>

Событие июня 2021: Европейское турне Джозефа Байдена

Идея первого зарубежного визита Байдена заключалась в восстановлении глобального лидерства США и политического единства коллективного Запада в соперничестве с Россией и Китаем. Насыщенная программа турне, которое продолжалось с 9 по 16 июня, включала встречи с британским премьером Б.Джонсоном и королевой Елизаветой II, саммиты на уровне группы G7, НАТО и США-ЕС и переговоры с В.Путиным.

Символічна роль проведених нарад мала продемонструвати згуртованість позицій і подолання суперечностей, які виникли за президентства Д.Трампа. В політичному контексті діалог з союзниками мав закріпити згоду в оцінках найважливіших міжнародних проблем та здатність західних інститутів і структур взаємодії відновити ліберальний міжнародний порядок на основі збереження ролі США як провідної держави. Утім, «повернення» США до координації позицій держав умовного колективного Заходу до проблем глобальної політики супроводжувалося виявленням суттєвих змін у розстановці сил і переглядом ідеологічних кліше.

Узгоджені політичні оцінки проблем світової політики були покладені в основу підсумкових комюніке трьох самітів у форматі «Великої сімки», НАТО і Євроатлантичного діалогу між США та ЄС.

В розлогому комюніке «Великої сімки» визначено ставлення ледь не всього спектру проблем сучасного світу – від протидії пандемії, відновлення економік та екології до тероризму, кібернетичної безпеки та регіональних конфліктів. З-поміж цих формулювань особливо вирізняється наголос на консолідації «ринкових демократій» на противагу силам авторитаризму. Країни G7 проголошують свою «особливу відповідальність за збереження міжнародного права і підтримку побудованої на правилах міжнародної системи», а також закликатимуть до цього ж держави G20, ООН і міжнародне співтовариство в цілому.

США приділяють особливу увагу мобілізації інших країн проти політики Китаю, який звинувачують у просуванні неринкових політики і практики, які заважають «справедливому й прозорому функціонуванні світової економіки». Окремо йдеться про збереження стабільності в Тайванській протоці та статус-кво в Південно-Китайському и Східнокитайському морях.

Формулюючи оцінку політики Росії, G7 декларує зацікавленість у стабільних і передбачуваних відносинах з Росією, яка однозначно визнається стороною конфлікту на сході України.

Переоцінюючи роль НАТО, адміністрація Дж.Байдена окреслює наміри відкрити нову главу в трансатлантичних відносинах, підтверджує роль альянсу як основи колективної оборони, найважливішого форуму для консультацій і прийняття рішень з питань безпеки в умовах загального ускладнення безпекових проблем.

Комюніке саміту НАТО висловлює готовність сформувати перспективний порядок денний до 2030 р., який поєднуватиме завдання колективної оборони, кризового регулювання і безпеки на основі співробітництва. Щодо України НАТО закликає до врегулювання конфлікту в Донбасі на засадах повного виконання Мінських угод усіма сторонами, декларує підтримку зусиль у «нормандському форматі та Тристороній контактній групі, а також визначає особливу відповідальність Росії як сторони, що підписала Мінські угоди. В контексті врегулювання конфліктів в Україні, Грузії та Молдові НАТО закликає Росію відмовитися від фінансової та військової підтримки збройних формувань на сході України, відкликати визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії та зайняти конструктивну позицію в процесі врегулювання в Придністров’ї. 

Деталізована позиція НАТО щодо відносин з Україною дозволяє розглядати їх як процес, побудований на регулярній організаційно-бюрократичній основі. Утім, політична та військова співпраця не позначені часовими рамками членства, що дозволяє НАТО розглядати Україну скоріше як неформального союзника, можливості членства якого визначатимуться зовнішніми чинниками, насамперед ступенем протидії з боку Росії.

Політика США в Європі враховує тенденції останнього десятиліття, включаючи вихід Великої Британії з ЄС та зміцнення франко-німецького блоку. Зміни в європейській політиці США позначені насамперед змінами у визначенні головного партнера, в ролі якого визнано Німеччину. Попри усвідомлену опозицію щодо проекту газопроводу «Північний потік-2», адміністрація Дж.Байдена відмовилася від спроб зірвати його добудову, визнавши за краще уникати прямих конфліктів з урядовими колами ФРН. Показово, що вже після візиту Дж.Байдена до Лондона і Брюсселя до Європи повернувся держсекретар США Е.Блінкен, який провів серію переговорів з європейськими колегами, насамперед міністрами закордонних справ Німеччини і Франції. Їх підсумком стало визнання потреби у відновленні механізму регулярних консультацій на зразок того, який існував за часів президентства Б.Обами. При цьому уряд США вочевидь розраховує на підтримку ЄС у масштабному протистоянні з Китаєм, яке обіцяє набути ознак головного протиріччя міжнародної системи ХХІ ст. Проте і уряд США, і європейські політики визнають нові міжнародні реалії, за яких провідні країни ЄС, визнаючи важливість американських гарантій безпеки і незамінну роль НАТО прагнуть до більшої стратегічної автономії європейського інтеграційного угруповання. Згадана стратегічна автономія розглядається правлячими колами Франції і Німеччини не тільки як прагматична гнучкість у сфері економіки, але й як більша оборона спроможність і вільний вибір форм політичного реагування на нагальні проблеми.

З точки зору американської стратегії саміти і наради за участю країн G7, ЄС і НАТО можна розглядати, насамперед, як важливу підготовчу фазу, яка мала забезпечити підтвердження домінуючої ролі США у відносинах з провідними союзниками і партнерами. Утім, стрижневою подією європейського турне Дж.Байдена, яка припала на останній день його перебування у Європі, стала женевська зустріч з В.Путіним.

Плануючи цю зустріч, сторони переслідували різні цілі. Якщо спробувати стисло інтерпретувати інтереси адміністрації США, їх можна визначити як спробу зменшити військову напруженість і, відповідно, загрозу прямого зіткнення, нейтралізувати Росію у конфлікті між США та КНР, який вочевидь набирає силу, посилити безпеку США та їх авторитет у сприйнятті не тільки найближчими союзниками, але й рештою світу. Для США такий підхід важливий і в контексті диференціації відносин з Росією та КНР як супротивниками різної ваги та загального значення. Адже з цього кута зору не дивно, чому Дж.Байден натякав В.Путіну на незручність (і небажаність) для останнього стану «холодної війни». При цьому адміністрація США навряд чи буде адресувати щось подібне Сі Цзіньпіну, проти якого, схоже, й будуть зосереджені основні військові, економічні, ідеологічні та пропагандистські засоби США.

З точки зору російського керівництва доцільність переговорів з Дж.Байденом полягала в зменшенні військової та політичної напруженості, нормалізації дипломатичних контактів і врегулюванні низки регіональних проблем, таких як ситуація в Сирії, іранська ядерна програма, виведення військ США з Афганістану та ін. В.Путін і російський бізнес вочевидь зацікавлені і в скасуванні основного пакету фінансово-економічних санкцій, однак Москва навряд чи може розраховувати на їх суттєве послаблення у найближчому майбутньому.

Під час переговорів лідери США та РФ узгодили низку питань, які або потребують врегулювання найближчим часом, або з приводу яких утворюються спільні робочі групи, що займатимуться подальшим напрацюванням компромісних рішень.

Загалом порядок денний переговорів включав такі питання, як повернення послів і нормалізацію роботи дипломатичних представництв, відновлення контролю над ядерними озброєннями та діалогу з питань стратегічної стабільності, початок переговорів із запобігання кібератак і визначення взаємних зобов’язань з протидії загрозам у кіберпросторі, співпраця з протидії кліматичним змінам, відносини в Арктиці, регіональні конфлікти (Афганістан, Сирія, Лівія, Україна), відновлення угоди щодо ядерної програми Ірану, чутливі економічні питання тощо.

Загальне значення цих переговорів залежатиме від того, чи зможуть сторони знайти компромісні підходи, не вдаючись до погроз і відклавши в сторону взаємні звинувачення. Суть цих перешкод – у тому, що жодна із сторін не хоче, аби її звинуватили у слабкості, поступливості чи безпринципності. Так, з боку Вашингтона рефреном лунають заяви, що для поліпшення відносин Росія має зректися своєї шкідливої чи злочинної поведінки, а з боку Москви – вимоги до США відмовитися від одностороннього встановлення правил міжнародного життя або, принаймні, визнати участь РФ у їх визначенні.

З точки зору України важливим елементом переговорів між Байденом і Путіним стала констатація обох сторін про можливість врегулювання конфлікту в Донбасі на засадах Мінських угод. При цьому заступник держсекретаря США з політичних питань В.Нуланд, яка брала безпосередню участь у переговорах, висловила зацікавленість у проведенні консультацій з метою визначення прихильності Києва до політичного врегулювання конфлікту, а також готовності Москви виконати своє зобов’язання «піти з Донбасу». З боку держдепартаменту США було вкотре висловлено згоду долучитися до процесу врегулювання в Донбасі на підставі Мінських угод, які, як відзначила В.Нуланд, залишаються «єдиним письмовим документом», який підтверджує згоду В.Путіна повернути цей регіон Україні.

Толстов С.В., к.і.н., зав. відділу трансатлантичних досліджень

Перейти до початку