Ліквідація генерала Сулеймані вранці 3 січня стала результатом і наслідком 12-річного керівництва ним елітного підрозділу «Аль-Кудс» як складової Корпусу вартових ісламської революції – головної ударної сили так званої ісламської революції, яку протягом декількох десятиліть здійснював у регіоні теократичний режим іранських мулл. Історія «Аль-Кудс» і його очільника генерала Сулеймані була нерозривно пов’язана  із найбільш важливими спецопераціями іранського режиму у Близькосхідному регіоні, передусім в Іраку, Сирії, Лівані, Ємені, Секторі Гази. Саме Сулеймані фактично стояв за кардинальним розворотом ситуації в Сирії у 2015-2016 рр., коли спочатку Іран ввів на територію Сирії підрозділи Корпусу вартових ісламської революції, а згодом саме Сулеймані переконав президента Росії Володимира Путіна розпочати відкриту військову інтервенцію в Сирії, що врешті решт врятувала сирійський режим Башара Асада від неминучої поразки. Протягом багатьох років Сулеймані активно розбудовував у близькосхідному просторі парамілітарні проіранські  формування – Хезболлу, ХАМАС та багато інших. Наприкінці 2019 р. після початку масових народних виступів у Лівані та в Іраку, які стали загрожувати фактично панівному впливові Ірану в цих країнах, Сулеймані організував жорстоке придушення цих виступів, в результаті чого загинули сотні мирних демонстрантів. 27 грудня проіранські бойовики здійснили ракетний обстріл американської військової бази в Іраку, а 31 грудня намагались захопити американське посольство у Багдаді, та безрезультатно. Сулеймані знову прибув до Іраку, щоб організувати новий штурм американського посольства та американський ракетний точковий удар поставив крапку у його житті та діяльності.

Наслідки ліквідації генерала Сулеймані неоднозначні. По-перше, у самий розпал небувалої напруги у взаємовідносинах між США та Іраном трагічна доля спіткала український пасажирський літак компанії МАУ, який було збито одразу після його злету з тегеранського авіапорту іранською ракетою. Загинуло 176 пасажирів і членів екіпажу, в тому числі й 9 українських громадян. Безумовно, нинішній іранський режим зазнав відчутного удару, адже за інформацією з декількох джерел, можна припустити, що нинішній Великий аятола Хаменеї саме в особі Сулеймані бачив свого вірогідного наступника. Зникнення такої сильної політичної і військової фігури послабить позиції Ірану передусім у Сирії, чим скористається Росія, яка намагається максимально використати нову ситуацію в регіоні на свою користь. Також, не виключено, що ліквідація Сулеймані підштовхне Тегеран до якнайшвидшої розробки власної ядерної зброї, хоча на офіційному рівні стверджується, що Іран не вийде із формату всеосяжної угоди із ядерної програми 2015 р.

Головною рушійною силою нинішньої фази лівійського конфлікту стало пряме зіткнення за контроль над Лівією з боку декількох глобальних та регіональних центрів сили, насамперед Туреччини та Росії. Лівія – ключовий центр всієї архітектури воєнно-політичної безпеки та геополітичного балансу сил у Середземноморському регіоні. Значення зазначеного регіону значно зросло ще й тому, що він останнім часом перетворився на найважливіший енергетичний коридор і центр добування та постачання природного газу на європейський та світовий ринки. Так, Туреччина зіткнулась із зростаючою конкуренцією з боку таких країн як Кіпр, Греція, Ізраїль та Єгипет, які об’єднались у єдиний блок, а на початку 2020 р. Греція, Кіпр та Ізраїль підписали угоду про будівництво Середземного газопроводу ІстМед (EastMed), який за словами відомого українського дипломата та аналітика Сергія Корсунського, є «серйозним ударом по «Турецькому потоку – 2», що може опинитися просто зайвим». Відтак, політика Туреччини, її останні дії були спрямовані на перетворення цієї країни у свою центральну воєнно-політичну базу, з тим, щоб забезпечити собі контроль над вуглеводневими ресурсами та шляхами їхнього постачання.

З іншого боку, надзвичайну активність не лише у Лівії, а й у всій Північній Африці розвинула Російська Федерація. Її стратегічні завдання полягають не лише у відновленні тих позицій у Лівії, які вона мала у часи Муаммара Каддафі, коли Лівія стала одним із опорних пунктів Росії у Середземномор’ї. Нині її цілями є перетворення Лівії на свою базу, спираючись на яку вона буде спроможною далі розширити свій контроль на сусідній з Лівією Алжир, а згодом і на всю Північну Африку і Африканський Ріг. Все це у кінцевому підсумку спрямоване на те, щоб не допустити створення Сполученими Штатами та НАТО у Середземноморсько-Чорноморському ареалі потужної воєнної противаги агресивному курсу Росії, яка вже у 2014 р. захопила та анексувала Крим і перетворила його на головну військову базу у регіоні. Таким чином, Росія і своїми діями у Лівії та у Середземному морі в цілому намагається створити умови для досягнення стратегічної переваги над Україною та її союзниками у Чорному морі та прилеглих районах з тим, щоб убезпечити подальшу анексію Криму.

З урахуванням фактичного розколу Лівії, Туреччина зробила ставку на підтримку Уряду національної згоди, який вважається міжнародно визнаним. Росія в Лівії спирається по нинішній час на генерала Хафтара, який контролює східну частину країни і якому також допомагають Єгипет, Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія та деякі інші країни. З початку 2020 р. Туреччина відправила до Лівії перші підрозділи своїх військовослужбовців. 13 січня керівництво Росії зробило спробу примирити ворогуючі лівійські сторони, але ця спроба зазнала невдачі. Генерал Хафтар, який як і Сарадж прибув до Москви, відмовився документи стан перимир’я, фактично грюкнувши дверима і повернувся додому. За таких умов ініціативу у реалізації плану відновлення  миру в Лівії взяла на себе Німеччина, яка провела 19 січня Берлінську мирну конференцію із запрошенням не лише лідерів ворогуючих сторін конфлікту, а й високих представників країн, які безпосередньо виявилися причетними  до конфлікту – Туреччини, Росії, США, Єгипту, Об’єднаних Арабських Еміратів, Китаю, Франції, Італії, Алжиру, а також представників ООН, Африканського Союзу і Ліги арабських держав. Такі кроки Німеччини були зроблені задля  того, щоб не допустити нової хвилі африканських біженців до Європи у разі початку повномасштабного збройного конфлікту в Лівії. У цілому учасникам конференції вдалося створити певні формати і механізми досягнення врегулювання лівійського конфлікту. Було ухвалено рішення про відмову від подальшого постачання сторонам конфлікту зброї, розроблені перші кроки стосовно створення «механізму економічного відновлення для Лівії» під егідою майбутнього єдиного уряду країни. Основою для досягнення політичної угоди має стати Лівійська політична угода, у якій особливу роль відводять Раді Безпеки ООН, Африканському Союзу, Лізі арабських держав і Європейському Союзу.

Досягнуте перемир’я є надзвичайно крихким, генерал Хафтар так і не підписав укладені угоди, скоріше відбувається пере форматування сил, кожна із сторін намагається перетягнути на свій бік нових союзників.

У цілому можна зробити висновок, що значне загострення ситуації на Близькому Сході та Північній Африці вже призвело до посилення напруги у Чорноморському регіоні. Росія намагається швидкими темпами оточити анексований Крим своєрідною «залізною завісою», створивши сприятливі умови для нового тиску на Україну, відволікти її союзників від реалізації заходів, спрямованих на збільшення допомоги Україні у її боротьбі за відновлення територіальної цілісності та повернення анексованих та окупованих територій.

Завідувач відділу історії країн Азії та Африки,
к.і.н., доцент Швед В.О.