Микола Держалюк. Активізація діяльності Угорщини у регіоні на початку ХХІ ст.: причини і результати

Відзначається, що міжнародні відносини у Європі упродовж ХХ століття були позначені наростанням національно-визвольних змагань, значним протистоянням між великими державами. Переможці Першої світової війни, країни Антанти (Франція, Велика Британія, США), нав’язавши несправедливу Версальську систему мирних договорів, не спромоглися зробити належні висновки з уроків війни, справедливіше врегулювати міжнародні, міжетнічні та міждержа вні протиріччя і подолати головне джерело антагонізму – несправедливі кордони, розчленування одних держав і народів на користь інших та виробити нові принципи взаємовідносин у Європі, які дозволили б уникнути повторення світової трагедії у майбутньому – обох світових гарячих та однієї холодної воєн.

Завдані сто років тому травми багатьом народам і державам залишилися головною прикметою в історії ХХ ст. Гострота антагонізму на міждержавному та міжнаціональному рівні збереглася й після розпаду великих і малих імперій у кінці ХХ століть та виникнення, окрім Румунії, на їх місці нових суверенних держав – України, Чехії, Словаччини, Сербії, Хорватії, Словенії, завершення трансформаційних процесів на посткомуністичному просторі.

Все це демонструється на долі Угорщини, кордони якої були сформовані у 1918-1920 рр. дуже суперечливо, адже територія Угорщини зменшилася на 2/3, а угорське населення – на 1/3. Визначені століття тому кордони не відповідали етнічним межам розселення угорської нації.

Упродовж століття Угорщина прагнула подолати цю трагедію, але безуспішно. Позиції Угорщини в регіоні після набуття членства у євроатлантичних структурах зміцніли. З’явилася можливість рішучіше відстоювати національні інтереси та права угорців у 4-х сусідніх країнах. Захист прав та інтересів чисельної (понад 3 млн.) автохтонної угорської спільноти, яка проживає у сусідніх з Угорщиною державах, стала пріоритетом її міжнародної діяльності. Угорщина прагне вирішити проблеми кількамільйонної угорської спільноти у сусідніх країнах у рамках правового поля, на двосторонній основі, при постійному і неухильному визнанні їх територіальної цілісності і суверенітету. В Угорщині цілковито підтримують право на єднання розчленованої угорської нації як одного етносу (етнонації), організаційноправовими діями захищають угорство від асиміляції, сприяють залишенню проживання закордонних угорців на своїй рідній землі.
До дієвих форм підтримки закордонних угорців віднесено: забезпечення статусу екстериторіальності, надання подвійного громадянства (Угорщини та країни проживання), утворення автономії, яка передбачає культурно-освітні й адміністративно-територіальні принципи, колективні
та індивідуальні права спільноти; надання фінансової допомоги для культурно-освітнього, соціально-економічного розвитку територій їхнього проживання.
Ідея про автономію є серцевиною концепції про відродження Угорщини, що охоплює усі регіони розселення угорського етносу між країнами Карпатського басейну; є основою духовного життя й менталітету цього соціуму, особливо його свідомої частини. Це – ключова складова сучасної політики державотворення, духовна єдність і екстериторіальність угорської нації, незважаючи на її розчленування.
Планами автономії передбачаються різні форми й моделі автономії для угорців, які проживають у Румунії (Трансільванія), Словаччині (Південні райони), Сербії (Воєводина) та Україні (Закарпаття). Серед найголовніших:
1. Забезпечення державної підтримки розвитку національної культури і освіти закордонних угорців, функціонування угорськомовних шкіл, класів, факультетів та інститутів на території їх компактного проживання, організаційне об’єднання угорства у культурні товариства та громадські організації. Стимулювання до безплатного і масового навчання угорській мові місцевого населення переважаючого етносу, щоб підвищити кількість прихильників поглиблення взаємин з Угорщиною;
2. Надання подвійного громадянства для закордонних угорців.
З травня 2010 р. ця процедура набула спрощеного характеру;
3. Захист та представництво інтересів зарубіжних угорців через їх представників в органах місцевої та центральної влади країн їх проживання. Перетворення громадських, культурно-освітніх організацій на політичні партії. Координація їх роботи з боку офіційного Будапешту, забезпечення ідеологічного супроводу, підтримка та контроль їхньої діяльності. Кінцева мета – забезпечити домінування об’єднавчих і реасиміляційних процесів та інтеграції угорської нації у Східній Європі навколо
Будапешта. Боротьба за автономію для угорців серед усіх закордонних спільнот у Трансільванії є найбільш продуктивною. 2 млн. угорців Румунії (до 10% населення країни) складають потужний потенціал для того, щоб ця боротьба за територіальну автономію велася ефективно. Угорська меншина Словаччини позбавлена права на подвійне громадянство, на автономію, вона не має права на духовне, мовне, культурне єднання зі своїм праетносом, матір’ю-батьківщиною – Угорщиною. Угорці Закарпаття фактично отримали широку культурно-освітню автономію, подвійне громадянство, регіональний статус угорської мови, представлені на усіх рівнях виборних органів влади в Україні; в Закарпатті завершилося створення окремої угорської освітньої території. Незважаючи на суперечки навколо мовної політики в Україні становище угорства Закарпаття виглядає не гірше, а в окремих питаннях і краще у порівнянні з Румунією, Словаччиною.
Усі заходи Угорщини, спрямовані на захист угорських спільнот у цих країнах, лише частково запобігають скороченню їх чисельності, асиміляції
і масового переїзду до Угорщини та інших країн ЄС. Серед першопричин відзначається дискримінаційна політика з боку держав у сфері економічних, соціальних та освітніх умов проживання цих етносів у порівнянні з державотворчими етносами, гірші соціально-економічні можливості, нижча народжуваність серед таких спільнот у порівнянні з панівними етносами, примусове виселення, значна еміграція і стимулювання до еміграції з боку сусідніх держав, прихована політика асиміляції національних меншин. Боротьба за захист прав та інтересів чисельної й автохтонної угорської меншини, що компактно проживає у сусідніх з Угорщиною державах, у 20-і роки ХХІ ст. набула закономірного піднесення як в самій Угорщині, так і серед угорських спільнот Румунії, Словаччини, Сербії та України. Угорщина прагне добитися формування територіальної автономії для угорців у сусідніх країнах, вбачає у цьому єдину можливість забезпечити їм повноцінні умови для розвитку на своїй рідній землі, не емігрувати і не асимілюватися. Загроза асиміляції і зникнення закордонних угорців стала головною причиною консолідації усіх провідних політичних сил сучасної Угорщини та лідерів партій і організацій закордонного угорства навколо ідеї автономії. Скорочення чисельності угорців у сусідніх державах упродовж останнього століття (1920-2019 рр.) є найбільшим, тому в Угорщини та закордонних угорців немає часу для зволікання із запровадженням автономії, бо темпи скорочення чисельності закордонних угорців такі, що через наступні 25 років сама потреба в автономії для них відпаде через їх зникнення. Підходи Угорщини та сусідніх держав у питаннях щодо статусу національних меншин не співпадають, як це було на початку ХХ ст. Між Угорщиною та сусідніми державами, яких це стосується, неузгодженість підходів у питанні національних спільнот над конструктивізмом продовжує домінувати. Угорщина у 20-і рр. ХХІ ст. активно добивається від ЄС, США та РФ, міжнародних громадських організацій підтримки у питанні захисту прав національних меншин у Європі, надання їм автономії на землях проживання, маючи на увазі насамперед угорські спільноти. Однак усі ці намагання уряду Угорщини винести ці проблеми на рівень інституцій ЄС поки
що не принесли бажаних результатів. Брюссель не переймається захистом колективних прав національних меншин на просторі ЄС, а не те, щоб шукати шляхи усунення розчленування угорської нації. Користуючись цим, Румунія, Словаччина, Україна, Сербія впевнено саботують надання автономних прав угорським меншинам, які у них проживають. Від рівня забезпечення прав меншини залежить співробітництво Угорщини з сусідніми державами. Це особливо позначається на її взаєминах з Україною і Сербією, які поки що не входять до євроатлантичної спільноти.

 

Перейти до початку