Однак, на офіційному рівні позиція керівників країн регіону залишається невизначеною.

Так зокрема, керівництво Таджикистану на наступний день після російського вторгнення в Україну, а саме 25 лютого 2022 р. прийняло на найвищому офіційному рівні голову Ради Федерації Росії В. Матвієнко, яка прибула туди для участі у міжпарламентському форумі. Як видно із офіційних ЗМІ, на зустрічі зі спікером Меджилісу Таджикистану Рустамом Емомалі, російська політикиня зазначила, що вона «проінформувала керівництво країни про кризу в Україні». Однак таджицький спікер у відповідь лише обмежився коментарем, що керівництво країни «уважно слідкує і все знає…». 

В ході зустрічі В. Матвієнко з президентом Таджикистану Е. Рахмоном про ситуацію в Україні теж не було сказано жодного слова. В офіційній заяві прес-служби президента країни, лише зазначається, що в ході зустрічі «сторони обмінялися думками про політичну ситуацію в світі, яка швидко змінюється, ескалацію конфліктів в окремих регіонах, політичну ситуацію в Афганістані і боротьбу проти загроз і викликів сучасного світу». 

Ніяких офіційних заяв не було зроблено і від таджицьких політиків та депутатів парламенту щодо подій в Україні. Більш того, керівництво країни доклало всіх зусиль, щоб інформація про російське вторгнення в Україну не розповсюджувалася в інформаційному просторі країни. Так, 24 лютого державна інформаційна агенція країни «Ховар» розмістила на своєму сайті заяву генерального секретаря ООН Антоніу Гутерріша, в якій зазначається, що воєнна операція Росії в Україні порушує принципи ООН, але невдовзі текст цієї заяви був видалений.

Те ж саме ми можемо спостерігати і в Туркменістані, керівництво якого повністю замовчує наявність російського вторгнення в Україну. Зазначена подія також не висвітлюється і у туркменських ЗМІ. На думку міжнародних експертів, нинішня туркменська зовнішня політика позитивного нейтралітету нагадує поведінку типового радянського чиновника - «зайвий раз не висовуватись». 7 квітня відбулася телефонна розмова новообраного президента Туркменістану С. Бердимухамедова з В. Путіним, в якій черговий раз було наголошено на необхідності «подальшого укріплення туркмено -російського співробітництва, особливо в рамках «каспійської п’ятірки».

Відсутність будь-якої реакції на російське вторгнення в Україну негативно відобразилося і на діях посольства Республіки Туркменістан в Україні, працівники якого фактично залишили своїх громадян, які на  момент російського вторгнення перебували в Україні, напризволяще, не надавши їм ніякої допомоги.

Дещо іншої позиції у формування свого ставлення до російського повномасштабного вторгнення в Україну дотримується керівництво Киргизстану і Узбекистану.  Тут чітко прослідковується невідповідність в офіційних заявах президентів зазначених країн відповідним заявам російського керівництва.

Так, на наступний день після російського вторгнення в Україну, а саме 25 лютого 2022 р., прес-служба Росії повідомляла, що в телефонній розмові з В. Путіним президент Узбекистану Ш. Мірзійоєв, заявив, що він «розуміє і підтримує  дії Росії щодо України». Однак, цю заяву заперечив прес-секретар президента Узбекистану Ш. Асадов, зазначивши у своєму телефонному інтерв’ю наступне: «щодо воєнної операції Росії в Україні, Узбекистан проводить виважену і нейтральну політику».

Окрім того, як зазначається у ЗМІ, один із найбільших узбецьких банків заявив про призупинення грошових переказів з Росії.

Щодо Киргистану, то 26 лютого цього року в офіційному повідомленні Кремля, яке стосувалося телефонної бесіди В. Путіна з президентом країни С. Жапаровим зазначалося, що киргизький керманич підтримує «операцію Росії на Україні». Зокрема, як зазначалося в повідомленні, «Садир Жапаров наголосив на відповідальності Києва за зрив мінських домовленостей і виразив підтримку рішучих дій російської сторони по захисту мирного населення Донбасу».

Однак, прес-служба президента Киргизстану у своєму короткому звіті про цю телефонну бесіду лише зазначила, що президенти обох держав «обмінялися думками по міжнародним та регіональним питанням безпеки, в тому числі і стосовно ситуації щодо України».

Стосовно Казахстану, то його, поряд з Білоруссю, вважають тісним союзником Росії, оскільки він є членом низки створених за ініціативи РФ інтеграційних об’єднань: СНД, ОДКБ та Євразійського економічного союзу. Ще напередодні вторгнення російських військ в Україну, а саме 22 лютого між президентом Казахстану К.-Ж. Токаєвим і В. Путіним відбулася телефонна розмова, в ході якої казахстанський лідер був проінформований про «позицію російського керівництва щодо України». Однак, на сайті президента Казахстану містилися лише повідомлення, які стосувалися зниження негативного впливу української кризи на економіку Казахстану та висвітлювалися відносини між обома країнами та їхніми лідерами.

Про те, як зазначає низка американських та європейських  ЗМІ, Росія просила керівництво Казахстану відправити своїх військових на допомогу російським окупаційним військам в Україні, але останній відмовив. Спікер сенату Казахстану М. Ашімбаєв, з цього приводу зазначив, що у відповідності  зі статутом ОДКБ Казахстан може відправляти свої збройні сили лише як миротворців і то тільки на територію країн-учасниць цієї організації. Зважаючи на те, що Україна, на території якої ведуться військові дії, не є членом ОДКБ, Казахстан вважає себе вільним від будь - яких зобов’язань щодо військової підтримки Росії.

Перяд з цим, уряд Казахстану заявив, що не визнає т.зв. «республіки» на Донбасі та виключив можливість перекидання своїх збройних сил туди за проханням Москви.

1 березня, на шосту добу повномасштабної війни Росії проти України, президент Казахстану К.- Ж. Токаєв  запропонував своє посередництво в перемовинах щодо перемир’я. Він також провів розмову з В. Путіним і закликав його знайти компроміс з Україною. Окрім того, казахстанське керівництво заявило, що країна надішле Україні гуманітарну допомогу через Польщу.

Вищезазначена реакція країн Центральної Азії на нинішню війну РФ проти України черговий раз є свідченням їхньої зовнішньополітичної несамостійності, а також значної економічної і політичної залежності політичних режимів цих країн від зовнішньої підтримки. Керівництво жодної з вищезазначених країн не виступило з осудом російського вторгнення в Україну, ними також не була дана принципова політична оцінка трагічним подіям в Маріуполі, Бучі, Бородянці, Ірпіні тощо.

Професор Американського університету в Центральній Азії Еміль Джураєв, з цього приводу справедливо зазначає, що всі ці країни у дійсності розуміють всю «безпідставність і несправедливість розпочатої Росією війни проти України, однак їхня велика залежність від РФ не дозволяє їм негативно висловлюватися про цю ситуацію».

Слід лише добавити, що тут прослідковується спільна позиція правителів центральноазіатських країн, з одного боку зберегти відносини з Росією, від якої їхні економіки і політичні режими залежні, а з іншого, в умовах накладання жорстких антиросійських санкцій не нанести шкоду своїм відносинам із країнами Заходу. Нинішня ситуація, також дає нам підстави констатувати кризу політики нейтралітету та багатовекторності, яку намагаються проводити країни Центральної Азії, і яка на сьогоднішній день перетворилася у політику замочування і лавірування, а також призвела до відсутності у них чіткої зовнішньополітичної позиції.

Окрім того, слід мати на увазі і те, що опинившись в міжнародній ізоляції і під значним санкційним тиском, російське керівництво буде вимагати від своїх центральноазіатських «союзників» більш відкритої підтримки своєї агресивної політики. Тому зовсім не факт, що подальше дотримання у своїй зовнішній політиці давньої східної мудрості «мовчання - золото» допоможе правителям і громадянам цих країн побудувати в майбутньому сильні і процвітаючі держави. Історичний досвід переконливо доводить, що будь – яка безпринципна політика, це в стратегічній перспективі однозначний програш.

Відтак Українській державі та вітчизняній дипломатії слід брати до уваги позицію офіційних лідерів цього кола держав. Водночас українській стороні слід, сповідуючи селективний підхід, переконливо вести з політичним керівництвом кожної країни даного регіону наполегливу роботу щодо більш чіткого їх проукраїнського визначення уже в найближчий час. Це потрібно як заради нашої перемоги над агресором, так і виходячи із широкого міжнародного контексту підтримки України її справедливої боротьби із брутальним загарбником.

 

Цапко О.М. – кандидат історичних наук, доцент,
провідний науковий співробітник
ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України»