Латиш Юрій Володимирович

В статті розглянуто маловідомі сторінки біографії сенатора та письменника І. Муравйова-Апостола, проаналізовано його службову діяльність, життя в Україні, суспільно-політичні погляди.

Ключові слова: Муравйов-Апостол, біографія, дипломат, письменник, ліберал, декабристи.

В статье рассмотрены малоизвестные страницы биографии сенатора и писателя И. Муравьева-Апостола, проанализирована его служебная деятельность, жизнь на Украине, общественно-политические взгляды.

Ключевые слова: Муравьев-Апостол, биография, дипломат, писатель, либерал, декабристы.

 

The article deals with the not popular pages of biography of senator and writer I. Muravyov-Apostol, analyzes his official activity, life in Ukraine, social and political looks.

Key words: Muravyov-Apostol, biography, diplomat, writer, liberal, Decembrists.

 

Ім’я Івана Матвійовича Муравйова-Апостола, нащадка Данила Апостола за жіночою лінією, сьогодні відоме лише фахівцям. Найчастіше його згадують, як батька декабристів, братів Сергія, Матвія та Іполита Муравйова-Апостола. Однак на початку ХІХ ст. – це був відомий письменник, перекладач, дипломат і сенатор, відомий своїми ліберальними поглядами і близько знайомий з найвидатнішими людьми свого часу.

Біографія І. Муравйова-Апостола частково висвітлювалась у спогадах М. Баласа [1], С. Капніст-Скалон [2], М. Муравйова-Апостола [3], В. Якушкіна [4]. Найповніше дослідження його життя та творчості у дореволюційний час належить І. Кубасову [5].

В ХХ ст. про життя декабристської родини в Україні писали історики І. Павловський [6], Л. Медведська [7; 8], М. Савичев [9; 10], краєзнавець Л. Кострубіна [11]. Автором першої монографії, присвяченої Івану Муравйову-Апостолу, був український літературознавець А. Кузьменко, який, щоправда, припустився багато неточностей в іменах, фактах та посиланнях [12]. Про дружні стосунки Івана Матвійовича з декабристами В. Кюхельбекером, О. Бестужевим та К. Рилєєвим писали радянські літературознавці В. Базанов, М. Константинов, Ю. Оксман, В. Орлов. Детальніше біографію І. Муравйова-Апостола та його твори висвітлив сучасний російський історик літератури В. Кошелєв [13]. Підсумком літературознавчого вивчення творчості письменника стала дисертація М. Трошиної [14].

Разом з тим, в історіографії залишилось чимало нерозв’язаних питань біографії Івана Муравйова-Апостола, зокрема про його політичні погляди, ставлення до подій європейської політики, причини відставки та усамітнення в українському маєтку в Хомутці, стосунки з дітьми-декабристами та обізнаність щодо таємних товариств тощо [15]. Завданням цієї статті є аналіз дискусійних питань його поглядів, державної і дипломатичної діяльності, людських якостей.

Іван Муравйов народився у сім’ї генерал-майора Матвія Муравйова та Олени Апостол, онучки гетьмана Данила Апостола. Олена Апостол вийшла заміж, всупереч волі батька, за що була позбавлена приданого. При пологах вона померла, і новонароджений залишився з немолодим батьком.

З 1773 р. Іван Муравйов був записаний солдатом у лейб-гвардії Ізмайлівський полк. Навчався вдома та у пансіоні Ейлера в Петербурзі. Мав виключні лінгвістичні здібності: знав не менше 8 мов. У жовтні 1784 р. вступив на службу обер-аудитором в штаті Санкт-Петербурзького генерал-губернатора Я. Брюса, з 1785 р. – його флігель-ад’ютант (з 1788 р. в чині секунд-майора). Служив у Колегії закордонних справ, завідував каналом в Шліссельбурзі (вже у чині прем’єр-майора).

У 1792 р. І. Муравйов став вихователем великих князів Олександра та Костянтина Павловичів, потім був призначений обер-церемоніймейстером. При дворі він зажив слави перекладача англійських п’єс для Ермітажного театру. Ерудит і поліглот І. Муравйов-Апостол звернув на себе увагу Катерини ІІ та Павла І, користувався покровительством віце-канцлера М. Паніна, що сприяло подальшому кар’єрному зростанню. В той час він користувався довірою великого князя Олександра Павловича. У грудні 1796 р. розпочав дипломатичну службу з посади міністра-резидента при дворах герцога Ольденбурзького і єпископа Любекського. Тут він познайомився з німецьким філософом І. Кантом, популярним поетом Ф. Г. Клопштоком. В 1799–1800 рр. був посланником у Копенгагені. У 1800 р. відкликаний в Росію, отримав чин таємного радника, а в 1801 р. став членом Колегії закордонних справ.

У 1796 р. І. Муравйов, подорожуючи Україною, заїхав до свого двоюрідного брата, полковника Михайла Апостола. Так відбулось їх знайомство. Як згадував сам І. Муравйов: «Він прийняв мене, обласкав мене, як найближчого родича. Я гостював у нього три дні; і цим обмежився тоді зв’язок наш…» [16, 40].

Останній нащадок гетьмана по чоловічій лінії М. Апостол, який за ревізією 1782 р. володів 8051 душею, вважався диваком. Проживши 13 років у шлюбі, він вигнав дружину після того, як їх єдиний син помер в дитинстві. Потім почав жити з дружиною колезького асесора Лизогуба. За скаргою останнього М. Апостола намагались на три роки ув’язнити до Лубенського монастиря на покаяння [16, 39].

Після повернення І. Муравйова з-за кордону двоюрідний брат відновив стосунки, адже шукав захисту від колишньої дружини та племінниці, котрі, скориставшись ситуацією, намагались заволодіти його майном. Столичний родич втрутився в ситуацію, використавши свої знайомства при дворі («я палко вступився за ображеного, і мені пощастило подати справу його в справжньому її вигляді деяким особам, які тоді справами такого роду управляли» [16, 40]), і досяг успіху. На знак подяки М. Апостол запропонував родичу прийняти прізвище Муравйов-Апостол і стати спадкоємцем його величезного статку, містечок Бакумівка, Хомутець, Попівка та Савинці з селами і хутором Столбіним [7, 14].

У 1802 р. І. Муравйов-Апостол зайняв посаду посланника в Іспанії, з якою перед тим було укладено мирний договір. Війну Іспанії оголосив Павло І, але до бойових дій справа на дійшла. Ця посада вважалась нижчою за попередню. Декабрист В. Якушкін зі слів старшого сина Муравйова-Апостола пояснював царську немилість відмовою взяти участь у змові проти Павла І [4, 152]. Сучасна російська дослідниця М. Трошина вбачає причину царської опали участю в проектах обмеження самодержавства [14, 24]. Однак конфлікт імператора зі своїм колишнім вихованцем міг сягати й більш раннього часу. На це, можливо, вказують слова Олександра І про І. Муравйова-Апостола, сказані міністрові освіти О. Шишкову 1824 р.: «Це найгірша і найнебезпечніша людина, яка тільки є на світі» [12, 270].

Основним політичним завданням посланника в Іспанії була протидія агресивним задумам наполеонівської Франції і залучення мадридського двору до антифранцузької коаліції. Він зблизився з головою іспанського уряду М. Годоєм, але під тиском Наполеона останній зрештою схилився до союзу з Францією. З низки зауважень у листах товариша міністра закордонних справ князя А. Чарторийського можна зробити висновок, що в Петербурзі були невдоволені діями Муравйова-Апостола в цьому напрямку. На початку 1805 р. посланника було відкликано до Росії. У Петербурзі він був холодно прийнятий імператором і скоро вийшов у відставку [17]. Сам І. Муравйов-Апостол туманно пояснював це інтригами. Зокрема, він писав Г. Державіну: «Я багатьом здався улюбленцем щастя, і мерзотний наклеп отруїв полудень мого життя» [5, 89, 96]. Вочевидь він важко переживав відставку. У листі-відповіді Г. Державіну, який закликав повернутись на службу, відчувається неприхована образа: «але, вітчизна не кличе мене; отже безвісність, скромні сімейні чесноти – ось мій уділ. Я і в ньому не буду зовсім безкорисним вітчизні: вирощу дітей, гідних бути росіянами, гідних померти за Росію […] Людей шукають – кажете ви – мене не шукатимуть; я це знаю. Рука, яку і несправедливу проти мене я цілую, відлучила мене назавжди від шляху служіння: покоряюся і не ремствую» [5, 95–96].

Після виходу у відставку І. Муравйов-Апостол оселився в Бакумівці, подарованій М. Апостолом у 1801 р. Після смерті М. Апостола з 1817 р. мешкав у Хомутці, володів 3478 кріпосними душами [18, 120], тринадцятьма десятинами землі, великим кінським заводом [19, 88]. Навіть у 1920-ті рр. на Полтавщині колишні володіння Муравйова-Апостола називали «муравйовськими степами».

За відгуками сучасників, І. Муравйов-Апостол був ерудитом, естетом, поліглотом і бібліофілом, мав чудові вокальні здібності, завжди був душею товариства [2, 314]. У Хомутці він займався літературною працею, перекладав Горація, Цицерона, Аристофана, вивчав давніх та нових авторів, що писали про Кримський півострів, яким збирався подорожувати. Часто бував у столицях, де відвідував літературні салони. Був членом «Бесіди російського слова», «Арзамасу», Вільного товариства любителів російської словесності. З 1811 р. – дійсний член Російської академії, з 1841 р. – почесний член Петербурзької Академії наук. Автор низки літературних творів, найвідоміші з яких – «Письма из Москвы в Нижний Новгород» і «Путешествие по Тавриде в 1820 году». І. Муравйов-Апостол був близько знайомий з Г. Державіним, М. Карамзіним, В. Капністом, К. Батюшковим, В. Пушкіним, М. Гнєдичем, І. Криловим, О. Шишковим та ін. видатними літераторами епохи. Його незалежна позиція і сміливі судження знаходили підтримку в літературному та громадському середовищі, а творчість письменника ставала предметом активного обговорення. Сучасники цінували, перш за все, «незвичайний розум» та «виняткову обдарованість» письменника [14, 3]. Однак сьогодні його творчість відома лише спеціалістам та бібліографам.

Побут в Хомутці був приблизно таким, як у багатьох великих поміщиків тієї епохи. Власник Хомутця славився як гостинний господар і тонкий гастроном. С. Капніст-Скалон згадувала: «Він, як відмінний гастроном, нічого не шкодував для столу свого. Огрядний і одягнений, як франт, іспанець, метрдотель, вправно підносив страви, пропонуючи кращі шматки і пояснюючи то французькою, то німецькою мовою, з чого вони складаються, – з господарем же він розмовляв іспанською» [2, 325].

Живучи на широку ногу, власник Хомутця зумів розтратити весь родинний капітал. У листі до В. Капніста Іван Матвійович, зокрема, писав: «Хто скупиться, зберігаючи кишеню для нащадків, той недалеко від безумства. Я, що б про мене не говорили, хочу розпочати пити і веселитися» [20, 100–101]. Володіючи значними маєтками у Полтавській, Рязанській, Новгородській і Тамбовській губерніях, які оцінювались в 1,5 млн. крб., він завжди мав борги. У 1826 р. сума боргу дорівнювала 132 тис. 400 крб. [8, 12].

Іван Матвійович не займався управлінням маєтками, доручаючи це управителям, і не обмежував себе у витратах. Через це родині постійно не вистачало коштів. «Але класик-язичник у душі, друг Горація і епікурейської школи, – писав І. Кубасов, – він знав ціну життю і любив жити, не відмовляючи собі ні в чому, чого вимагала його художня натура і звички розпещеного аристократа» [5, 93]. Сам І. Муравйов-Апостол казав М. Гнєдичу, що його гасло – «допоки живу, хочу насолоджуватись» [5, 93; 20, 99].

Муравйов-Апостол був двічі одружений. Першою дружиною була донька генерала Анна Семенівна Черноєвич (1770–1810) з сербського (чорногорського) роду Черноєвичів. У шлюбі народилось семеро дітей: четверо доньок, а також три сини – майбутні декабристи Матвій (1793–1886), Сергій (1796–1826) та Іполит (1806–1826). Діти навчалися в Парижі, де проживали разом з матір’ю до 1809 р. Вони навіть не знали російської мови. Після смерті матері їх вихованням займалася тітка Є. Ф. Муравйова.

У 1812 р. Іван Матвійович одружився вдруге з донькою сенатора, дійсного статського радника Василя Володимировича Грушецького – Прасковією, яка мала багате придане. Швидке одруження викликало подив його друзів. К. Батюшков писав з цього приводу М. Гнєдичу, що Муравйов-Апостол «цілковитий Алківіад і готовий і в Афінах, в Спарті і в Даків жити весело» [21, 154]. У цьому шлюбі народились доньки Євдокія, Єлизавета та син Василь. Сучасники згадували про нього, як про великого егоїста та сімейного деспота.

В Хомутці Муравйови-Апостоли тісно спілкувались зі своїми сусідами. У них часто бував відомий письменник, український автономіст В. Капніст, чий маєток знаходився у Великій Обухівці, за 20 кілометрів від Хомутця. Василь Капніст та Іван Муравйов-Апостол часто сперечались через суперництво за роль провідного письменника в Україні [8, 54]. Спілкувалися вони й з власником Кибинців, сенатором і членом Державної ради Д. Трощинським. За спогадами С. Капніст-Скалон, «доволі велика вітальня Муравйова містила в собі кабінет і велику його бібліотеку, і рояль, і різні ігри, і камін, довкола якого сідали зазвичай і гості, і господарі, ведучи бесіду або читаючи вголос, а найбільше слухаючи чудовий спів самого господаря і дуети з прекрасною його донькою» [2, 326].

Радянські дослідники підкреслювали ідейний вплив Івана Матвійовича на синів-декабристів. Однак реальність не була такою безхмарною. Справді, він знав про існування товариства і просив синів бути обережними [22, 210], але сам тримався подалі від цього задуму.

Попри славу «ліберала», Іван Матвійович ідейно був дуже далекий від декабристського кола. Це визнавав уже Н. Ейдельман, пишучи, що Іван Матвійович являв собою тип «епікурейця», «сибарита, селадона єкатерининських часів», якому захоплені декабристськими ідеями сини здавались «надто серйозними, які не відчували солодощів життя і гумору» [23, 154–155]. Сергій Муравйов-Апостол 22 лютого 1816 р. писав К. Батюшкову: «На жаль, любий мій Костянтине, я – не поет, не філософ, не епікуреєць; я лише твій старий бойовий товариш…» [24, 531]. Акцентування на тому, що він «не епікуреєць» – це пряме протиставлення свого світогляду батьковому, декларація розриву зі старшим поколінням інтелектуалів.

На думку сучасників, батько нашкодив синам занадто сміливим лібералізмом [20, 131]. Однак цей «лібералізм» був специфічним. Вочевидь, для Муравйова-Апостола внутрішня свобода була важливішою за суспільну. Він рішуче засуджував Наполеона, називаючи його підданих рабами, натомість вважав добою процвітання Франції освічений абсолютизм Людовіка ХІV [5, 104]. Винуватцем наполеонівських війн І. Муравйов-Апостол називав не Наполеона, а французький народ, «що дійшов до такої межі розпусти, … підкоряється не законам, а самим лише штикам та палицям» [25, 87]. Він рішуче виступав проти «галоманії» російського суспільства, відстоював самобутність російської культури, її рівноправ’я з французькою [26, 226], різко критикував російське дворянство за відсталість, відрив від народу, а перспективи розвитку російської культури бачив у розвитку освіти. Ідеальні зразки шукав в Античності [27, 355], тобто більше захоплювався «прекрасним минулим», ніж прагнув «світлого майбутнього».

«Лібералізм» І. Муравйова-Апостола дозволяв декабристам розраховувати на нього. У жовтні 1825 р. Ф. Вадковський запропонував П. Пестелю організувати в Хомутці друкарню нелегальної літератури. Напередодні повстання на Сенатській площі, 12 грудня 1825 р., С. Трубецькой відвідував сенатора у його домі в Петербурзі. На думку Н. Ейдельмана, І. Муравйов-Апостол більше слухав, ніж говорив [20, 203]. На жаль, ми не маємо достовірних свідчень про цю розмову. Відомо, що керівники повстання мали намір включити його разом з М. Сперанським та М. Мордвіновим до Тимчасового верховного правління. Його ім’я називали учасники нарад у К. Рилєєва напередодні повстання [28, 237].

14 грудня 1825 р. на Сенатській площі опинився зять І. Муравйова-Апостола, флігель-ад’ютант покійного імператора Олександра І І. Бібіков. Він повідомив, що умовляв розійтись солдатів Гвардійського екіпажу. Однак пізніше стало відомо, що повсталі офіцери кричали солдатам: «він з наших». Оскільки І. Бібіков не був членом таємних товариств, він уник покарання. Але Микола І не довіряв йому і не давав ходу його кар’єрі.

З огляду на все вищесказане, питання обізнаності батька декабристів щодо змови, як і його можлива роль у разі перемоги повстання, потребує подальшого вивчення.

Після придушення повстання декабристів Іван Матвійович Муравйов-Апостол залишив службу (повернувся на неї 1824 р.) і в травні 1826 р. був «звільнений через хворобу до чужих країв». «Він стомився на батьківщині під ланцюгом тяжких випробувань і прикростей і “під привабливим небом Італії”, хотів забутися від перенесених нещасть у суворій вітчизні… – писав І. Кубасов. – Там, за кордоном нашої вітчизни, на батьківщині його улюблених Горація і Аріоста, там, за кордоном, де блискучим метеором промайнуло для нього щастя, коли він був сповнений сил, коли за його власними словами “його сліди були устелені трояндами”, там тепер шукав Муравйов притулку, заспокоєння від перенесених бур, тривог і важких випробувань» [5, 91–93].

У 1845 р. незадовго до смерті І. Муравйов-Апостол повернувся в Росію. Помер І. Муравйов-Апостол у 1851 р. Був похований у Санкт-Петербурзі (за іншою версією – у новгородському Покровському монастирі).

 

1. Балас М. Сергей Иванович Муравьев-Апостол, 1794–1826 гг. // Русская старина. – 1873. – Т. VII. – С. 653–676.

2. Скалон С. В. (Капнист-Скалон С. В.) Воспоминания / коммент. Г. Н. Моисеева // Записки русских женщин XVIII – первой половины XIX века. – М., 1990. – С. 281–388.

3. Муравьев-Апостол М. И. Сергей Иванович Муравьев-Апостол, 1796–1826 г. // Русская старина. – 1873. – Т. VIII. – С. 105–111.

4. Якушкин В. Е. Матвей Иванович Муравьев-Апостол // Русская старина. – 1886. – Июль. – С. 151–170.

5. Кубасов И. А. И. М. Муравьев-Апостол, автор «Писем из Москвы в Нижний Новгород» // Русская старина. – 1902. – Октябрь. – С. 87–104.

6. Павловский И. Ф. Из прошлого Полтавщины. – Полтава, 1918.

7. Медведська Л. О. Декабристи на Полтавщині. – Харків, 1960.

8. Медведська Л. О. Сергій Іванович Муравйов-Апостол. (Біографічний нарис). – К., 1961.

9. Савичев Н. П. Первые благовестители свободы. – К., 1990. – С. 12, 25–32.

10. Савичев М. П. Декабристи Муравйови-Апостоли: (До 170-річчя створення Південного товариства декабристів) // Укр. іст. журн. – 1991. – № 3. – C. 112–119.

11. Кострубіна Л. Хомутець і декабристи // Декабристські читання: Тези Міжнародної наук.-теор. конф., присвяченої рухові декабристів. – Вип. VІІІ. – К., 2001. – С. 38–43.

12. Кузьменко А. Ю. Іван Матвійович Муравйов-Апостол. Нарис життя і творчості. – К., 1964.

13. Кошелев В. А. О жизни и сочинениях И. М. Муравьева-Апостола // И. М. Муравьев-Апостол. Письма из Москвы в Нижний Новгород / сост., статья, примеч. В. А. Кошелева. – СПб., 2002. – С. 191–230.

14. Трошина М. С. Жизнь и творчество И. М. Муравьева-Апостола: Дисс… канд. филол. наук: 10.01.01. – Ульяновск, 2007.

15. Див.: Латиш Ю. Іван Муравйов-Апостол: державний діяч, людина, батько декабристів // Київська старовина. – 2012. – № 2. – С. 122–133.

16. Как я сделался «Апостолом». Рассказ И. М. Муравьева-Апостола // Русский архив. – 1887. – Кн. 1. (Т. 25). – С. 39–46.

17. Российский М. Отец декабристов [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://spaleks.ru/rus_esp/esprus_padre.html. – Дата доступу – 18.12.2011.

18. Декабристы. Биографический справочник / Изд. подгот. С. В. Мироненко. – М., 1988.

19. Рибаков І. 1825-й рік на Україні // «Українські декабристи чи декабристи на Україні?»: Рух декабристів очима істориків 1920-х років / Упор., вступ. ст. та примітки Григорія Казьмирчука, Юрія Латиша. – К., 2011.

20. Эйдельман Н. Я. Апостол Сергей. Повесть о Сергее Муравьеве-Апостоле. – 3-е изд. – М., 1988.

21. Батюшков К. Н. Соч.: в 2 т. – М., 1989. – Т. 2.

22. Восстание декабристов. Материалы. – Т. ІХ. – М., 1950.

23. Эйдельман Н. Я. Грань веков: Политическая борьба в России. Конец XVIII – начало XIX столетия. – М., 1982.

24. Орлов В. Н. Из литературных отношений С. И. Муравьева-Апостола // Литературное наследство. – М., 1956. – Т. 60. Декабристы-литераторы. – Т. ІІ, кн. 1. – С. 531–536.

25. Письма из Москвы в Нижний Новгород. Письмо четырнадцатое // Сын Отечества. – 1815. – № 29. – С. 85–99.

26. Письма из Москвы в Нижний Новгород. Письмо четвертое // Сын Отечества. – 1813. – № 44. – С. 211–234.

27. Кубасов И. А. И. М. Муравьев-Апостол, автор «Писем из Москвы в Нижний Новгород» // Русская старина. – 1902. – Октябрь. – С. 87–104; Ноябрь. – С. 347–359.

28. Нечкина М. В. Восстание декабристов. – М., 1955. – Т. 2.

 

Автор: Латиш Юрій Володимирович, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії для гуманітарних факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Монографія є узагальнюючим результатом фундаментальних досліджень актуальних проблем міжнародних відносин України з європейськими країнами упродовж ІХ-ХХІ століть.

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту європейських досліджень НАН України (протокол №5 від 20 травня 2011 року)

Кудряченко Андрій Іванович

Сходження Української держави на рубежі ХХ–ХХІ століть стало яскравим уособленням великих трансформаційних зрушень сучасної історичної доби у Європі і світі. Світ та конфігурація держав у ньому і далі змінюються. На Заході європейського континенту набирають сили процеси поглиблення і поширення інтеграції, а на його Сході — здебільшого гору беруть дезінтеграційні складові поступу.

З розвалом колишніх соціалістичного табору та його сюзерена СРСР поринула в безодню холодна війна. Такий перебіг подій небезпідставно сприймався багатьма як перемога Заходу, лібералізму та утвердження геополітичного домінування США у межах майже світового простору. Проте часто не бралися до уваги роль та прагнення України і Російської Федерації — цих найбільших союзних республік — у розчленуванні геополітичного суб’єкта, яким був Радянський Союз. Нині часто ігнорується й той чинник, що наші держави за нових умов також залишаються найбільшими, але відчутно різними за політичними цілями, зовнішньо-політичними пріоритетами та впливом новими державами СНД та світової спільноти. Час, що сплинув з тих доленосних перемін, Україна та Росія вельми по-різному використали для свого державного сходження та національного відродження.

Добре відомо, що Україна за своїм потенціалом 1991 р. досить відчутно та вигідно відрізнялася від багатьох інших країн пострадянського простору, сусідніх східноєвропейських держав. За класифікацією ООН, Україна тоді належала до кола найбільш розвинених країн. Однак на початку третього тисячоліття доводиться констатувати, ми далеко відстали від більшості держав, що вийшли разом із нами зі спільного минулого. Навіть після приходу до влади нових політичних сил з 2005 р. та доброго ставлення демократичної міжнародної спільноти мало що змінилося в становищі України. Більше того, офіційний Київ нині позиціонує себе значно слабшим, ніж кілька років до цього. Світова економічна та фінансова криза вразили Україну значно відчутніше від інших держав розвинутої та молодої демократії.

Нині маловтішними результатами є втілення стратегічного курсу на європейську інтеграцію, затвердженого відповідним указом Президента ще у 1998 р. Це особливо стає відчутним порівняно зі східноєвропейськими сусідами та колишніми Прибалтійськими республіками, а нині державами Балтії. Адже ці та інші країни більш успішно розвиваються, вони стали членами НАТО та Європейського Союзу. В той же час для України разом з іншими п’ятьма сусідніми країнами ЄС запропонована політика «східного партнерства». І цей курс Брюсселя не дає відповіді Україні щодо входження її до Євросоюзу.

Щоб з’ясувати причини такого стану справ та реально оцінити перспективи, слід провести об’єктивний аналіз, взяти до уваги найбільш широкий спектр чинників різного рівня та ваги. Перш за все це стосується спроможності України на реальну ефективну внутрішню та зовнішню політику як впливового суб’єкта міжнародних відносин. Хочу наголосити, що зовнішня політика є продовженням внутрішньої. Від того, наскільки ефективною та цілеспрямованою в демократичних перетвореннях є внутрішня політика, в нашому випадку України, значною мірою залежить успіх її зовнішньополітичних стратегій. Слід взяти до уваги рівень економічного та соціального розвитку країни, зокрема формування так званого середнього класу як великого прошарку суспільства. Адже саме він покликаний забезпечувати не лише економічне піднесення, а й значною мірою політичну стабільність суспільства. Також варто оцінити рівень дотримання європейських демократичних цінностей, прав і свобод в Україні, результативність трансформаційних реформ. Водночас ми маємо враховувати стратегічні підходи головних геополітичних акторів, відповідних міжнародних формувань та організацій і їх реальну політичну лінію щодо нашої держави.

Стосовно першого чинника, як не прикро нам усвідомлювати, але доводиться констатувати, що влада та й держава загалом опинилася не на висоті поставлених завдань. Дійсно, в Україні реально відсутні єдність слова і діла влади, консолідація політичних сил та владних інститутів. Наслідком цього стала природна втрата нашою державою темпів здійснення необхідних економічних і соціальних реформ. У проведені зовнішньої політики наша держава далеко не завжди послідовна. Києву часто бракує як прагматизму зовнішньополітичної лінії, так і вмілого дипломатичного супроводження своєї стратегічної лінії. У політикумі не завжди свідомі того, що вельми запитаною у досягненні стратегічних цілей постає консолідація суспільства. За таких умов Україна ще довго не зможе проводити ефективну внутрішню політику, а її зовнішньополітична лінія буде далекою від бажаного визначення як
впливового суб’єкта міжнародних відносин.

Слід також відзначити, що з боку міжнародних об’єднань стосовно підтримки стратегічної лінії нашої держави на євроінтеграцію не надходило суттєвих позитивних імпульсів. Це стосується, в першу чергу, політики офіційного Брюсселя щодо інтеграційних прагнень Києва. Незважаючи на те, що Україна однією з перших із країн СНД підписала з Євросоюзом Угоду про партнерство і співробітництво, що потенціал та спектр взаємодії значно розширився, що у двосторонніх відносинах є чимало знакових подій, Україна не потрапила до числа запрошених до кола ЄС. Підкреслю, що у 2009 р. Київ прагнув укласти угоду з Брюсселем з перспективою не на членство, а тільки на політичну асоціацію. Євросоюз після значного східного розширення з 2004 р. обмежується щодо України політикою сусідства і з цього року започаткував «східне партнерство», однак без ясної перспективи на інтеграцію. Проте на високому офіційному рівні прийнято це називати відповідно посиленою угодою та черговою перемогою. Якщо це так, то постає питання: скільки таких «перемог» потрібно, щоб Україна стала членом бажаного інтеграційного об’єднання ?

Справедливості ради зазначу, що навіть МЗС України стосовно політики «східного партнерства» висловлювалися застереження. Це стосувалося того, що така концепція має виходити із європейської ідентичності східноєвропейських партнерів, що занепокоєння викликає обмеження потенціалу взаємодії у візовоміграційній
сфері, зокрема підміна перспективи запровадження безвізового режиму як довгострокового пріоритету лише лібералізацією, що не відповідає інтересам та практиці відносин ЄС з Україною.

Прискіпливий аналіз «східного партнерства» свідчить про незначне зростання фінансової допомоги нашій та іншим країнам й про певні інші вигоди. Останнє стосується до ідентифікації шести східних держав: України, Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії та Молдови як партнерів, а не лише географічно близьких країн. Також слушним та виграшним для офіційного Києва постане формування інтегрованої системи управління кордонами; ініціативи щодо вирівнювання соціально-економічного рівня розвитку регіонів (Криму); інституційна підтримка реформ; а також допомога у модернізації газотранспортної системи. Звичайно, виникає питання: чи наближає нова ініціатива ЄС Україну до нього, чи це витончена дипломатична гра заради заспокоєння ретивих київських політиків? І це постає своєрідним викликом для нашої держави. Адже Україна ще не досягла відповідних соціально-економічних критеріїв, які висуває ЄС до країн-претендентів, для вітчизняного політикуму ще не стали повсякденними атрибутами європейські політичні норми і демократичні цінності, сформовані вітчизняні інститути громадянського суспільства доволі мало впливають на життя країни. Однак ми маємо брати до уваги й те, що у випадку попередніх розширень остаточне рішення про запрошення країни-апліканта, здебільшого, було політично
мотивованим, що на момент вступу до ЄС високі соціально-економічні критерії досягалися не всіма претендентами.

Зазначу, що ще за президентства Л.Кучми, у травні 2002 року, було також взято курс на євроатлантичну інтеграцію. Його прихильники сподівалися на те, що це прискорить євроінтеграцію, як у випадку з країнами ЦСЄ. Аналогія, так би мовити, мала б спрацювати. І це обстоюється й до нині безальтернативно. Проте з наукової та й практичної точок зору це далеко не так. Варіативність у політиці та соціальній практиці не бралися до уваги. Нині для досягнення стратегічної мети важливим є з’ясування концептуальних засад сторін, часових меж та оптимізації затрат. А гальмування на нинішньому етапі імперативно вимагає відповідної їх переоцінки.

Раціональний підхід передбачає також врахування політики і реальних кроків іншої сторони. Значно затьмарюють перспективи України на європейську інтеграцію і концептуальні пошуки та географічна невизначеність Євросоюзу. У 2003 р. ухвалена Європейською комісією концепція «Ширша Європа — сусідство» бачилася як нова парадигма міжкраїнової кооперації, створення спільного європейського економічного простору, який виходив далеко за його географічні межі та покликаний був сприяти оптимізації стосунків інтеграційного угруповання з навколишнім оточенням, відповідати основним засадам моделі «Європа концентричних кіл». Але труднощі з адаптацією великого розширення ЄС, ускладнення з прийняттям конституції Євросоюзу відтіснили цю ідею на другий план. Нині змінилася і політична позиція потужних держав-локомотивів інтеграції ФРН та Франції, лідери яких не вбачають можливості за сучасних умов подальшого розширення євроатлантичних структур. Відомо, що і у Росії вельми стримане ставлення до стратегічних прагнень нашої країни. Це рельєфно унаочнюється відповідним ставленням Москви до Києва в рамках СНД та до формування ЄЕП, на що не можна не звернути увагу і про що нам слід поговорити.

Коли говориться за потенційні можливості України, варто розуміти, що їх реалізація — це завдання для самої України і ніхто, окрім нас самих, цього не буде робити. Інша справа, що сильні світу прагнули і будуть прагнути долучити потенціал України, та й не лише її, для власного утвердження та розширення свого впливу. Це слід розуміти як аксіому геополітики, зокрема періоду глобалізації.

Звичайно, що можна проводити відповідні паралелі утвердження на міжнародній арені нашої держави з іншими. І не лише з країнами ЦСЄ, але й повоєнної Західної Німеччини. Стосовно останньої, я б загострив увагу на наступному. За тогочасним визначенням К.Аденауера, Західна Німеччина, прагнучи інтегруватися у західні структури, чинила так чи інакше не тому, що від неї цього вимагали, а тому, що цього хотів саме німецький уряд. А зовнішньополітичні доктрини найбільших політичних сил повоєнної ФРН не мали істотних стратегічних відмінностей, вони відрізнялися лише тактичними завданнями та шляхами досягнення мети. На цьому я хотів би особливо наголосити.

У нашому випадку, зважаючи на потенціал навіть нині ослабленої України, варто мати на увазі й те, що долучення її до того чи іншого полюсу спроможне досить відчутно змінити розклад геополітичних сил у світі. Це розуміли як у Вашингтоні, особливо за президентства Дж. Буша (молодшого), так і у Москві — раніше й тепер.

Ще десять років тому, за одноосібного геополітичного домінування в світі США, зміни стратегії НАТО стосувалися розширення відповідальності альянсу за безпеку поза межами кордонів держав-членів. В лоно такої стратегічної лінії лягала й лобістська підтримка входження держав ЦСЄ в західні структури країн Західної Європи, зокрема ФРН. Адже за східного розширення НАТО за рахунок спочатку Польщі, Чехії та Угорщини, а потім й інших країн регіону та країн Балтії. ФРН переставала бути кордоном конфронтації чи протистояння. Саме врахування такої позиції значною мірою пояснює послідовність євроатлантичної інтеграції держав ЦСЄ — спочатку членство в альянсі, потім вступ до Євросоюзу.

У випадку з Україною ці геополітичні чинники та навіть реальна політика впливових «акторів» набувають дещо іншого значення та ваги. Так, з приходом у Вашингтоні нової президентської адміністрації пріоритети останньої зазнали певних змін, першочерговим все більше постає порядок денний американсько-російських відносин. І в мене, як й у багатьох експертів, виникають сумніви щодо стратегічних бачень, ставлення Вашингтона стосовно України. Тому, оцінюючи становище та перспективи Києва у досягненні стратегічної мети на євроатлантичну інтеграцію, слід мати на увазі наступне. Передбачувані послідовність та строки входження до НАТО і ЄС певно що мають бути видозміненні. Легший шлях і більш бажана послідовність, як у випадку країн ЦСЄ, вже відійшли в минуле. Але це не єдино можлива послідовність. Для нашої держави більш прийнятною може стати інша черговість: спочатку входження до Євросоюзу, а потім й до НАТО. На користь такого підходу говорить і той факт, що не всі країни-члени ЄС є також і союзниками по НАТО, що існують держави, які гарантують свою безпеку іншим шляхом. Але ця тема потребує окремого аналізу.

Нині варто взяти до уваги та відповідним чином використовувати відчутно інше ставлення ЄС до України як важливого елементу загальноєвропейської системи безпеки, зокрема її енергетичної складової та виокремити роль «енергетичного важеля» в сучасній геополітичній обстановці в світі. Як показали вже неодноразові «газові суперечки» між Києвом і Москвою, Брюссель і ряд інших столиць країн ЄС розглядають Україну як основного транзитера російських енергоресурсів до Європи. Такий стан речей змушує всіх провідних геополітичних гравців більш прискіпливо ставитися до позиції нашої держави.

Україні, її дипломатії слід формувати проукраїнську підтримку як у європейських структурах, так і селективно у більшості, якщо не в кожній державі. Про те, що останнє можливо, говорить практика Польщі. В цій державі з початку 2009 р. в державній установі, яка опікується всім колом інтеграційних проблем, — в Управлінні Комітету європейської інтеграції — створено унікальний підрозділ — відділ технічної допомоги Україні. Відзначу, що в жодній з інших країн Євросоюзу такого органу, який організаційно переймався б лобіюванням інтересів країни-нечлена об’єднання, немає. Цей відділ створено без наполягань з боку Києва. Проте інтереси нашої держави імперативно вимагають турбуватися про створення відповідних структур або принаймні формування кола впливових політиків у інших країнах, які прихильні більш дієво сприяти втіленню вітчизняного європейського інтеграційного курсу.

Загалом же Україна для більш успішного просування у досягненні стратегічних цілей на європейську інтеграцію має на основі глибокого аналізу зробленого, врахування помилок та нових викликів розробити добре опрацьовану відповідну Державну програму на кілька років. У ній мають бути відображені як заходи подолання кризи і піднесення соціально-економічного розвитку країни, так і тактично-технічні кроки, конкретні заходи щодо адаптації європейських норм і цінностей, імплементації чітких правових засад, підготовка управлінських і підприємницьких, вузівських і освітянських кадрів, а також низка ґрунтовних просвітницьких заходів щодо ознайомлення широкого громадського загалу з практикою життя європейської спільноти. Майбутньому входженню до європейського інтеграційного об’єднання мають прислужитися започатковані вже нині: вивчення курсів і спецкурсів з євроінтеграції, практики буття в країнах-членах ЄС учнівською та студентською молоддю, формування і розширення громадських об’єднань на підтримку європейського поступу держави тощо.

За сучасних умов слід також брати до уваги спрямованість геополітичних змін, майбутній розклад сил у світі, на континенті. Нині визначальною спрямованістю є процес трансформації монополярного в багатополярний світ. Природним постало формування нових потужних геополітичних центрів світу — Європейського Союзу, Китаю та Росії, значне піднесення інших держав світу. І незважаючи на те, що лише Євросоюз сповідує ліберально-демократичні засади поступу, ці суттєві геополітичні відмінності можна розглядати в контексті конструктивних змін міжнародного порядку, що відкривають можливості консенсусного вирішення ключових проблем загальноцивілізаційного розвитку. Як показує світова фінансово-економічна криза, ліберальна модель не витримала сучасних випробувань.

Взявши це все до уваги, для корегування Україною пріоритетів свого стратегічного поступу має бути також і оцінка нею потенціалу головних центрів сили та динаміки їх розвитку. Навіть з урахуванням світової кризи, дійсно, що США, ЄС, Китай та Росія — це вельми потужні геополітичні полюси з величезним внутрішнім валовим продуктом. ВВП цих центрів становить, відповідно, 12,5; 12; 9 та 1,7 трлн американських доларів. Територія цих економічних велетнів — 9,6; 4,0; 9,5 та 17,1 млн кв. км., де проживає, відповідно, 280; 480; 1,350 та 142 млн осіб.

Відзначу, що ВВП Китаю в 1990–2005 роках зріс у шість разів, а у Росії він подвоївся за останні 5 років. Євросоюз фактично наздогнав за цим показником США. Беручи до уваги ці та інші фактори (високий демографічний потенціал КНР і ЄС, величезну територію Росії (10% території планети) та її сировинні ресурси (п’ята частина світових запасів, зокрема: понад 45% запасів природного газу, 23% вугілля і 13% нафти) і, звичайно, той факт, що
кожен зі світових центрів сили володіє ядерною зброєю (в ЄС ядерними є Франція та Велика Британія), можна констатувати формування принципово нової конфігурації сил у глобальному геополітичному просторі.

Зважаючи при цьому на зміни у співвідношенні сил між державами, відносну економічну та військовотехнічну слабкість і сировинну залежність України, слід зміцнювати її позиції у всіх можливих сферах. Підтримуючи співробітництво з переважною більшістю держав світу, Україна традиційно зберігає як домінуючі міжнародні відносини по лінії: «Захід — Україна — Схід» або у звуженому варіанті: ЄС — Україна — Росія. На напрями еконо
мічної взаємодії України з Європою, США та СНД у 2008 р. припадала левова частка (близько 73%) вітчизняного зовнішнього товарообігу. Показник торгівлі України у 2008 р., за даними вітчизняного Держкомстату, становив: з Росією близько 24%; з усіма країнами СНД — 37,7%; а з ЄС — 27–30,8% та всіма країнами Європи (без урахування колишніх республік СРСР) — 33%. Ці дані говорять про співмірність відповідних коефіцієнтів.

Проте більш прискіпливий аналіз дає підстави стверджувати, що структура торговельних взаємовідносин Києва із країнами світу є незадовільною для національного економічного та господарського комплексу. Так, за загальним збільшенням зовнішньої торгівлі товарами і послугами протягом останніх років, зокрема після вступу до СОТ, лише за 2008 р. від’ємне сальдо у торгівлі товарами Україна має з кожною третьою державою світу, а його обсяг становить 18,5 млрд американських доларів. Це уразливо, особливо в умовах світової кризи. І такий висновок стосується торгівлі з країнами більшості регіонів. Це легко простежити, аналізуючи географію та обсяги імпорту — експорту нашої держави. Так, половина обсягів від’ємного сальдо припадає на 5 пострадянські держави, в тому числі РФ, Білорусь, Казахстан, Туркменистан і Узбекистан. Із 40 решти країн Європи Україна має від’ємне торговельне сальдо з кожною другою, а з ЄС — з двома третинами держав, зокрема із Естонією, Литвою, Польщею, Румунією. Україна у 2008 р. мала від’ємне сальдо з кожною четвертою країною Азії, з 30% держав Африки та Америки. Такий стан справ слід якомога скоріше виправляти, якісно поліпшувати економічний розвиток, нарощувати обсяги експорту та підтримувати вітчизняне виробництво.

Стратегічний вибір України на користь євроінтеграційного, євроатлантичного курсу є обґрунтованим і цивілізаційно закономірним. Україна історично є складовою християнської макроцивілізації (українці становлять 3% християн світу); тут поєднуються в національній ментальності східно-та західнохристиянські цінності: колективна й індивідуальна свобода, раціоналізм і прагматизм. Українцям характерна європейська толерантність щодо інших політичних, ідеологічних і релігійних систем тощо.

Говорячи про інтеграційні процеси на європейському континенті, ми маємо враховувати і реально оцінювати перспективи формування Єдиного економічного простору чотирма пострадянськими державами: України, Росії, Білорусі та Казахстану. У цьому зв’язку слід вказати на принципові відмінності у підходах України та Росії, інших країн-учасниць, їх різне концептуальне бачення перспектив ЄЕП. За оцінкою української сторони, вищою можливою формою співпраці могла б стати зона вільної торгівлі і відмова від формування наднаціональних органів. Натомість РФ прагне до формування єдиного митного простору, єдиного економічного режиму та спільної валюти. Зазначу, що вступ України до СОТ, започаткування переговорів Києва з Брюсселем про всебічну Зону вільної торгівлі знімає актуальність формування ЄЕП. Однак для України не може йтися про відмову від прийнятних для нас форм взаємовигідної співпраці, розвитку дво і багатостороннього співробітництва.

Слід враховувати, що незважаючи на всі перепитії останнього часу, відносини України з Росією є стратегічно важливими як з погляду реалізації її курсу на європейську і євроатлантичну інтеграцію, так і в контексті її економічних інтересів у більш широкому спектрі. При цьому варто розуміти помилковість й необґрунтованість протиставлення євроатлантичного курсу України розвитку відносин із РФ. У зв’язку з цим можна цілком доречно провести аналогію зі значенням для свого часу так званої нової східної політики ФРН, започаткованої за канцлерства В.Брандта. Хоч як тогочасний новий курс Бонна на впорядкування відносин з Союзом РСР, НДР та іншими державами «соціалістичного вибору» не критикували опоненти, він розширив власні можливості Західної Німеччини. Нова східна політика ФРН зняла напругу в міжнародних відносинах, уможливила не лише порозуміння держав і блоків, розрядку міжнародної напруженості, але й дозволила в історичній перспективі вирішити стратегічні завдання — подолати дводержавність німецького народу. І цією можливістю неодмінно скористалися політичні партії Західної Німеччини, які були свого часу опонентами порозуміння ФРН з державами Сходу.

У нашому випадку можна аргументовано стверджувати, що стабільно високий рівень співробітництва з Росією є необхідною передумовою реалізації європейської і євроатлантичної стратегії України. Адже добрі взаємини з такою потужною державою, як Росія, для України обертаються солідним розширенням її власних економічних та зовнішньополітичних можливостей. Взаємовигідні відносини двох найбільших пострадянських держав піднімають рівень безпеки і передбачуваності розвитку континенту, вони розширяють поле маневру України. Натомість ускладнення відносин, зростання конфліктного потенціалу по лінії Київ — Москва не додають Україні ані тактичних, ані стратегічних переваг. Подібний сценарій відносин унеможливить входження України до євроатлантичних структур. Адже ані ЄС, ані НАТО не схильні обтяжувати себе зайвими проблемами. У них своїх проблем щодо поглиблення інтеграції та підвищення керованості, вирівнювання рівнів розвитку, гармонізації руху робочої сили чи проблем по лінії відносин «старих та нових членів» вистачає.

Серпневі події 2008 р., криза грузинсько-російських відносин, окрім іншого, продемонстрували уразливість слабшого партнера та обмеженість впливу третіх, навіть доволі впливових міжнародних акторів, як Євросоюз чи США. Раціональним для України видається мінімізація напруженості відносин та розвиток взаємовигідного українськоросійського співробітництва, а також досягнення високих соціальноекономічних європейських критеріїв та впорядкованості суспільнополітичного буття, реальна імплементація європейських норм і демократичних цінностей на вітчизняному ґрунті.

Сучасна Росія володіє стратегічними вуглеводними ресурсами й за нинішніх умов фактично є монополістом на шляху їхнього постачання в Україну. Входження РФ до числа найбільших світових економік, її зростаючий внутрішній ринок стає полем серйозної конкуренції експортерів. Також варто враховувати, що характер відносин України з Росією є одним із принципових елементів міжнародних відносин на європейському континенті.

Слід зазначити, що наші країни порізному окреслюють обриси свого майбутнього щодо інтеграційних процесів, що відбуваються на континенті тощо. За об’єктивної оцінки, реалізація проголошеного РФ прагматичного підходу до зовнішньої політики може дати поштовх для позитивного розвитку українсько-російських відносин. Тут для Києва є поле щодо посилення співпраці, до залучення широкого кола європейських партнерів та зміцнення влас
них позицій. Зрозуміло, що мова ніяк не може йти про реінтеграцію, половинчасті заходи в сенсі привілейованого партнерства. Цей варіант себе вже вичерпав, він закінчується зі встановленням Росією світових цін на енергоносії. І це право кожної сторони, право виходити із власних національних інтересів. Адже навіть в інтеграційних формуваннях, таких як ЄС, і Німеччина, і Польща — кожна посвоєму, бачить і відстоює національні підходи до животрепетних питань.

Вітчизняним широким верствам політикуму слід взяти до уваги, особливо з огляду на часті українсько-російські «газові суперечки» та «епістолярну перепалку» на найвищому, президентському рівні, що Росія навчилася використовувати у своїх інтересах ситуацію постійної політичної кризи в Україні, відчутну неконсолідованість владних інститутів, навіть одномірні внутрішньо-політичні рішення. Є всі підстави стверджувати, що у відносинах з Росією не слід зопалу вирішувати проблеми, Україна має запропонувати РФ новий природний та прагматичний порядок денний. Адже Москва, проводячи інвентаризацію чинних домовленостей з Україною, спроможна змінювати їх на власну користь, враховуючи слабкість чи уразливість українських позицій.

За моїм баченням, найбільш перспективною може бути стратегія України на розширення взаємовигідних відносин з Росією в широкому контексті значного посилення загальноєвропейських об’єднавчих тенденцій, які все чіткіше виявляють провідні держави континенту. Київ, посилюючи свої комунікаційні, транзитивні та об’єднавчі функції, має максимально використовувати переваги та мінімізувати ризики власного геополітичного становища. З цієї точки зору цілком прийнятною стає концепція «Великої Європи». Остання розробляється в Центрі Європейських досліджень, що розташований у Брюсселі. Ключовим у підходах цієї концепції постає процес «європеїзації» всієї континентальної Європи за участі і Туреччини, України, Росії та інших держав шляхом формування спільних панєвропейських просторів: політичного, економічного, правового, культурного, освітнього, а також енергетичного, транспортного, комунікаційного тощо. Проект «Великої Європи» набирає змістовного наповнення у трикутнику ЄС — Україна — Росія. За такого підходу саме Україна постає системоутворюючим ланцюгом, а не периферійним елементом. Київ має ініціювати розробку широкомасштабних не лише дво-а й трьохсторонніх інфраструктурних проектів, спрямованих на ефективну співпрацю державних структур, підприємців та бізнес-формувань України, Росії та ЄС. Селективне кооперування у виробничій сфері на окремих сегментах має стосуватися співробітництва в наукомістких сферах, де сумісність і кооперація здатні обернутися для обох сторін солідним прибутком, зайняттям чільних позицій у світогосподарському розкладі.

Діючи в такому ключі, наша держава спроможна мати більше поле маневру, успішніше долати кризу та втілювати власний курс. При цьому уможливиться значно скоріше розв’язання стратегічного завдання щодо піднесення ефективності всього народногосподарського комплексу. Для досягнення цього варто задіяти всі наявні можливості, оскільки без соціально-економічного піднесення годі сподіватися на успішне просування шляхом євроінтеграційного поступу. Досягнення амбітної мети Україною має ґрунтуватися на її солідній економічній базі, консолідації політикуму країни та відповідних знаннях і прагненнях вітчизняного суспільства.

 Україна та Росія: потенціал взаємодії та співробітництва. Збірник наукових праць. — К.: ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2010. — С. 76-88.

Кудряченко Андрій Іванович

У статті висвітлюється участь заступника голови Ради міністрів УРСР П. Тронька у роботі ХХ сесії Генеральної Асамблеї ООН.
Ключові слова: П. Тронько, міжнародні відносини, ООН. 

Держалюк Микола Степанович

Доводиться, що прагнення українців-русинів Закарпаття, які впродовж другого тисячоліття перебували у складі 13 різних державних утворень, до Української державності було закономірним.

Ключові слова: українці Закарпаття, покорення, автономія, державність.

Закарпатский край в неудержимом стремлении к Украинской государственности

Аннотация Доказывается, что стремление украинцев-русинов Закарпатья, которые в течение второго тысячелетия находились в составе 13 разных государственных образований, к Украинской государственности было закономерным.

Ключевые слова: украинцы Закарпатья, покорение, автономия, государственность.

Derzhaliuk Mykola Stepanovych (Doctor of History)  Zakarpattya region in unrestrained aspiring to the Ukrainian state system.

Annotation. It is proved in the article that aspiration of Ukrainians-russins of Zakarpattya to the Ukrainian state system, who were in composition of 13 different stateformations during the second millennium, was appropriate.

Кeywords: Ukrainians of Zakarpattya, subjugation, autonomy, state system.

 Для молодої Української держави завжди є актуальним досліження історичних, соціально-економічних, політико-правових, майнових, культурних та морально-психологічних аспектів розвитку окремих земель і регіонів, кожен з яких упродовж століть територіально входив до різних держав. Незважаючи на утиски, підневільне й колоніальне становище українства в різних чужоземних багатонаціональних імперіях, невмирущими і незборимими були прагнення до об’єднання нашої нації, соборності етнічних земель в єдиній незалежній державі. У ХХ столітті ці тенденції у суспільно-політичному житті українства стали домінуючими, знайшли своє логічне завершення у проголошенні незалежності України у 1991 році. Україна сильна своїми регіонами, які через тисячу років зберегли свою історичну пам'ять і волю до відновлення соборної Української держави. У той же час Українська держава слабка своїм центром, який не генерує консолідуючі ідеї, не здійснює їхньої практичної реалізації належним чином, не забезпечує панування верховенства права у центрі, а значить і на місцях.

Слід відзначити, що до відновлення державності українські етнічні землі упродовж середньовіччя, нового та новітнього часу входили до одинадцяти державних утворень, кожне з яких за цей час набувало значного розвитку або зазнавало нечуваного падіння, випробувало на собі по два – три суспільні формації та типи державного устрою (Литовська держава, Річ Посполита, Польська держава, Угорське королівство, Московська держава, Російська монархія, Австро-Угорщина, Угорська Народна Республіка, Угорська Радянська Республіка, Молдавське князівство, Румунія, Османська імперія, Чехословацька Республіка, РСФРР, СРСР). Перебування у складі цих різних за цивілізаційними, культурними, політичними, економічними та релігійними ознаками державних утворень обернулося для українського етносу більшими втратами, ніж здобутками. Українські землі, людність та еліта стали традиційно невичерпною ресурсною базою та будівельним матеріалом для розбудови, розквіту чужих держав, пануючих націй та еліт, тоді як власні національні багатства і потенціал виснажувалися, духовність знекровлювалася, людність асимілювалася, а інтереси задовольнялися за залишковим принципом. Відсутність або втрата національного суверенітету і територіальної цілісності має фатальні наслідки для кожної нації. Демонстрація та широке поширення серед сучасників українства однозначної негативності наслідків роз’єднання, підневільності та бездержавності (для одних українських земель у більшій мірі, для інших у меншій) на основі ґрунтовного вивчення причин цього є чи не найактуальнішим завданням науковців. Адже матеріали і висновки стануть повчальними, наочним прикладом застереження для сучасників, сприятимуть не лише прискоренню прозріння українського етносу та консолідації земель і регіонів, що століттями перебували у складі різних держав, а й переконанню еліти кожного регіону, що немає більшої національної катастрофи ніж втрата суверенітету на своїх етнічних землях, допуск роз’єднаності земель, посиленню впливу та інкорпорації територій іншими державами. Такі приклади є повчальними й надійним бар’єром проти повторення подібних трагедій і фатальних помилок у майбутньому. Одним з таких регіонів є Закарпаття, якому постійно присвячується велика увага з боку вчених десятків країн Європи і світу, у тому числі й України. 

Українці Закарпаття належали до західноруських племен і народностей (праукраїнців) і входили у Х-ХІІ ст.ст. в державу Київська Русь. Після відриву Закарпаття від Київської Русі через занепад останньої і покорення краю Угорським королівством у ХІІІ столітті назви Київська Русь, руські, русичі назавжди збереглися за українцями Закарпаття. Мова як і назва українців цього краю – русини, руснаки, рутени, карпатороси, Рутенія, Підкарпатська Русь – свідчать про існування єдиної етнічної спільноти народностей ще до розквіту Київської Русі. Ці назви збереглися до нинішніх часів через багатостолітній відрив та ізоляцію Закарпаття від Західної і Центральної України; бо етнічні та релігійні ознаки мешканців Закарпаття уже сформувалися і свідчили про їхню належність до однієї гілки племен. А їхня приналежність до християнства східного обряду свідчило, що яке започаткувалося в краї ще до прийняття Угорським королівством у 1001 р. західного християнства Папи Римського. Окремі представники русинства через інерційність впливу попередніх епох і радянських часів, через необізнаність та непрофесіоналізм  неспроможні провести розмежування між поняттями Русь, руський та російський і Росія, що неспівставимі, бо сформувалися у різні епохи, більше того, іноді продовжують їх ототожнювати та доводити, що сучасна мова, культура, релігія закарпатських українців більше подібна до нинішньої російської мови, культури та релігії, ніж до української. Це насамперед – відверта тенденційність, грубі фальсифікації і тільки певною мірою є наслідком впливу тривалої політики панславізму, що нав’язувався й проповідувався Російською імперією у ХІХ – ХХ ст.ст., спрямованого на використання та підтримку слов’янських народів у протистоянні Османській імперії та Австро-Угорщині. Лідери національно-визвольних змагань слов’янських народів цих імперій всіляко підтримували таку політику Росії, використовували її та широко пропагували серед своїх народів. І лідери, і слов’янські народи значною мірою справедливо вважали, що політика Росії сприяла їх визволенню, формуванню незалежних держав, мала прогресивне, а часом і доленосне значення. Для них небезпідставно. Оскільки український національно-визвольний рух прагнув до соборності та утворення самостійної Української держави поза межами Російської, Австро-Угорської монархій, то для задовільнення українських національних інтересів панславізм Росії здебільшого завдавав шкоди, оскільки переслідував мету приєднати всі українські етнічні землі до складу Російської імперії без права українства на будь яку автономію, визнання їхньої окремішності і права на самостійність. У цьому відношенні український визвольний рух не знаходив повного розуміння та підтримки не тільки з боку царського самодержавства, але й слов’янських народів, які перебували у поневоленому стані у складі Османської імперії чи Австро-Угорщини і все робили для того, щоб відірватися від своєї метрополії, сформувати держави при підтримці Росії. З цих причин український визвольний рух спрямовувався на досягнення незалежності від Росії, Австро-Угорщини і об’єднання українських земель в єдиній державі., тому йому так агресивно протидіяли царська і радянська Росія, Австро-Угорщина, меншою мірою Угорська Народна Республіка та Угорська Радянська Республіка, Османська імперія, а також окремі лідери слов’янських народів, що перебували у складі цих імперій.

У таких тонкощах ідеології панславізму лідери українських русинів Закарпаття не розумілися до тих пір, поки самі не випробували на собі усі суперечності після возз’єднання з УРСР у складі СРСР. Прагнення окремих прихильників русинства відокремити українців-русинів від українців, орієнтуватися і знаходити у цьому підтримку з боку окремих політичних кіл Російської Федерації є слабким відголоском відомої політики панславізму ХІХ ст., що активно насаджувалася царською імперією серед слов’янських народів, і продовжує у ХХ та ХХІ ст.ст. пропагуватися спецслужбами СРСР та його правонаступницею – Російською Федерацією в країнах Центральної та Східної Європи, у тому числі й в окремих регіонах України.

Усім добре відомо, що основу Київської Русі складав союз слов’янських племен, що формували свою державу від Середнього Подніпров’я на північ до Балтики по з центрами у Києві, Новгороді, Пскові під сильним впливом Візантії й Греції на Півдні та Скандінавії на Балтиці. Майже 30 земель, князівств, народностей і племен, які входили до складу Русі, об’єднувало те, що всі вони були представниками східнослов’янських племен, близьких за мовою, культурою і релігією. Ранньофеодальна Київська держава під дією відцентрових сил, натисків з боку інших державних утворень і особливо монголо-татарів, розпалася у середині ХІІІ ст. У період угасання Київської Русі на землях північно-східних слов’ян набувало прискореного розвитку Московське князівство, що склало через 4-5 основу нового державного утворення – Російської держави. Визначальний вплив на формування, природу організації влади, централізацію та абсолютизм Росії, що межував з тиранією, справили Золота Орда, дух покорених ханств, північних й східних етносів і культур, які не належали до слов’ян. До Російської держави, що сформувалася у ХУІІІ ст., карпатські українці-русини відношення не мали, окрім того, що разом з росіянами входили до групи слов’янських мов. Вони так і залишилися прямими потомками древнєруського праетносу періоду домонгольської Київської Русі, які упродовж ХІІ-ХІІІ ст.ст. відійшли до складу Угорського королівства.

Подібною до Закарпаття була доля більшості земель Київської Русі, що занепадала через децентралізацію влади і міжусобну боротьбу, монголо-татарське нашестя, і втрату зв’язків з віддаленими землями і народностями. Землі Київської Русі поступово захоплювалися іншими державами, що зміцнювалися (Литовською державою, Річчю Посполитою, Угорським королівством, Молдавським князівством, Російською державою). Вся територія нинішнього Закарпаття остаточно була підкорена Угорським королівством у ХІІІ ст. і перебувала у його складі до 1918 року, до розпаду Австро-Угорщини та утворення на її землях, окрім Австрії та Угорщини, нових держав, зокрема Чехословаччини та Румунії у нових кордонах.

Насправді, перебуваючи упродовж семи століть у складі Угорщини, Закарпаття тільки після розпаду Австро-Угорщини та утворення у листопаді 1918 р. Угорської Народної Республіки на чолі з її Президентом Міхаєм Кароєм отримало 21.12.1918 р. статус автономії. Цей демократичний і прогресивний для українці-русинів акт був важливим, але недостатнім у їх національних прагненнях. Тому українські національно-визвольні сили Закарпаття, які презентували понад 70 відсотків населення краю, проголосили про об’єднання Карпатської України з Українською Народною Республікою та Західно-Українською Народною Республікою у єдиній Українській державі, а її представники взяли участь в укладенні Акту Злуки у Києві 22.01.1919 року. І тільки протидія соборності українських земель та самостійності України фундаторів Версальської системи в Європі (Франції, Великобританії, Росії) не дозволила Закарпаттю, як і всій Західній Україні, об’єднатися в єдину Українську державу та забезпечити її незалежність. Уклавши Сен-Жерменський мирний договір від 10.09.1919 р., вони засвідчили про розпад Австро-Угорської монархії, формування самостійних держав Австрії, Чехословаччини, Королівства сербів, хорватів і словенців (у майбутньому - Югославії). Згідно з цим договором Підкарпатська Русь (Закарпаття) передавалася до складу Чехословацької Республіки за умови надання їй автономії, бо Підкарпатська Русь у складі Угорщини отримала статус автономії ще 21.12.1918 року. На момент закріплення Підкарпатської Русі у складі Чехословацької Республіки у 1919 р. за етнічним складом краю понад 70 відсотків складали українці, 20-21 відсоток – угорці, 4 відсотки – словаки, решту представляли євреї, румуни, німці, цигани. Незважаючи на те, що Підкарпатська Русь(Закарпаття) передавалася не до ЗУНР, а до складу Чехословаччини виключно з гегемоністських міркувань, для її майбутнього це був прогресивний крок у порівнянні з попереднім перебуванням цього краю у складі Угорського королівства. Подібна оцінка не може торкатися всієї Версальської системи мирних договорів, бо вона була імперіалістичною і несправедливою щодо долі інших понад 30 національних країв і регіонів Європи (зокрема щодо всіх українських земель: Великої України, Західної України, Волині, Буковини, Ізмаїльщини).

Серед обойми договорів після Першої світової війни кривдним і несправедливим є Тріанонський мирний договір від 04.06.1920 року між переможцями Першої світової війни (Францією, Великобританією, їхніми союзниками) та Угорщиною. Друга частина договору визначала нові кордони Угорщини. У ній визнавався факт розпаду Австро-Угорщини, відділення Угорщини від Австрії, відділення від Угорщини всіх територій національних меншин (Трансільванії, Банату, Бачки, Бургенланду, Хорватії, Словаччини, Підкарпатської Русі, порту Фіуме (Рієка) та приєднання їх до складу сусідніх новоутворених держав (Австрії, Румунії, Чехословаччини, Королівства сербів, хорватів і словенців), визнання Угорщиною всіх нових кордонів, що склалися між Угорщиною та сусідніми державами. Закарпаття як і Словаччина відійшли до складу Чехословаччини. Територія Угорщини у порівнянні з дотріанонським періодом зменшувалася у три рази, чисельність населення більш ніж у два рази. Однак, державність угорців збереглася.

Тому навіть у порівнянні з угорською катастрофою український народ та його етнічні землі спіткала ще більша трагедія. У результаті Сен-Жерменського, Тріанонського та Ризького мирних договорів 1919 – 1921 рр., що склали основу Версальської системи мирного врегулювання національного і територіального питання у Європі за наслідками Першої світової війни, українські етнічні землі були четвертовані, поділені між Радянською Росією, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Усі форми української державності ліквідовувалися, українська нація знову позбавлялася права на суверенітет і самостійність. Східна і Центральна Україна після більшовизації ввійшла до складу СРСР, Західна Україна і Волинь потрапили до складу Польщі, Підкарпатська Русь (Закарпаття), Буковина та Ізмаїльщина опинилися у складі Чехословаччини та Румунії і перебували там до середини ХХ ст.

В умовах багатостолітньої розчленованості всіх українських етнічних земель, бездержавності, відсутності домінуючого єдиного національного та духовного центру, економічного, національного та культурного гніту, що активно і постійно застосовувалися з боку панівних націй та імперій, процеси формування української нації на всіх землях, її консолідації проходили нерівномірно, із значним пригальмуванням та особливостями.

Розвиток українського етносу в Підкарпатській Русі упродовж багатьох століть проходив у повному відриві від процесів, що відбувалися на основних українських теренах. Під впливом об’єктивних факторів, через державні, політичні та природні перешкоди, розвиток українського етносу Закарпаття в умовах багатостолітньої ізоляції від українських земель і під впливом панівної Угорщини, католицької та реформаторської церкви набув значних особливостей, які мають ґрунтовно з наукових позицій пояснюватися і обов’язково враховуватися сучасниками.

Боротьба українців за автономію Карпатського краю носила прогресивний характер, коли вони перебували у пригніченому стані у складі Угорського королівства, Австро-Угорщини, Чехословацької Республіки. Вона була реакцією на політику асиміляції, національної, економічної і політичної дискримінації, що застосовувалися панівними націями (одними інтенсивніше, іншими слабкіше) щодо українства, яке домінувало у Підкарпатській Русі, але в межах всієї держави було національною меншиною. Наслідки асиміляційної політики були значними: український етнос у ХІХ – ХХ ст.ст. втратив значну частину свого населення у Словаччині, Угорщині, Південній Буковині, Мараморощині. Тільки у Підкарпатті йому вдалося вистояти і зберегти чисельну перевагу, завдяки чому після розвалу Австро-Угорської монархії у жовтні 1918 р. українці Підкарпатської Русі отримали автономію у складі Угорської Народної Республіки (грудень 1918 р.). Цей беззаперечно прогресивний факт дав підстави країнам Антанти визнати український етнос не тільки як окремий, але й переважаючий у цьому краї, тому приєднання Закарпаття до Чехословаччини здійснювалося з вимогою зберегти автономний статус.

Варто відзначити, що реалізації положення Сен-Жерменського договору 1919 р. про автономний статус Закарпаття у Чехословацькій Республіці українці цього краю добилися у Чехословаччині лише напередодні розчленування останньої – 21.01.1939 р., коли Закарпаття нарівні із Словаччиною набуло статусу автономії, а сама Чехословаччина проголошувалася федеративною державою. Згодом, в нових політичних умовах, коли Чехословаччина розпадалася, сойм Карпатської України 15.03.1939 р. проголосив про вихід краю із складу Чехословацької Республіки та свою державну незалежність. Але цей акт на той момент не встиг отримати міжнародну підтримку, зокрема, з боку Німеччини, що визначала долю Європи у 30-і роки ХХ ст.

До якої б країни не входив закарпатський край, і якої б епохи це не торкалося, карпатоукраїнці розвивалися повільніше у політичному, соціально-економічному й культурному відношенні не тільки у порівнянні з Австрією, Чехією, Угорщиною, але й з Словаччиною, Хорватією, Воєводиною, Трансільванією. Проте з усіх метрополій Центральної та Східної Європи, куди історично належало Закарпаття, Чехословаччина виявилася більш демократичнішою і становище українців Закарпаття у складі Чехословаччини у 20-30-і роки ХХ століття покращилося у порівнняні з його попереднім перебуванням у складі Угорського королівства, від становища Волині, Галиччини та Буковини, що перебували у складі Румунії та Польщі, Великої України, що входила до складу царської Росії чи до СРСР.

Проведені у 1924-1926 рр. соціально-економічна, освітня та земельна реформи, національні перетворення у всіх землях Чехословаччини, у тому числі й у Закарпатті, забезпечили українському етносу рівний і переважаючий стан у порівнянні з іншими етносами краю. Ліквідація великих і середніх землеволодінь, переваг угорської знаті у майнових, освітніх та культурній сферах краю, закріплених законодавством Угорської королівства феодальні відносини, найбільше задовільняла інтереси українців-русинів. У складі Чехословацької держави Закарпаття мало статус окремого краю і офіційно називалося Підкарпатською Руссю (згодом Підкарпатський край).

У суспільно-політичному житті Закарпаття відбулися докорінні зміни. Так, на місце домінуючих проугорських течій, лідери яких, намагалися довести, що карпатороси — це окрема національність, і прагнули повернути цей край до Угорщини, та русофілів (здебільшого “Общество Духновича”), які вважали русинів частиною єдиного російського народу, і орієнтувалися на Росію, висунулися народовці (українофіли) на чолі з Августином Волошиним, які сповідували ідеї єдності закарпатських українців з усім українським народом. Саме вони розгорнули боротьбу з русофільським та проугорським русинізмом, вимагаючи автономії Закарпаття. Закарпатські комуністи, які входили до легальної Компартії Чехословаччини, визнавали українську ідентичність Закарпаття і підтримували ідею приєднання до УСРР свого краю.

Показово, що наприкінці 30-х років ХХ ст. українське питання знову як у кінці Першої світової війни потрапило до центру європейської політики. Німеччина у союзі з Італією, Австрією та Угорщиною у 1938-1940 рр. стали визначальниками європейської політики, тоді як Франція та Великобританія, Радянський Союз пасивно спостерігали за демонтажем створеної при їх сприянні Версальської системи мирних договорів та встановлених переважно несправедливих кордонів. Національно-визвольний рух в усіх західних краях (Галичині, Буковині, Закарпатті, Волинні) стрімко  розвивався завдяки сприятливим міжнародним умовам. Тимчасово центр західноукраїнського національного життя перемістився до Закарпаття. Більше того, Карпатська Україна стала центром європейської політики, за домінування в краї змагалися впливові держави, серед них Німеччина і СРСР. Майбутнє Закарпаття формувалося за трьома можливими варіантами: тимчасове самостійне існування під німецьким протекторатом; приєднання до Угорщини; об’єднання в самостійній соборній Україні.    

Мюнхенська угода від 29.09.1938 р. започаткувала демонтаж Версальської системи мирних договорів у Європі, мирний перегляд кривдних договорів, їх виправлення  згідно з етнічними факторами. Все почалося з Чехословаччини: Судетська область, населена переважно німцями, передавалась до Німеччини, південні райони Словаччини, населенні переважно угорцями - до Угорщини, Підкарпатській Русі, перейменованій у кінці 1938 р. на Карпато-Україну, забезпечувалася реальна автономія. Майбутнє останньої залишалося відкритим. Празький парламент проголосив ЧСР федеративною державою, ухваливши 22.11.1938 р. конституційний закон про автономію Словаччини та Підкарпатської Русі, які отримали рівні з Чехією федеративні права. Очолювали уряди Карпатської України протягом її піврічного існування А. Бродій, А.Волошин, Ю.Ревай. За результатами виборів 12.02.1939 р. до сейму Карпатської України Президентом країни було обрано Августина Волошина.

Здобувши 08.10.1938 р. самоврядний статус, уряди А.Бродія та А. Волошина досить успішно пройшли шляхом перетворення Підкарпатської Русі на автономну українську державу. В адміністративно-управлінській, культурно-освітній та видавничій сферах запроваджувалася українська мова. Заборонялася діяльність антидержавних партій, Українське національне об’єднання (УНО), що утворилася 04.09.1938 р. в Ужгороді, стало найвпливовішою серед українців-русинів. На виборах до регіонального парламенту 12.02.1939 р. — українського сейму — УНО підтримали практично 90 % виборців. З метою захисту державної незалежності від можливої агресії було сформовано Карпатську Січ — військову організацію, що швидко досягла понад 5 тис. бійців.

Швидкого формування власних збройних сил вимагали міжнародні умови: з розвалом Чехословаччини Угорщина вимагала повернення своїх колишніх земель, у тому числі й Закарпаття. Відповідно до рішення першого Віденського арбітражу від 02.11.1938 року за участі Німеччини та Італії до Угорщиини передавалися південні райони Словаччини та Підкарпатської Русі, що були суцільно заселені угорським етносом. Від Закарпаття до Угорщини відійшли Ужгородський, Мукачівський, Берегівський райони з угорським населенням. З цієї причини столицю Карпатської України було перенесено з м. Ужгорода до м. Хуст.

Після  реалізації умов Віденського арбітражу загроза анексії Карпатської України з боку Угорщини не спала, а навпаки наростала упродовж першого кварталу 1939 р., яка прагнула повернути не тільки землі, де переважали угорці, але й все Закарпаття, в якому домінував український етнос, мотивуючи історичним правом на цей край, який до Тріанонського мирного договору 04.06.1020 р. завжди входив до Угорського королівства. Наміри Угорщини не співпадали з планами Німеччини. В краї закономірно надіялися на підтримку Німеччини, з якою активізувалися дипломатичні відносини (у Хусті відкрилося німецьке консульство), розгорнула роботу “Німецька партія”, започаткувало діяльність “Німецько-українське культурне товариство”, на діяльність яких вирішальний вплив справляли національні соціалісти, що здобули владу у Німеччині.

У цей період посилюються економічні зв’язки з Німеччиною. 7 грудня 1938 р. була підписана німецько-карпато-українська угода, згідно з якою уряд А. Волошина зобов’язувався поставляти до Німеччини деревину, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну та вина. Водночас підписується й угода з німецьким “Товариством з есплуатації корисних копалин”, відповідно до якої уряд Карпатської України, по суті, передав Німеччині права на розвідування й експлуатацію надр Закарпаття.

Такий перебіг подій засвідчив, що після Мюнхену уряд Німеччини від тактики “зацікавленого нейтралітету” перейшов до зближення та підтримки Карпатської України. Ці кроки не лишилися не поміченими як на Заході, так і на Сході. Навіть уряд Японії вирішив заснувати на Закарпатті своє консульство. Тим самим це був показник сприйняття частиною світового співтовариства серйозності намірів Німеччини створити Велику Україну. Радянський Союз також пильно відстежував розвиток подій на західноукраїнських теренах, зокрема в Закарпатті, і готувався  підтримати прагнення його населення приєднатися до Великої України, але уже в орбіті не німецької, а радянської геополітики.

Слід наголосити, що створення українського уряду на Закарпатті справило позитивний вплив на українців інших регіонів, особливо сусідньої Галичини. Багато з них вважали його першим серйозним кроком на шляху до неминучого створення самостійної соборної України. Виявляючи готовність захистити вільну українську землю, багато молодих інтегральних націоналістів Галичини нелегально переходили кордон і вступали до Карпатської Січі. Проте серед провідників ОУН не було одностайності щодо того, яку політику проводити. Якщо молоді радикали — галичани вимагали негайного й широкого підтримання Карпатської України, то їхнє старше керівництво за кордоном закликало до стриманості.

Передбачаючи можливе порозуміння між Берліном та Москвою, Будапешт вдався до випереджаючих кроків. Своїм приєднанням 13.01.1939 р. до Антикомінтернівського пакту Угорщина лишила Німеччину без вибору. І хоча у відповідь на цей акт Угорщини Радянський Союз розірвав з нею прямі дипломатичні відносини, все ж перешкоди на міжнародній арені для повернення Закарпаття до складу Угорщини були усунені.

Напередодні нападу Угорщини, сейм Карпатської України прийняв 15.03. 1939 р. закон про її незалежність. Карпато-Україна ставала республікою на чолі з президентом А. Волошиним. Державною мовою визнавалась українська, кольорами державного прапору — синій і жовтий, гімном визначалася пісня “Ще не вмерла Україна”. Продовжувалося формування організації національної оборони — Карпатської Січі. З огляду на те, що 15.03.1939 р. угорські війська перейшли кордон, А. Волошин звернувся до Німеччини з проханням взяти Карпатську Україну під протекторат.

Як свідчать документи політичного архіву МЗС Німеччини, особисте звернення А. Волошина та за його дорученням інших членів уряду Карпато-України не справили на німецьке керівництво належного впливу. Листування доводить, що причиною непідтримки українців Закарпаття було те, що Берлін ще не визначився з долею цього краю. Це питання мало вирішуватися у контексті майбутніх планів «Великої України». Через дипломатичні канали німецькі керівники радили урядовцям Карпатської України не чинити опору угорській армії. Добре підготовлена Угорським генштабом воєнна опрація по захопленню краю була проведена блискавично. Карпатський експедиційний корпус Угорщини (40 тис. гонведів) вдесятеро переважав чисельність війська Карпатської Січі протягом 15-22 березня 1939 р. зайняв не тільки 4 райони краю з угорським етносом, а й окупував територію всього Закарпаття. Під час бойових дій загинуло від 5 до 6 тис. закарпатських січовиків Захоплення Угорщиною всього Закарпаття у березні 1939 р. відбулося з мовчазної згоди Берліну, хоча й викликало невдоволення, оскільки ця акція не випливала ні з Мюнхенських угод, ні з умов першого віденського арбітражу. Радянський Союз 18.03.1939 р. засудив окупацію Угорщиною Закарпатської України, розцінив це як агресію з метою ліквідації Чехословацької держави. Угорщину було звинувачено у співучасті з Німеччиною у ліквідації ЧСР. Берлін також обурився, бо розумів, що такі дії Угорщини повторювали ганебну політику Франції та Британії, творців несправедливої Версальської системи мирних договорів 1918 - 1921 рр., за злам якої Німеччина та її союзники так рішуче взялися у 30-і роки ХХ століття, запроваджуючи «новий порядок» у Європі. Цей агресивний крок Угорщини виявився першим в новій системі європейського порядку ще до укладання Пакту про ненапад між СРСР та Німеччиною від 23.08.1939 р., початком Другої світової війни, відновлення 23.09.1939 р. дипломатичних відносин між СРСР та Угорщиною. Згодом Німеччина та Італія 30.08.1940 року проведуть другий Віденський арбітраж, відповідно до якого до Угорщини передавалися північна та північно-східна частина Трансильванії (43 тис. кв. км з населенням майже 3 млн. осіб переважно угорської національності), що була відірвана у 1920 р. від Угорщини і передана до Румунії творцями Версальських мирних угод. 30.11.1940 року Угорщина приєдналася до Троїстого союзу. Завдяки набуттю членства в Антикомінтернівському пакті та приєднанню до Троїстого союзу Угорщина добилася перегляду нав’язаного їй несправедливого Тріанонського мирного договору від 04.06.1920 р., повернувши від сусідніх держав території з переважанням угорського етносу. Розірвавши упродовж 1939-1940 рр. несправедливо нав’язані кордони державами Антанти, Угорщина перетворилася з малої країни у середньоєвропейську впливову державу у Південно-Східній Європі. У той же час, із загарбанням території всього Закарпаття, де суцільно переважало українське населення, Угорщина вчинила такі ж самі агресивні кроки як і інші країни: фундатори Версальської системи, творці нового порядку в Європі у першій половині ХХ ст. Аж через 50 років, після закінчення «холодної війни», демонтажу соціалістичної системи у Східній Європі, припинення дії Варшавського договору, розпаду СРСР та розширення НАТО і Європейського Союзу усунення гострих міжнаціональних суперечностей, породжених  Версальською системою, стає можливим завдяки справедливій основі, рівноправним приниципам об’єднання всіх країн і націй Європейського континенту.

Окупація Карпатської України Угорським королівством, що тривала упродовж березня 1939 - жовтня 1944 рр., хоч і не означала повної відміни буржуазно-демократичних перетворень, здійсненних чеським урядом упродовж 20-30х рр. ХХ ст., та відновлення в краї феодальних відносин, але мала наслідком блискавичну ліквідацію самостійності краю, заборону українських самостійницьких організацій, посилення проугорських політичних течій та партій, домінування політичних, економічних та духовних інтересів угорської нації в усьому регіоні. Питання щодо можливої автономії Підкарпатської Русі у складі Угорщини в урядових колах Будапешта обговорювалося аж до осені 1939 р. З початком Другої світової війни воно було відхилене угорським керівництвом й зняте з порядку денного.

Незважаючи на короткочасність існування, Карпатська Україна стала для всіх українських регіонів та патріотичних сил яскравим символом у боротьбі за українську незалежність та українську державність. Проголошення Карпатської України свідчило про безперервність прагнення українства до самостійності, продовження традицій українських визвольних змагань періоду 1917–1922 рр., мало великий вплив на піднесення визвольного руху українства на всіх його теренах у роки Другої світової війни та у наступні періоди аж до відновлення самостійності України у 1991 році. Цей перебіг подій у Закарпатті прискорив перетворення великої частини населення краю та інших західноукраїнських земель, особливо молоді, на національно свідомих українців. Водночас це було свідченням того, що не тільки Німеччина, яка раніше демонструвала прихильність до самовизначення української нації, а й інші великі держави Європи (суперники, союзники та вороги) переслідували свої геополітичні інтереси і не тільки не були послідовними у справі підтримки національно-державницьких устремлінь українців на всіх землях і регіонах його проживання, а прагнули використати їх у своїх великодержавницьких інтересах.

Аналізуючи складний і трагічний суспільно-політичний розвиток народів Європи у 20–30-і роки XX ст., слід визнати, що найтяжча доля спіткала українську націю. Справа не в тому, що політична історія цього періоду мала суперечливий і трагічний характер. Вся катастрофа української нації у підрадянській Україні полягала в тому, що територія її проживання мала бути зачищеною до того рівня, з якого вона уже була б неспроможною до національного відтворення, до відновлення своєї державності, а її чорноземи, природні багатства освоєні іншими етносами. І на фоні українського штучного геноциду з такими землями загальноєвропейські суперечливі процеси не йдуть ні в яке порівняння. По мірі зміцнення тоталітарних форм правління в європейських країнах – СРСР, Польщі, Угорщині, Німеччині, Італії, Румунії – політика щодо національних меншин ставала все більш непримиренною і войовничою. У відношенні до українців політика носила ієзуїтський характер: спочатку нарощування національного потенціалу за заданими ідеологічними засадами, щоб у зручний момент, особливо в 30-х роках — вчинити драматичні утиски й брутальне винищення політичним режимом всього українського, національного. Сталінський терор, голодомори 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 рр., політичні репресії знищили мільйони співвітчизників, десятки тисяч фахівців різних галузей та цвіт творчої інтелігенції. Це були трагічні й суперечливі роки за будь-якими вимірами розвитку. У підрадянській Україні відбувалося становлення й утвердження тоталітарного політичного режиму з масовими репресіями, трагічною загибеллю мільйонів людей. Радянська політична система, яка сформувалася у ці роки, не передбачала демократії та свободи, українська державність носила формальні ознаки. Народ України вніс велику частку у будівництво соціалістичного ладу, і не з його вини СРСР виявився непридатним до демократизації та реформування, розпався у мирний спосіб.

Спільним для політичних режимів чотирьох країн, що володіли українськими землями (Росії, Польщі, Чехословаччини, Румунії) у ХХ столітті було недопущення права України, яка після Першої світової війни заявила себе суб’єктом міжнародної політики, відновити свою державність на своїх етнічних землях. Тривалий час міжнародні відносини, геополітичні процеси у світі та Європі, дії впливових держав світу базувалися на антиукраїнському підґрунті, тому розв’язання питання Української державності затягувалося так довго. Відтак, вирішення українського питання віддалилося аж на кінець ХХ століття, коли зібрані основні українські землі в УРСР у складі Радянського Союзу після його розпаду добилися остаточної незалежності.

Водночас 20-30-і роки ХХ ст. в історії західноукраїнських земель, у тому числі й в Закарпатті, що належали до Польщі, Чехословаччини, Румунії, відзначалися зміцненням національної самосвідомості українців. Боротьба за автономію, державність, захист своїх національних і культурних прав українців у складі державних утворень, де панували інші нації та культури, прагнення до возз’єднання українців Закарпаття з Україною було прогресивним і закономірним явищем. Завдяки постійному прагненню і все наростаючій боротьбі за національне визволення українці Закарпаття за сприятливих міжнародних умов у ХХ столітті тричі досягали статусу автономії: у складі Угорщини (грудень 1918р.) та Чехословаччини (січень 1938р.), тричі добивалися проголошення свого краю незалежним (січень 1919 р. у складі УНР та ЗУНР; у 15.03.1939 р. та 26.ХІ.1944 рр. від Чехословаччини), що завершилося  возз’єднанням краю у 1945 р. з Україною.

Отже, упродовж тисячолітньої історії автономний статус Закарпатського краю (Підкарпатська Русь, Руська Країна, Карпатська Україна, Закарпатська Україна), в якому завжди домінував український етнос, тривав менше трьох років (1918, 1938-1939, 1944-1945 рр.) у складі панівних держав. Автономного статусу вдавалося добиватися тільки тоді, коли самі метрополії, до яких входило Закарпаття, занепадали і перебували на межі розвалу чи демонтажу попереднього державного устрою.

Питання Української державності, у тому числі й Закарпаття, постійно було присутнім на міжнародній арені упродовж 30-40-х рр. ХХ ст. і, завдяки результатам Другої світової війни, насамперед перемозі народів СРСР над країнами німецької коаліції вирішилося справедливо на користь українського етносу. Прагнення українців Західної України, Волині, Буковини, Ізмаїльщини, Карпатської України, де український етнос складав переважну більшість, співпали з інтересами визначальників європейської політики (СРСР, США, Велика Британія, Франція), які на цей раз не заперечували возз’єднанню їх з Україною у складі Радянського Союзу. Оскільки питома вага українців у Словаччині (Пряшівщина) та у Мараморощині, Південній Буковині (Румунія) складала у середині ХХ ст. значну меншість в результаті попередніх столітніх асиміляційних процесів, то ці території не могли стати предметом міжнародних переговорів щодо їх національного самовизначення та входження до складу України.

Після звільнення краю Радянською Армією на з’їзді народних комітетів Закарпатського краю 26.11.1944 р. було проголошено незалежність Закарпатської України, про її вихід із складу Чехословацької Республіки та возз’єднання краю з іншими українськими землями у складі УРСР.

Документи підтверджують, що у східній політиці Німеччина робила ставку на об’єднання спочатку західних українських земель (Галичини, Волині, Закарпатської України, Буковини), а потім об’єднання їх з Великою Україною в одну собону державу.

Геополітичні інтереси кожної як великої європейської держави, так і малих сусідніх країн  щодо України й  у ХХ ст. були незмінними: або підтримка визвольних та об’єднавчих процесів українських етнічних земель в одній союзній для неї державі (Німеччина, СРСР), або сприяння розчленуванню українських земель між своїми союзниками (Франція, Великобритнія, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія). Приховані політичні кроки Німеччини та Радянського Союзу напередодні та у роки Другої світової війни щодо української державності перегукувалися з 1918 – 1922 рр.

Завдяки зближенню Німеччини та Радянської Росії у кінці Першої світової війни  Українська держава успішно відроджувалася. А за результатами Другої світової війни для української нації та земель її проживання склалися більш сприятливі умови для об’єднання її етнічних земель у складі СРСР і майбутнього проголошення незалежності. Хоча обидві світові війни у ХХ ст. обернулися  для України нечуваними втратами, але здобутки є неоціненними.  Серед найвагоміших досягнень: відновлення Української державності у 1918 році,  досягнення об’єднання українських земель у 1939-1945 рр. як об’єктивної закономірності  незворотності процесів набуття соборною Україною незалежності у 1991 році. 

Природньо, що в Закарпатті, такому багатому на історичну та культурну спадщину краї, існують погляди, з’являються публікації, наукові дослідження, в яких одні й ті ж події оцінюються по різному. Розмаїття думок і поглядів тільки підтверджує інтелектуальне багатство регіону, плюралізм думок, що спонукаються не стільки минулим, скільки сучасним політико-економічним становищем України. Публікації, які час від часу з’являються в Закарпатській області, зокрема в матеріалах науково-практичної конференції від 22.01.2011 р., присвяченої 75-й річниці входження Закарпатської України до складу УРСР, та опублікованої інформації щодо цієї події в газеті «Правозахисник» від 28.01.2011 р., і в яких зроблено спробу довести, що у процесі входження Закарпатської України до складу України на правах області відбулася втрата краєм статусу автономії, звуженням його прав, є одним з типових прикладів.

Здійснюються спроби поставити під сумнів доцільність виходу Закарпатської України (Підкарпатської Русі) із складу Чехословацької Республіки та входження її до складу УРСР упродовж 1944 – 1946 рр. Даються не зовсім об’єктивні оцінки підготовці та проведенню з’їзду народних комітетів краю у Мукачевому 26.11.1944 р., положенням статтей Договору між СРСР та Чехословацькою Республікою від 29.06.1945 р. про входження Закарпатської України до складу УРСР, Указу Президії ВР СРСР від 22.01.1946 р. про створення у складі УРСР Закарпатської області.

Необхідно наголосити, що міжнародно-правовою основою входження Закарпатської України до складу УРСР став Договір від 29.06.1945 р. між СРСР та ЧСР, згідно з яким Закарпатська Україна возз’єдналася з іншими українськими землями у складі УРСР. Обидві сторони та правонаступники цього Договору (Чеська Республіка та Російська Федерація) не ставили і не ставлять під сумнів чинність акту про вихід Закарпатської України із складу ЧСР та входження її до складу України. 

Незважаючи на те, що з боку країн-учасниць, що визначали і формували правову основу процесу виходу Карпатської України зі складу Чехословаччини та входження її до складу УРСР, правочинність цього акту ні в кого сумнівів не викликала і не викликає; що у жодному з міжнародно-правових актів не йшлося про правовий статус входження Закарпатської України до складу УРСР, це питання не порушувалося на всесоюзному та республіканському рівнях, дане питання систематично й цілеспрямовано трактується у довільній формі, окремі сюжети розглядаються тенденційно, перекручуються або замовчуються, домінують суб’єктивні, несумісні з науковою методологією погляди. Публікації, що з’являються у засобах масової інформації, прагнуть у завуальованій формі маніпулювати свідомістю громадськості всього Закарпаття. Автори дискусій, порушуючи питання чи Закарпаття було возз’єднане, приєднане чи анексоване Радянським Союзом у 1944-1945 рр., прагнуть поставити під сумнів законність входження Закарпатської України до складу соборної України, ослабити єдність української нації, посилити сепаратизм у цьому краї. Кінцевою метою таких заходів є спроба дискредитувати єдино правильне рішення про возз’єднання Закарпаття з Україною, з сучасних позицій оцінити минуле, кинути тінь на нинішні події.

Напередодні та у ході реалізації важливих міжнародних політичних рішень за наслідками Другої світової війни у тому ж Мукачевому у листопаді – грудні 1944 р. з ініціативи групи закарпатського духовенства з «волі русинського народу» до Й.В.Сталіна було направлено звернення про те, щоб возз’єднати Закарпатську Русь з великим братським російським народом і створити «Карпато-Русскую Советскую Республіку» у складі РРФСР. Більше того, делегація відвідала Москву і заявила, що не хоче приєднання території Карпато-русской землі до Української РСР, а хоче приєднатися до Радянської Росії, бо у краї проживає «не украинский, а русский народ». Святі отці та їхні підспівувачі переслідували мету зберегти максимальну автономію краю у складі СРСР. Якщо не можна створити Карпато-Російську РСР у складі СРСР, то добитися формування Карпато-Російської Автономної Соціалістичної Республіки у складі РРФСР (1).

Фахівці й політичні кола Радянського Союзу добре розуміли, що переважну частину населення Волині, Галичини, Закарпаття, Північної Буковини, Ізмаїльщини складає український етнос. Рекомендації політпрацівників 4-го Українського фронту, які після визволення Закарпаття у Мукачевому були залучені до проведення акцій для майбутнього входження краю до УРСР, про те, що оскільки в Закарпатті проживає російський народ, а не український (фальшивка), то пропонувалося включити Закарпатський край до складу РРФСР на правах автономії. Такі пропозиції переслідували далекоглядні антиукраїнські цілі, були фарисейськими. Вони не виходили від лідерів русинського руху, як і спроби механічного порівняння й протиставлення різних політико-правових ситуацій у становищі українців Закарпаття у складі ЧСР та УРСР. Наміри перетворення Закарпаття на область у складі Росії (на зразок перетворення частини Прусії в районах Кенігсберга у Калінінградську область РРФСР) провалилися.

Дійсно, зафіксована автономність Закарпаття у 1944-1946 рр. була привабливішою у порівнянні з обласним статусом у складі УРСР для місцевої еліти та духовенства. Міжнародні рішення щодо возз’єднання Закарпаття з УРСР для русинських активістів не подобалися не стільки тому, що набуття статусу області звужувало суспільно-політичні та культурні права й можливості краян, скільки побоювання за те, що корінний і домінуючий етнос Закарпаття вливався у своє природнє національне середовище і швидко втрачав би свої певні особливості. З точки зору права та перспектив української нації становище Закарпаття як автономного утворення у складі ЧСР та його обласний статус у складі України не порівняльні. Не можна співставляти безперспективне становище українців у Чехословаччині як національної меншини з їхнім вищим рівнем у складі України, де вони ставали невід’ємною складовою державотворної нації.

Слід відначити, що питання соборності українських земель, зокрема возз’єднання Закарпаття з Українською державою, перебуває під посиленою увагою й тих країн, до складу яких цей край раніше упродовж багатьох століть входив. Як правило, висвітлення історичних події з цієї тематики знаходять синхронізовані дії окремих представників наукової громадськості Закарпаття та певних зарубіжних країн, українсько-русинських організацій за кордоном. Для цього застосовуються замасковані прийоми, спрямовані не на ревізію міжнародної нормативно-правової бази входження Закарпаття до складу України чи заперечення та переоцінку цього акту, а на концентрацію всієї уваги (матеріалів й аргументів) на історичну спадщину, традиції, досягнення цього краю у попередні століття, забезпечення домінування саме інформації, що в Закарпатській Україні у процесі віків сформувався окремий етнос, нація русинів, яка до українців, як і до словаків, угорців, чехів, сербів, хорватів, не має відношення. Ця нація має право на визнання та своє окреме існування. Саме тому Підкарпатська Русь (Карпатська Україна, Закарпатська Україна) набувала статусу автономії у попередніх державних утвореннях.

Особливої уваги потребує питання щодо закарпатських українців-русинів у сучасній соборній і суверенній Україні.

Політичне русинство є складовою щирокого спектру національно-визвольних змагань, породженням безперервності процесу розвитку націй, народностей та країн Центральної та Східної Європи у ХІХ-ХХ ст.ст. Під все наростаючим національно-визвольним рухом упродовж ХХ ст. десятки поневолених націй Європи, серед них і українська, на руїнах монархій та імперій, що розвалювалися, добилися національного визволення, сформували суверенні держави. Глобальні історичні переміни мали беззаперечні прогресивні і доленосні наслідки для українців-русинів та їхніх будителів.

Упродовж ХХ ст., незважаючи на катастрофічні втрати, українська нація, чотири рази виборювала суверенітет та двічі забезпечувала практичну соборність етнічних земель в єдиній державі. У 1991 р. Українська держава відродилася назавжди. Закономірно, що Україна як молода і територіально найбільша європейська держава відчуває значний вплив геополітичного простору Центральної і Східної Європи, особливо в українських землях, які тривалий час входили до до складу інших конкретних держав. Кожен такий український регіон упродовж століть ввібрав в себе певні особливості від панівних націй і культур. Особливо це торкається самого західного українського регіону – Закарпаття, що упродовж понад семи століть перебувало у складі Угорщини, Австро-Угорщини, Чехословаччини.

Тут же слід наголосити, що активісти русинського руху відігравали прогресивну роль у боротьбі українців Закарпаття за самоідентифікацію, національне самовизначення, возз’єднання з українцями за Карпатами й досягнення незалежності Великої України. Будучи обмеженими в доступі до наукових центрів з україністики, закарпатські будителі русинів не могли користуватися їх науковими досягненнями, зокрема результатами фундаментальних досліджень, здійснених установами НАН України в часи незалежної України, що русини становлять різновид українського субетносу, який набув в умовах самоізоляції упродовж віків специфічних ознак. Вони не мали змоги оволодівати досягненнями україністики, щоб комплексно охоплювати і висвітлювати вузлові процеси, що відбувалися на основних українських землях.

Результати Другої світової війни дали можливість Радянському Союзу зі своїми союзниками вирішити українське питання у Закарпатті справедливо, чого до цього часу не вдавалося зробити нікому. Прагнення до возз’єднання Закарпатської України з Україною з розумінням було сприйнято на міжнародній арені. Жодна країна антигітлерівської коаліції не заперечувала проти цього акту у ході Паризьких мирних переговорів 1946-1947 рр., рішення яких закріпили такий правовий і територіальний статус держав у Європі, що став основою подолання антагонізму, гострих суперечностей, забезпечив умови для формування Європейської Спільноти та здійснення вагомих кроків щодо об’єднання всього континенту.

Українці Закарпаття, возз’єднавшись у 1945 р. з Україною, зробили свій гідний внесок у соборність етнічних земель, у здобуття Україною незалежності у 1991 р., набули в Українській державі статусу державотворчої нації, жодна з сфер їх діяльності не потребує захисту. Адже проблеми, що торкалися б будь якого обмеження прав і свобод етнічного чи релігійного характеру для українців Закарпаття у складі Української держави, відпали.

Більше того, поглиблення співробітництва України з державами Європейського Союзу, залучення до цього Закарпатської області, що межує з чотирма країнами ЄС, враховуючи історичне минуле та глибокі традиції, дозволить пом’якшити гостроту проблем, що залишилися у спадщину з минулого, прискорити реалізацію програми Східного партнерства між Україною та ЄС.

Незаперечним є й те, що упродовж віків закарпатці поколіннями (десятками тисяч осіб) складали велику частку армії трудових ресурсів, що сприяли економічному розвитку держав, до складу яких Закарпаття входило: Угорського королівства, Австро-Угорщини, Чехословаччини, Румунії, Радянського Союзу. Сотні талановитих діячів культури, освіти, науки краю через обмежені можливості на батьківщині змушені були постійно виїжджали до Будапешта, Відня, Праги, Братислави, Москви, Києва, на Американський континент і там зробили свій помітний внесок у розвиток і збагачення культур цих країн. Односторонні процеси, коли виробничий та інтелектуальний потенціал Закарпаття більше впливав на розвиток панівних націй, ніж на свій край, набув сталої тенденції. Закарпатці тимчасово чи назавжди, але вимушено емігрували, бо на їхній землі відчувалося значне відставання, а у ХУІІ - ХІХ ст. – й консервування соціально - економічного та культурного розвитку всього краю. Відповідь на запитання, чому Закарпаття - географічний центр Європи - перебував відносно до метрополій у занедбаному стані випливає з політики, що домінувала в регіоні, розвиток якого забезпечувався за остаточним принципом. Керівні кола Угорщини, Австрії, Чехословаччини (одні більшою мірою, інші меншою) зосереджувалися на піднесенні центральних регіонів, добре розуміли, що надання належного економічного, культурно-освітнього розвитку Підкарпаттю, де переважаючим етносом були українці, тільки прискорить їх національне самовизначення та посилить прагнення до культурно-освітньої автономії, що у кінцевому підсумку зміцнить їх боротьбу за об’єднання з українцями за Карпатами.

Все у перспективі так і сталося. Возз’єднання в інтересах переважаючого українського етносу - є прогресивним доленосним актом. Разом з тим, слід знаходити науково виважені відповіді й на виклики сучасності. Зокрема, що й на сьогодні, 65-і роковини об’єднання з Великою Україною, 20 річчя проголошення незалежності Української держави в Закарпатті епізодично з’являються та поширюються ідеї автономії, намагання окремих культурних діячів відгородити українців – русинів від українців і домогтися довести, що русини не є українцями, добитися визнати їх окремим етносом, окремою нацією.

Лідери русинів ініціювали у 1990 році з вимогу надати Закарпаттю статус автономної республіки. У червні 1992 р. сесія Закарпатської обласної ради затвердила постанову щодо права населення на «відновлення та зміну своєї національності» і зверталася до Верховної Ради України з проханням надати області статус спеціальної адміністративної території із самоврядуванням та вільної економічної зони. Місцевою владою Закарпаття епізодично вживаються кроки щодо визнання українських русинів окремою нацією з окремою культурою та мовою.

На жаль, рішення та практичні кроки представників «політичного русинства», «русского мира», «єдиної румунської нації» чомусь співпадають у часі з політикою сусідніх держав. Зокрема, практика застосування Польщею, Росією, Румунією, Угорщиною подвійного громадянства для українських громадян у Галичині й на Волині, в Криму та Сході України, у Північній Буковині та Південній Бесарабії, в Закарпатті говорять не тільки про невипадковість, але й певну закономірність та синхронність таких дій.

Такі симптоми з’являються в Закарпатті не стільки з подачі русинів, сепаратистів, прихильників відновлення минулого статусу краю, скільки є наслідком дуже суперечливої внутрішньої політики в сучасній Україні.

Останні місця в Європі за життєвим рівнем громадян, перші позиції за рівнем корупції та розмаху організованої кримінальної злочинності, бездіяльності правоохоронної системи, неефективності судової влади, відсутності не тільки керованості з боку влади внутрішніми процесами в країні, а й ефективного впливу на них змушує пересічних громадян не без підстав вважати, що влада не зхищає їхніх інтересів, залежна від тіньової економіки, крупних олігархічних груп та великого капіталу і служить їм.

Значна частка нинішніх українських політиків-олігархів при відповідальній системі влади просто не могла б займати жодних посад у виконавчій, законодавчій та судовій владі, а в Україні вони на сьогодні проникли до тих владних щаблів, що визначають внутрішню та зовнішню політику, здійснюють судочинство, весь час вносять зміни до законодавства, щоб заплутати й взагалі унеможливити здійснення правочинства.

Звісно, що українці-русини Закарпаття, на генетичному рівні яких збереглися в пам’яті принципи врядування при Угорщині, Австро-Угорщині, Чехословацькій Республіці, й гадки не мали, щоб їхній край так було пограбовано й розорено керівництвом України на чолі з Кучмою та його ставлениками і поплічниками у Закарпатті. Такого рівня масового пограбування приватизаторами, безвідповідальності влади, беззаконня в краї та безправ’я місцевих жителів, яке краяни пережили у 90 - і роки, Підкарпатська Русь ніколи й не знала, хіба, що можливо, під час оволодіння рівнинними землями колишньої північної Римської провінції Панонії угорськими племенами, поширення їх впливу в Підкарпатті у ХІІ ст. та монголо-татарської навали у середині ХІІІ ст. Великий реформаторський досвід Чехії, Угорщини, Польщі, Словаччини, Румунії на рубежі ХХ-ХХІ століть, демонтаж соціалістичної системи, перехід на народно-демократичні принципи та приєднання до НАТО, ЄС дали можливість українцям Закарпаття швидше від інших більш віддалених регіонів України прозріти й порівнювати явища, що мали місце у західних сусідів та на рідній Батьківщині і робити відповідні висновки. Приклади сусідніх країн наочно демонструє їм, що все, що відбувається в Україні там подібного навіть не можна уявити, бо на сторожі інтересів громадян стоять державні органи влади. Верховенство права забезпечено там, а в Україні лише декларується.

Колишні метрополії Закарпаття - Угорщина, Австрія, Чехія, Словаччина та й Румунія - співпрацюють з Україною через Закарпаття як прикордонну область не на рівних умовах, випереджають Україну, причому у всіх принципових питаннях як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Топтання на місці, коли сусідні країни ЄС чітко рухалися вперед, а становище в Україні погіршувалося, економічні труднощі все складніше долалися, фінансове і матеріальне становище громадян погіршувалося, а політична криза набула перманентного характеру – все це викликало у закарпатців нерозуміння, невдоволення і масовий протест.   

Закарпатський край за свою тисячолітню історію усвідомленого розвитку перебував у складі 13 державних утворень (Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Угорського королівства, Габсбургзької монархії, Австро-Угорщини, Угорської Народної Республіки, Угорської Радянської Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Народної Республіки, Чехословаччини, Угорського королівства, УРСР  у складі Радянського Союзу, Української держави з 1991 року), у березні 1939 року Карпатська Україна кілька тижнів існувала як самостійна держава.

У кожному окремому з цих державних утворень гірше-краще становище українців-русинів мало спільну домінуючу ознаку: національну і духовну підневільність, загальмованість у розвитку та меншовартість усіх форм їхньої екзистенції. Ці домінуючі ознаки так допікали, що постійно породжували серед них ідеї нестримного, часто й на підсвідомому рівні,  прагнення добитися соборності етнічних земель в Українській державі. У 1991 році цей тисячолітній процес – входження етнічних територій однієї нації до складу власної соборної держави –  завершився. Зібрання земель всієї нації в одній державі відбулося, зреалізувалася формула всю націю в єдину державу. Українська нація стала титульною в державі, визначальною у державотворенні. Якщо національний, культурно-освітній, духовний гніт припинився, то соціальне, правове, майнове становище українства не покращилося, а погіршилося. Перші 20 років незалежної України обернулися для українців всіх регіонів соборної України, у тому числі й Закарпаття, не тільки успіхами, але й суперечливими та негативними наслідками.

Все це має свої закономірності. Процеси становлення, що переживає Україна, складні, носять загальнодержавний характер, ґрунтуються не стільки на національних, етнічних, скільки на  політичних, майнових, соціальних та економічних факторах, що нечувано загострилися у процесі демонтажу соціалістичного ладу й запровадження капіталістичних відносин.

Столітнє перебування українських земель у складі інших державних утворень, умови бездержавності породили негативні наслідки, що продовжують не тільки перешкоджати формуванню української державності, а й домінувати у цих процесах. У кожному регіоні залишилися у спадок насаджені ззовні панівні еліти, штучно переміщені чужородні етноси, працівники органів державної влади, релігійні та культурні центри, громадські організації, «п’ята колонна», колаборанти з представників українського та неукраїнських народів. Усі вони в сукупності відчутно гальмують демократичні процеси в Україні, підривають і дискредитують органи влади, її керівників, знижують рівень довіри громадян до органів влади, базових соціальних інститутів,  політичних лідерів. З їхньої вини часом формується навіть неправильний напрямок розвитку країни.

У ході зламу соціалістичного устрою, формування молодої Української держави на нових майнових, правових і фінансових засадах, буржуазно-демократичній ідеології чи не найбільших суперечностей і потрясінь зазнала загальнодержавна власність та її конституційні господарі – українські громадяни. Зміна форми власності обернулася негативними наслідками для переважної більшості галузей економіки. Підприємства банкрутували через різні причини, але падали масово як спіла пшениця під умільцями-косарями: значна частина промислових потужностей, особливо військово-промислового комплексу, не знаходили свого застосування, їхня продукція ставала не витребуваною ні на внутрішньому, ні на ринках країн СНД. Такі промислові об’єкти банкрутували і припиняли діяльність, їхні потужності переходили до комерційних структур і продавалася. Ті ж промислові об’єкти державної власності, які продовжували успішно працювати, потрапили у штучно створені антиекономічні умови, при яких вони не могли розвиватися. Ідеологія прискорення приватизації була типовою для всіх регіонів України: тарифи на енергоносії, сировину, надра, транспорт і перевезення, забезпечення ринків збуту та реалізації продукції монополізувалися  триєдиним союзом конкретного державного органу, олігархічною промисловою групою та банківською структурою і штучно завищувалися у кілька разів; а на готову продукцію усіх українських підприємств ціни навпаки занижувалися цим же триєдиним симбіозом  владної, олігархічної і банківською структурами. Такі дії були успішними й безкарними насамперед через відсутність чіткої правової бази, недосконалості або суперечливості відповідних актів. Становище ускладнювалося недосконалою структурою економіки України, успадкованої від СРСР. При низькій частці замкнутого виробничого циклу УРСР, спрямованості більшості галузей її економіки на первинну переробку, відсутності стабільного внутрішнього ринку і міцних позицій на міжнародній арені, неспівпадання інтересів загальнодержавних та окремих виробничих об’єктів, приватного бізнесу, що боровся за первісне нагромадження капіталу, контролюючим органам державної влади було дуже важко забезпечувати верховенство права під час реформування всіх галузей економіки країни. Погіршувало ситуацію й те, що олігархічні групи вдавалися до захоплення підприємств, які успішно розвивалися, штучного доведення їх до банкрутства, послідуючого викупу їх за безцінь та розпродаж обладнання, виробничих потужностей та інфраструктури.

Гострою проблемою для всього українського суспільства є стабільно високий рівень злочинності, безперешкодна діяльність організованих кримінальних угрупувань, неефективна боротьба і протидія органів влади корупції, тінізації економіки. За міжнародними оцінками Україна за рівнем боротьби з цими явищами постійно посідає перші місця у світових рейтингах, а за рівнем життя громадян – останні серд країн сталої демократії.

Спричинили масові злочини, низьку частку їх розкриття не стільки  недосконалість правової системи, неефективна діяльність влади та  правоохоронних органів, скільки непомірно висока питома вага корумпованості та безвідповідальності правлячої верхівки у соціальній піраміді українського суспільства. Уся решта  причин масової злочинності (навмисні вбивства, тяжкі злочини, ДТП із смертельними наслідками, корупційні дії), низького рівня розслідувань та бездіяльності правоохоронних органів, недосконалість політико-правової системи, суперечливість реформ правового, економічного та майнового характеру, суцільна безконтрольність  і безвідповідальність вищих органів влади є наслідковими, похідними і  часто навіть не визначальними факторами цих негативних явищ.

Всі ці процеси цілком торкаються й Закарпаття. Влада Л. Кучми - В. Медведчука була винною в загостренні на рубежі 90-х ХХ ст..– 10-х рр. ХХІ ст. політичної ситуації в Закарпатській області, зумовленої зрощенням керівництва області, виконавчої влади з кримінальними елементами.

Загальне потрясіння закарпатці пережили, коли центральна влада у Києві проігнорувала результати виборів міського голови м. Мукачево у 2003 р. Указом Президента України від 25.12.2003 р. «Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян та нормалізації життєдіяльності м. Мукачевого Закарпатської області» від влади відсторонявся законно обраний міський голова В.В.Петьовка, на його місце призначався виконуючим обов’язки міського голови М.І.Опачка. Ці кроки, ініційовані Закарпатською ОДА та Адміністрацією Президента, дестабілізували суспільно-політичну ситуацію в цьому прикордонному регіоні.

Усі вісім народних депутатів України від Закарпаття у своєму колективному запиті від 06.02.2004 р. за №138 на ім’я Голови ВР України В.М.Литвина та Прем’єр-міністра України В.Ф.Януковича висловили незгоду з втручанням Президента України у виборчі справи мукачівців. Вони вважали, що Указ був протиправним, оскільки результати виборів та рішення міської ради можуть бути змінені лише шляхом місцевого референдуму чи проведенням призначених Верховною Радою позачергових виборів міського голови. Вибори місцевих органів влади не відносяться до компетенції Президента України.

Незважаючи на це, Указ виконувався брутально і протиправними діями спецпідрозділів міліції за безпосередньої участі голови ОДА І. Різака та новопризначеного прокурора області Лемака. Таке втручання було розцінене більшістю мешканців краю як «намагання керівництва СДПУ(о) остаточно узурпувати владу на Закарпатті, сповна використати її в егоїстичних економічних і вузькопартійних політичних цілях» (2).

Депутати обізвали цю акцію Леоніда Кучми як мукачівське «ГКЧП», вказали, а громадяни розцінили це як «небезпеку монополізації влади однією партією (СДПУ(о)), яка на Закарпатті, ймовірно, відпрацьовує майбутню модель для всієї країни» (3).

Особливе обурення серед населення викликало триваюче нищення лісів, хижацька експлуатація мінеральних вод, розпродаж земельних угідь, масове зубожіння трудящих і водночас спорудження за державні кошти для наближених Президента осіб під виглядом спортивних баз ЗАТ «ФК «Динамо, Київ», інших комплексів у заповідних зонах Карпат (4).

Влада весь час ігнорувала вимоги депутатів та закарпатців і не усувала очевидні порушення виборчого законодавсва, втручання Президента у питання, що не відносяться до його компетенції, не перевіряла правомірність дій керівників обласних державних і правоохоронних органів.

А конфлікт між регіоном та центром тільки посилювався. Слідча контрольна комісія (СКК) ВРУ на чолі з Семенюк В.П. зробила 12.12.2003 р. подання до ГПУ про протизаконну фінансово-господарську діяльність Медведчука В., глави Адміністрації Президента України Кучми Л.Д., лідера СДПУ(о), що окупувала Закарпатську область, в якому наголошувалося на тому, що Медведчук В. разом із своїми партнерами по бізнесу (Б.Губський, В.Згурський, О. Карпенко, Ю.Лях, Г.Суркіс, І.Суркіс) фіктивно створили іноземну компанію і під її прикриттям не сплачували величезні суми податків, був безпосередніми організаторами створення і діяльності фінансової піраміди – трасту «Омета ХХІ століття», котрою пограбовано мільйони громадян. Він та його поплічники звинувачувалися й в інших протиправних діях. Оскільки тисячі людей скаржилися на ці трастові афери, депутати рекомендували ГПУ провести розслідування цієї справи і бодай допомогти повернути ошуканим громадянам їхні гроші (5).

Сферою діяльності одного із ЗАТ Медведчука були нафтопродукти, інші енергоносії, що покривало 12% ринку нафтопродуктів України і одержувало щорічно сотні млн. дол. прибутку. 75,5% цих сум (сотні мільйонів, а цілком ймовірно – мільярдів дол. США) щорічно викачувалися з України і осідали на рахунках британської компанії «Ньюпорт Менеджмент», від імені якої з 1993 року в Україні діяв В.Медведчук. Для вивезення капіталів за кордон використовувалися й інші офшорні компанії. Комісія виявила й інші вражаючі факти злочинної діяльності В. Медведчука. Так, Віктор Дутка (помічник народного депутата Медведчука) у 2000 році купив за 1 дол. США «комплекс колись найкращого і найбільшого в Україні Свалявського лісокомбінату Закарпатської області». Наступного дня оцінка вартості цього підприємства склала 3 млн. нім. марок (6).

На такі серйозні звинувачення СКК ВРУ 19.01.2004 р. було отримано поверхову відповідь ГПУ. Констатувалося, що траст «Омета ХХІ століття» знаходиться на обліку в ДПІ Шевченківського району м. Києва, як платник податку на додану вартість це ВАТ не зареєстровано, фінансово-господарська діяльність відсутня. ДПА України інформувала, що під час перевірки вказаних у запиті організацій та підприємств порушень податкового законодавства не встановлено. І тільки останній абзац відповіді торкався суті питання – законності дій при купівлі-продажу комплексу Свалявського лісокомбінату. Доручалося перевірити це Свалявському РВ УМВС України в Закарпатській області (7). Розслідування цієї афери, навіть не розпочавшись, на тому й завершилося.

Значне обурення серед сільських трудівників викликала політика розпаювання земельних та майнових ресурсів у Закарпатті.

Земельні та майнові паї вирішувалися протизаконними методами при потуранні органів влади. Практика вирішення земельного питання наступна: у наближених до крупних міст земельне питання було вирішене не на користь сільських рад і селянства - справжніх власників цих земель, а на користь можновладців та олігархів. У віддалених від центрів зосередження олігархічних кланів земельне питання було юридично вирішено на користь колишніх колгоспників, але фактично й там майно і паї потрапили під контроль представників  центральних олігархічних груп.

Звернення членів КСП усієї України впродовж 2002 – 2009 рр. надати допомогу у розпаюванні майна і землі, в отриманні державних актів на право володіння земельною ділянкою були масовими. Саме на ці роки випадав пік здійснення Основних напрямів земельної реформи в Україні. Впродовж цих років майже половина земель країни перейшла у приватну власність. Держава проводила земельну політику правовими методами, забезпеченням відповідною законодавчою базою, але уникнути масових порушень не вдалося. Особливо великі зловживання допускалися під час розподілу земельних паїв. Успіхи мали місце, але у пропорції 1 до 10. Величезних зусиль вимагалося доклали народним депутатам Крючкову Г.К. та Маркуш М.А., щоб у першій половині 2004 р. добитися порушення кримінальної справи за фактом незаконного (шахрайського) заволодіння керівництвом колишнього КСП чужим (колективним) майном всього кооперативу «Тересва» Тячівського району Закарпатської області (8). І подібних прикладів в цьому краю було багато.

Особливо гостро постало питання боротьби проти злочинної приватизації та вирубки лісового комплексу України, зокрема в Закарпатті. У 90-і роки на обласному, районному та місцевому рівнях сформувалася мережа з масової вирубки цінних пород дерев та вивезення їх до сусідніх країн. Приватизація земель, лісів, вирубка останніх здійснювалася при дахуванні Адміністраці Президента України. Упродовж 90-х рр. основна частина лісового фонду була вирізана і продана за кордон. Регіону було завдано непоправних збитків, порушилася екологічна безпека. У депутатському запиті Пинзеника В.М., Оробця Ю.М. від 17.09.2003 р. на ім’я Прем’єр-міністра України вказувалося на серйозні порушення Закарпатською ОДА законодавства України стосовно ведення лісового господарства та лісокористування. З прикрістю наголошувалося, що на шлях порушень діючого законодавства стала облдержадміністрація – орган, що зобов’язаний забезпечувати законність і порядок. «Громадськість області серйозно турбує байдужість обласної державної адміністрації до тенденції постійного зростання кількості лісопорушень» (9).

Захмарна відповідь Уряду України заспокоювала цих депутатів 08.10.2003 р. №22-7012/4, що справді «виявлено ряд порушень нормативно-правових актів. Кабінетом Міністрів України вживаються заходи щодо усунення згаданих порушень».

Значну роботу по захисту лісів від масової вирубки здійснювала Всеукраїнська громадська організація «Громадський контроль» на чолі з Волошиним П. Л., який упродовж 1999-2005 рр. систематично звертався з цього питання до вищих органів влади, до відомих політичних діячів, що спричинило розгляд даного питання Держкомлісгоспом України близько 20 разів, а Мінприроди України – 36 разів. На всі проблемні питання йому надавалися «вичерпні відповіді» (10). А на ділі, влада ігнорувала активністю Волошина. У КМ України вважалося, що використовуючи переважно неофіційні джерела інформації, пропонуючи для обговорення тематику щодо масової вирубки лісів та «висуваючи безпідставні звинувачення, заявник намагається таким чином привернути до себе увагу» що Волошин допускав грубі помилки в розрахунках, недосконало знав лісове законодавство, використовував інформацію невідомого походження. Його твердження про перевирубки лісів виглядали некоректними (11).

Група народних депутатів від Закарпатської області спростувала цю позицію Уряду України: «махровим бюрократизмом тхне від відповідей різних міністерств і відомств на численні запити депутатів від Закарпаття про незадовільне ведення лісового господарства та лісокористування. Так по-варварськи до найбільшого багатства Карпат ще ніхто не ставився!». Вони звинувачували у цьому керівництво області  на чолі з СДПУ(о) (12).

На жаль, катастрофічні повені та масові підтоплення 2000, 2001, 2003, 2005, 2008 рр., що охоплюють басейн Карпатських гір, прийняття Положення про державну лісову охорону та Державна цільова  Програма «Ліси України» на 2010 – 2015 роки Урядом України 16.09.2009 р. №№976-977, наочно підтвердили згубні наслідки масової приватизації та незаконної вирубки лісів на території Закарпатської, Львівської, Одеської, Черкаської областей (13). Тема Карпат постійно перебуває у центрі уваги країн Європи. велика відповідальність лягає на Україну. На Конгресі місцевих і регіональних влад Ради Європи, що відбувся у Страсбурзі 12-15 жовтня 2009 р., головним серед питань, що активно дискутувалися, був захист Карпат від масової вирубки лісів, порушення екології усіма країнами регіону. Все це спричинило  негативні наслідки: систематичні паводки, зсуви ґрунтів, інші природні аномалії. На 19-у засіданні Конгресу (Ужгород, 28.10.2010р.) було прийнято європейської ваги Резолюцію та Рекомендацію, особливо в контексті глобальних кліматичних змін на планеті, раціонального використання ресурсів Карпат. Їх реалізація передбачає залучення фінансових ресурсів Європейського Союзу та міжнародних організацій. За Карпатами визнано основну роль у формуванні клімату та збереженні природного середовища нашого континенту. Відзначено, що нинішні проблеми  гірських регіонів Європи, зокрема Карпатського, можуть бути вирішені лише завдяки зусиллям всього Європейського співтовариства.

Питання захисту лісів Карпатського регіону від цинічного, безпрецедентного рейдерського захоплення особливо цінних земель лісопаркової зони у Закарпатській та Львівській областях в умовах повної бездіяльності правоохоронних органів викликає у закарпатців обурення.

До цих проблем додаються й інші. Так, упродовж 2003-2004 рр. поблизу Мукачева споруджувалася екологічно небезпечна станція з іноземними інвестиціями «Петро Карбо Хем-Мукачеве» для перевантаження високотоксичних продуктів хімічної промисловості обсягом 20720 тонн на рік. У густонаселеному і комунікаційно розвиненому регіоні Закарпаття це був головний перевалочний пункт між ЄС і Україною та Росією, іншими азійськими регіонами. Мешканці області опротестували рішення обласної влади, бо воно несло загрозу унікальному природному середовищу. Але глави ОДА – Різак І. та Москаль Г. – продовжували роботу, спорудили і запустили цей об’єкт в дію. Громадськість збентежена, що центр підтримав і допустив спорудження цього об’єкту.

Зважаючи на потенційну загрозу забруднення земель, атмосфери, завдання шкоди життю та здоров’ю людей і довкіллю широкого розголосу набула інформація щодо незаконного ввезення з Угорщини впродовж 2003-2004 рр. на територію Берегівського району Закарпатської області приватним підприємством «Озон» 1074 тонн хімічної речовини (премікс). Громадськість та ЗМІ звинувачували народного депутата І.Гайдоша, який мав бізнесові інтереси у ПП «Озон», про причетність до цього злочину. Захищаючись від звинувачень, І.Гайдош у своїх зверненнях від 19.04.2005 та 05.10.2005 рр. до ГПУ просив надати попередні результати досудового слідства та конкретну відповідь про його причетність або непричетність до підприємства «Озон», а також по факту ввезення та розміщення на території України цим підприємством преміксу. У відповіді ГПУ від 26.10.2005 р. говорилося, що «за результатами розслідування вказаної кримінальної справи буде прийняте законне рішення», що ж до надання інформації персонального характеру для Гайдоша, то ГПУ цілком справедливо наголошувала, що така інформація «з огляду на недопустимість розголошення даних досудового слідства, Вам не може бути надана» (14). Оскільки ці промислові відходи були віднесені до першої категорії небезпеки та вимагали спеціальних заходів поводження з ними, порушена кримінальна справа розслідувалася слідчими з особливих справ ГПУ. Розслідування тривало роками і завершилося безрезультатно.

Продовженням цієї теми у 2009 р. постала проблема стосовно вивезення з території Закарпатської та Львівської областей нейтралізованих гудронних залишків, завезених з Угорщини. Слідство тривало роками, але не встановило злочинців, причетних до завезення небезпечних речовин в Закарпаття, завершилося безрезультатно. Після досягнення угоди з Польщею з вересня 2010 р. почалося вивезення 1,5 тис. тонн гудронів для утилізації.

Все Закарпаття сколихнула раптова смерть 24.05.2004 р. ректора Ужгородського національного університету Сливки В.Ю. Упродовж 2004 – 2005 рр. докладалися великі зусилля, щоб змусити компетентні органи провести комплексну експертизу мотивів та обставин його загибелі. Прокуратура м. Ужгород і Закарпатської області то порушувала, то закривала кримінальну справу. На основі експертизи 11.05.2005 р. за це питання взялися рішучіше і нарешті було порушено кримінальну справу проти глави Закарпатської ОДА Різака І.М., який у 2003 – 2004 рр. систематично нападав, цькував й принижував гідність Сливки В.Ю., щоб усунути з посади ректора УжНУ цю надпартійну особистість і патріота України і поставити на її місце іншу прихильну до СДПУ(о) кандидатуру, можливо й старшого брата професора Різака В.М. Упродовж 2005 – 2007 рр. Різак І.М. тричі заарештовувався на тривалий термін, і тільки 31.07.2007 р. його було засуджено до 5 років позбавлення волі умовно з випробувальним терміном 1 рік за сукупністю злочинів. Станом на сьогодні права Сливки не завершена, злочинці, слідчі і судово-медичні експерти не понесли справедливого покарання за те, що зробили все, щоб слідство завершилося безрезультатно.

Досить резонансними для Закарпаття стали справи заступника голови СБУ Дурдинця Т. Ю. (зловживання службовим становищем, контрабанда і корупційна діяльність), що розгорілася восени 2008 р., сумнівна комерційна діяльність клану братів Балогів ще з 90-х років, які на думку громадськості краю, були причетними до рекету, шахрайства, тіньових схем, нелегальної торгівлі іноземними автомобілями в Закарпатті.   

Широко обнародуваними були факти про привласнення значних коштів міністром надзвичайних ситуацій В.Балогою, виділених на подолання наслідків повеней в Закарпатті, проведення ним незаконної комерційної діяльності на посаді глави Секретаріату Президента України за кордоном (вивезення та відмивання у закордонних банках крадених коштів). Громадськість України також обізнана, що у березні 2010 р. на кордоні Швейцарії та ФРН було затримано Балогу В. з незадекларованим, але дійсним банківським рахунком на 125 млн. євро, виданим одним із відомих швейцарських банків. Балога отримав допомогу у перевезенні коштів та відкритті банківського рахунку від посла України у Швейцарії Діра І., уродженця Закарпаття, високого посадовця у Секретаріаті Президента України періоду В.Балоги, направленого ним же послом до Швейцарії. Часто Балога виїжджав до Швейцарії, там же раніше з ним сталася пожежа на одному з гірськолижних курортів. Держприкордонслужба України підтвердила, що Балога в той час дійсно перетинав кордон України за дипломатичним паспортом, всупереч чинному законодавству (15). І хоча намагання народних депутатів та громадських організацій з’ясувати ім’я громадянина України, якого було затримано на кордоні з банківськими документами на таку астрономічну суму владою України утаємничується до нинішніх часів. Подібні факти, якщо й не Балога В.І. був причетним до цього факту, через покривання дисредитують державу, підривають і так не високий авторитет влади серед жителів Закарпаття.

Зміна форми власності відбулася в Україні без правового обгрунтування, в умовах відсутності гарантій, зобов’язання і відповідальності влади, нефективної діяльності правоохоронних органів. Громадяни країни потрапили до умов повного безправ’я. Вище керівництво держави, яке дозволило викрадати підприємства, купляти за безцінь промислові об’єкти і не нести за отриману власність жодної відповідальності, пускати обладнання на металолом, діяло нарівні із організованими злочинними угрупуваннями.

Вище керівництво України, маючи політичну владу в державі, над силовими структурами і правоохоронними органами, допустило приватизацію, в якій домінували корпоративні інтереси. Відповідно до таємно схваленого списку найближчого вірного оточення Президента і Прем’єр-міністра України здійснювалася роздача тисяч підприємств, заводів і фабрик, спрямовувалося розпаювання та приватизація земельного, майнового і навіть лісового фонду. Усі вищі керівники, у тому числі й правоохоронних органів, виявилися бездіяльними, бо самі стали співучасниками цих процесів.

Трудящі міст і сіл Закарпаття, як і всієї України, не стали власниками засобів виробництва, землі, фінансів, банківської системи, рухомого і нерухомого майна. Ними заволоділи представники влади і крупного капіталу. Причина не стільки у відсутності нормативної бази, скільки у добре спланованій, організованій і таємно реалізованій схемі привласнення державного майна «шляхом приватизації» вузьким колом адміністративно-партійного класу, олігархічними групами, схваленими у Центрі, в умовах відсутності відповідних діючих законів та правових норм, а значить і  відсутності юридичної відповідальності за їх порушення.

На наше перконання, не історичні чи етнічні особливості, а насамперед соціально-економічні, приватизаційні акції на межі корупції й криміналу державних органів влади України стали головним джерелом появи й посилення нездорових тенденцій в Закарпатському регіоні. На сьогодні найголовнішим стає не пошук і відстоювання національних особливостей, не подолання національного приниження, а зміцнення державної влади, що має діяти конструктивно задля переважної більшості суспільства. Співвітчизники кинуті на межу виживання як в Закарпатті, так і в Луганщині. Державний механізм має стати єдиним політичним інститутом для захисту державотворчої нації, яка потрапила до умов масового зубожіння й безправ’я. Зараз як ніколи українці мають усвідомити, що вирішується їхня доля, майбутнє нації, доля їхньої державності. Майновий антагонізм, а не етнічні чи національні суперечності є ключовою проблемою сучасної України. Вододіл у кожному регіоні Української держави, у тому числі й в Закарпатті, проходить не за національними чи релігійними ознаками, а за майновими і корпоративно-владними критеріями. 90% відсотків пограбованих українських громадян протистоять 10% олігархів (великій та крупній буржуазії). Перші усунені від майна і влади, другі – володіють та контролюють їх повністю. Конфронтація загострюється у міру збільшення майнової прірви між маленькими та великими українцями, що. набуває кричущих форм, веде суспільство до загальнополітичної кризи, після якої можуть початися неконтрольовані й непередбачувані процеси.

Відповідно до перепису населення України 2001 р. в Закарпатській області проживає 1,25 млн. осіб, з яких русинами визнали 10,2 тис. чол., або 0,8 відсотка всього населення краю. Решта мешканців краю відносить себе до українців, угорців, словаків, росіян, румунів, євреїв, німців, інших національностей. Русини належать до етнографічної групи українського етносу, загальна кількість яких складає 32,4 тис. особи. Це – гуцули, русини, лемки, бойки. Правда, 66 % русинів на відміну від інших представників цієї групи визнають рідною мову своєї етнографічної групи, тоді як 31% - українську мову, а 3% - інші мову. Ці дані лише підтверджують, що русини надзвичайно тривалий час були найбільш ізольованими від інших українських земель, весь час перебували під впливом іншомовного оточення і тому в їхньому середовищі сформувалися специфічні мовні особливості.

Українці-русини Закарпаття мають етнічні особливості і добре, що прагнуть їх зберегти й розвивати. Це, можливо, є демонстрацією своєрідного імунітету і протесту проти того, що їх обкрадено, пограбовано у процесі роздержавлення та приватизації, вчиненої новоявленими олігархами, як і українців Західної, Центральної, Східної та Південної України. Олігархічні клани медведчуків, суркісів, різаків, балог вміло скористалися ситуацією, пробилися до владного олімпу і відіграли ключову роль у приватизації загальнонародної власності на свою користь. Вони спробували, завдяки сприянню центру, перетворити Закарпаття на свою вотчину.

Але якщо у Східній, Південній та Центральній Україні олігархам вдається продовжувати тримати в омані населення, то в Закарпатті їм цього досягти не вдалося, бо українці-русини, оскільки найпізніше підпали під прес радянської імперії, в якій перебували основні землі України, хоч і зазнали великих втрат матеріальних, але в національному, духовному, культурному та історичному відношенні виявилися найменш роз’єднанами і знекровленими голодоморами, русифікацією, тотальним вигнанням до Сибіру та заселенням цілих регіонів України іншими етносами, переважно росіянами, застосуванням десятиліттями колоніальної компартійно-адміністративної кадрової політики, підпорядкуванням економічного потенціалу всієї України військово-промисловому комплексу, здійсненням господарської політики в Україні антиекономічними методами. 

Отже, у системі влади Закарпаття змінюються перші особи, партійні угрупування, керівники правоохоронних органів у центрі, містах і районах, а на місцях все залишається по-старому, – влучно констатує народний депутат від Закарпаття І.І.Мигович. Чесним закарпатцям це набридло, і все більше людей краю, що «зажив сумної слави експериментальної зони кланово-олігархічного кучмівсько-ющенківського режиму, починають ширше думати, глибше аналізувати, сміливіше діяти» (16).

Грунтовне наукове вивчення реально існуючих соціально-економічних та міжнаціональних питань в Закарпатті дасть відповіді на причини політичної кризи в сучасній Україні. Було б доцільним провести науково-практичну конференцію, присвячену актуальним питанням сучасного стану багатонаціонального Закарпатського краю. Ії результати стали б важливим внеском в оздоровлення морально-політичного клімату не тільки в регіоні, а й у поглиблення відносин України з сусідніми державами, зняття з порядку денного проблем міжнаціонального характеру як на Сході, так і на Заході

В Україні та за її межами широко відомі праці вчених істориків, правознавців, краєзнавців, етнографів, фахівців з національних проблем, які працюють у провідних вузах та наукових установах кожного регіону, зокрема й Закарпаття, потенціалу яких достатньо для вирішення подібних питань.

Діалог та дискусії з таких питань, у тому числі з активістами русинської ідеї на науковій основі, дозволить шукати розв’язання цієї проблеми у конструктивному руслі. Широке висвітлення у ЗМІ матеріалів, присвячених даній проблематиці, дасть можливість зняти гострі проблеми непростого, а часом і суперечливого минулого цього краю, а головне нинішнього перехідного розвитку, який переживає вся наша молода Держава. Дуже важливо, щоб дискусії носили об’єктивний характер. Заполітизовані і надумані концепції окремих діячів, а це торкається всіх регіонів, на такому фоні втрачатимуть інтерес громадськості.

Важливо активніше друкувати і транслювати через ЗМІ фахові публікації та аргументовані виступи, щоб громадськість стала добре обізнаною з такими питаннями з першоджерел. Це, по-перше, унеможливить маніпулювання громадською думкою, по-друге, послужить оздоровленню міжнаціональних стосунків в Закарпатті, в інших регіонах України.

Але у питанні подолання та розв’язання соціально-економічних проблем ключову роль має відіграти політична воля керівництва держави. Серед першочергових завдань, які мають вирішуватися невідкладно, є: посилення кадрового потенціалу у Закарпатській області, який би проводив тільки державницьку лінію на обласному, районному, міському та сільському рівнях, сприяв оздоровленню економічного життя та матеріального виробництва, запущенню виробничих потужностей та збільшенню кількості робочих місць, усуненню та викоріненню протиправних явищ і нездорових тенденцій, що мали і продовжують мати місце в регіоні, посилив відповідальність за правопорушення, ким би вони не здійснювалися. Влада має оздоровити морально-психологічний клімат, забезпечити верховенство права на ділі, подолати тіньову економіку, безпощадно викорінити корупцію та масову злочинність, заставити нових власників у центрі та регіонах забезпечити розвиток економіки, соціальної сфери кожного регіону.

При умові виправлення допущених помилок, відновлення довіри громадян до органів публічної влади, до політичних лідерів України, пприйняття законів про посилення контролю в державі та юридичної відповідальності суб’єктів владних повноважень усіх рівнів, покращення внутрішньополітичної обстановки в державі, Закарпатська область цілком може стати основою для проведення експерименту щодо посилення економічної, фінансової та самоврядної ролі регіону в державі, оздоровлення відносин між регіонами та центром. Такий шлях повинен стати визначальним перспективи та майбутнього всієї України, і чим швидше він започаткується, тим кращі результати будуть здобуті на благо всіх регіонів молодої Української держави.

 

Список використаниих джерел:

 

1. Кучма Л.Д. Україна – не Росія. – М., Время. – 2004. – с. 51-52.

2.Архів Верховної Ради України. Ф.1, оп. 36, од. зб. 554, арк. 193.

3. Там само. арк. 194.

4. Там само. арк. 193-194.

5.Там само. од. зб. 529, арк.10.

6. Там само. арк. 20-22.

7. Там само. арк. 67.

8. Там само. од. зб.670, арк. 188.

9. Департамент діловодства та моніторингу СКМУ №0310056306 від 21.09.2003 р.

10. Управління документального забезпечення СКМ України №0310056306 від 22.09.2003.

11. Департамент діловодства та моніторингу СКМ України Вх.№10622/2 від 19.03.2004.

12. Балога В. Авторитет – питання болюче//Голос України. 5 березня 2004 р., № 43, стор. 5.

13.Управління документального забезпечення СКМ України №10622/2 від 19.03.2004.

14. Архів Верховної Ради України. ф.1, оп.36, од. зб. 990, арк. 176,187,193,194.

15. Депутатський запит Москаля Г. М. від 19.03.2010 р. та відповідь на нього.

16. Мигович І.І. Світочі і фарисеї. – К. – 2010. – с. 143.

Вперше у вітчизняній історичній літературі ґрунтовно і системно викладені складні військово-дипломатичні та політичні відносини Московської держави та Війська Запорозького у період гетьманування Івана Виговського. На багатому документальному матеріалі розкриті передумови і причини українсько-російської війни 1658–1659 років, які своїм корінням сягають попередніх століть. Висвітлені суперечності у баченні Московією та Україною свого місця та ролі у навколишньому світі та перспектив подальшого розвитку двосторонніх відносин. Показано глибокий внутрішній зв’язок тогочасних подій з європейськими процесами,

зокрема з геополітичним протистоянням на сході Європи трьох наймогутніших тоді цивілізаційних систем — західної, московської та мусульманської. Наведено невідомі архівні документи, викладена авторська хронологія воєнних дій. Книга розрахова на найширші кола читачів, які цікавляться малодослідженими сторінками української дипломатії та воєнної історії.

У статті розглядаються питання, пов’язані з актуалізацією проблематики досліджень зі всесвітньої історії, з’ясовано резерви, які слід задіяти для поліпшення існуючого становища, подано визначення змістового наповнення, кількісних та якісних показників пройденого дослідниками за період суверенного розвитку нашої країни шляху.

Автор аналізує наукові пріоритети поглибленого вивчення вітчизняними істориками минулого й сьогодення навколишнього світу, а також складові розвитку національної історіографії в контексті імперативів сучасної світової історичної думки.

ISBN: 978-5-91657-162-2

 

Сторінка 7 із 7
Перейти до початку