої громадянські, соціальні, етнічні, релігійні чи інші права, опираючись на свої охоронні формування, то ми неминуче станемо на шлях хаосу і «війни всіх проти всіх».

Як бачимо, на Донбасі так і сталося.

Крім того в книзі зазначалося, що привілейовані групи мають переваги в збереженні свого особливого статусу, але, поза всяким сумнівом, вони рано чи пізно зможуть усталити його, лише створивши новий механізм регулювання нинішньої світ-системи. В майбутньому цей механізм буде створено, «хаос зміниться порядком, але немає жодної гарантії того, що цей порядок буде більш гуманним і досконалим».

На той час – на початку 2013 року – не було впевненості у тому, що українське суспільство дійшло до фази фундаментальних структурних змін. А тому в книзі зазначалося: «Поки що такої впевненості немає, і якщо до цього дійде, то поштовх до таких змін, судячи з усього, ми матимемо не так за рахунок внутрішнього, як зовнішнього імпульсу в силу периферійності процесів у нашій країні».

Зараз ми маємо змогу переконатися, що правлячий клас України все-таки намагається замінити хаос порядком. Звернемося до виступу екс-міністра фінансів України Наталії Яресько 19 квітня 2016 року в рамках форуму East Forum Berlin. Як вона стверджувала, залежна від зовнішніх партнерів «Україна змогла успішно стабілізувати свою макроекономічну ситуацію». Виконуючи рекомендації МВФ вже на початку 2015 року інфляція була стабілізована; дефіцит державного фінансування скоротився вп'ятеро; а промислове виробництво у лютому вперше показало зростання.

А проте залишається запитання – за рахунок чиїх інтересів вдалося стабілізувати ситуацію?

Василь Ткаченко, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАПН України

За матеріалами Укрінформ

Перейти до початку