>

Ткаченко В.М. Росія отримала гібридного "неосовка"

Незбагненно дивним було відчуття від цьогорічного святкування Дня Перемоги в умовах триваючої  російської агресії проти України.

З одного боку, війна з фашизмом нібито й відійшла уже в історію ще 1945 року… І в той же час російська агресія 2014 року щоденно нагадує про себе невщухаючим кривавим ужинком. В загальному підсумку приходимо до висновку, що фашизм, на превеликий жаль, не канув у літу – він повсякчас нагадує про себе і фальшивим словоблуддям, і ганебними вчинками.

Дискурс

Показово, що сьогоднішній російський політичний дискурс навіть переживає своєрідну моду на слово «фашизм» і похідні від нього. Мастита професура в контексті «фашизму» академічно («без гніву і упередженості»!) обговорює глобальні проблеми. Знавіснілі політичні коментатори  не вгавають згадувати «фашизм» у різноманітних ток-шоу про Україну. Російського обивателя зомбують ряджені «антифашисти» з георгіївськими стрічками своїми закликами - «на Берлін!». Для бритоголових націоналістичних ультраправих – це ще один привід компенсувати ущербний комплекс неповноцінності істеричними вигуками: «Первый тост – за Холокост», або ж надписом на білому модерному автомобілі - «Куплю кожу Обамы. Дорого». 

Тверезомислячих російських  людей, в якій би країні вони не жили,  від всього цього кидає в холодний піт: «Было бы смешно, если бы не было так печально и временами страшно… Наверх вынесло пену, в людях пробуждают худшее в надежде использовать в своих целях…» (Німеччина). Або ще один крик відчаю: «У меня уже руки опустились, я чувствую полное бессилие. Вижу, что фашизм со звериной яростью оказывается куда более жизнеспособной силой, чем тонкий налет цивилизации, культуры и человеческого достоинства. Никто не может найти рецепт, никто ничего не может сделать. Санкции бессильны, они только распаляют еще больше» (Франція).

І за усім цим – пошук сакраментальної відповіді: як усе це могло трапитися? Ця думка не полишає європеїзованих російськомовних громадян: «общение с моими бывшими российскими друзьями вызывает у меня…  даже не шок, а холодный страх. Как и почему они перешли ту черту, за которой уже не понимают, что есть черное, а что белое?» (Франція).   

Проблиски просвітлення

У свій час честь російського народу спас Олександр Герцен, апелюючи до їх сумління із-за кордону своїм «Колоколом». В наші дні окремі  наукові і громадські діячі й у самій Росії намагаються пливти «проти течії» й робити щоденну але надзвичайно важливу роботу – шукати адекватну відповідь на виклик часу. Так, російський історик і дисидент Олександр Скобов не приховує свого передчуття нависаючої над суспільством біди. На його думку, «за 15 років правління Путіна в Росії став близьким до завершення процес фашизації суспільства й держави. Так, ця фашизація не доходить до класичних форм, у яких вона здійснювалася в 20 столітті режимами Муссоліні й Гітлера. Вона порівняно з ними більш імітаційна».

Але тут насамперед слід мати на увазі, що фашизація в Росії йде переважно згори. Злякавшись сплеску масових протестних виступів, Кремль зробив виключну ставку на створення мобілізаційного режиму, вибудовуючи владну вертикаль малими кроками. Була опрацьована система маніпулювання згори за допомогою певної кількості «конкретних пацанів». Саме вони покликані зачистити політичний простір, перетворити політичні партії в муляжі й вибудувати, в остаточному підсумку, систему всезагальної президентської вертикалі. І це спрацьовує – у широких мас населення сформовано світобачення: фашисти – це ті, хто проти Путіна, а ті, хто за Путіна – це не фашисти. Президент РФ відповідно і воздає: для своїх – все, для інших – закони про надзвичайні заходи в Росії.

Пропутінський контингент населення став тією дрімучою першоосновою фашизму, ідеологія котрого мало в чому відрізняється від світогляду «совка». Власне сам путінізм і є в ідеологічному плані органічним продовженням  «совка», лише підправлений економічним лібералізмом і політично оформлений під демократію. Одним словом, Росія отримала черговий гібридний продукт: «рядженого неосовка».

Плоди безпам’ятства

Цей новітній гібридний феномен не з’явився раптом і нізвідки. Про його появу  застерігала ще 1995 року Ірина Хакамада у передмові до книги Олександра Янова «После Ельцина. «Веймарская» Россия».  Тоді Хакамада наголошувала на тому, що «загроза фашистського переродження «після Єльцина», яку не можна скидати з рахунку, виникає зовсім не тому, що російський націонал-екстремізм могутній і непереможний: не так вже й багато, насправді, людей, що свідомо і послідовно сповідують цю віру. Але погоду в суспільстві нині роблять зовсім не ті, хто переконано й активно за щось виступає – хоч за реформи, хоч за їх припинення. Погоду роблять ті, хто самоусунувся».

Трагедією для Росії стало те, що самоусунулися не якісь там «темні маси». Навпаки, зазначала Хакамада, до позиції неучасті схилилися «найбільш освічені, професіонально просунуті, молоді». А ті сили Росії, які називали себе демократичними, над проблемою самоорганізації громадянського суспільства практично не працювали. От тоді «совок», із його житейським принципом - «Не висовуватися!» - восторжествував.

Що гірше – груди «гібридного неосовка» сьогодні прикрашає «георгіївська стрічка», що стала нині символом анексії Криму й окупації частини Донбасу. А ширше - символом фашизації: адже гітлерівський мундир отамана Краснова під час фашистської окупації України теж прикрашали «георгіївські стрічки». До слова – жоден солдат Червоної Армії під час війни не отримав будь-якої нагороди під назвою «георгіївська», а лише ті козаки, котрі служили «Великій Німеччині».

А генералу Петру Краснову в 2006 році було поставлено пам’ятник на батьківщині – у станиці Єланській Шолоховського району  Ростовської області. Як то кажуть, ряджені гібриди вшановують своїх героїв – ніхто не забутий.

І Велика, і Вітчизняна

Втім, як казав поет, «нам своє робить». У ці травневі дні нас утішало те, що святкові площі наших міст і сіл уже буйно зацвіли маками Перемоги. Більше того – в українське суспільство все відчутніше приходить усвідомлення, що та війна була для наших старших поколінь і Великою, і Вітчизняною. Згадую, як батько-фронтовик пояснював мені малому, що за нацистського порядку  ні українцям, ані Україні місця на землі не було передбачено. Так само і я пояснюю внукам, що нинішня російська агресія є для України теж Вітчизняною війною 2014 року, бо у нав'язуваному Путіним «русском мире» українцям цинічно уготовлено хіба що роль демографічного донора «триединого русского народа». 

А відтак не можна не погодитися із словами російського поета і громадського діяча, патріота і націоналіста (це не оцінка, а констатація політичної платформи) Олексія Шіропаєва: «Отношения России с Украиной уже никогда не будут прежними. Украина никогда не забудет эту подлую, ползучую, террористическую войну, не забудет Крым, не забудет гнойное российское телевидение. Россия великолепно подтвердила ВСЕ, что о ней писали сторонники украинской самостийности. Украина потеряна для России как империи навсегда. Отныне между Россией и Украиной лежит дымящаяся кровь. Эта кровь пролита по вине Москвы. На этой крови в России уже воспитывают детей. Сейчас одно из двух: или Путин своей необъявленной, дьявольски коварной войной измотает, разрушит Украину и в итоге ворвется в Киев, или эта война выкует украинскую политическую нацию, абсолютно невосприимчивую к московской имперской псевдоисторической демагогии – и это станет крахом концепции Российской империи. Война с Украиной представляет собой не столько прямое продолжение распада СССР, сколько апофеоз агонии имперской России вообще, агонии затянувшейся (начиная с 1917 года) на целое столетие».

Своєю історією Україна не раз доводила свою животворящу силу. Доведе її й нині. Шануючи вклад усіх антифашистських сил світу, у своїй скорбній величі ми маємо пам’ятати, що Україна у Другій світовій війні 1939-1945 років понесла воістину драматичні втрати – більші, ніж Великобританія, Канада, США і Франція разом узяті. На жертовний олтар свободи і незалежності нами було покладено близько 10 мільйонів людей, включаючи півмільйона жертв Голокосту в Україні. Йдеться також і про українців, що загинули у польських та чехословацьких формуваннях, і про тих, що загинули у рядах армій США, Канади та Франції; і про мирних жителів УРСР, убитих під час бомбардувань та інших військових дій; і про десятки тисяч українців, що вмерли з голоду й злиднів після звільнення від фашизму; а насамперед - про полеглих воїнів Червоної Армії та вояків УПА. Всього ж мартиролог України за час війни склав близько 19% всього її населення. 

Оце усвідомлення свого місця в історії додає нам сили й віри у прийдешній день.

Перейти до початку