Енциклопедія «Країни світу і Україна» - перший в Україні баrатотомний систематизований звід знань про країни світу, який у деталізованому форматі подає універсальні та науково виверені матеріали про історію країн упродовж всього історичного часу, їх політичну систему та особливості економічного зростання з другої половини ХХ ст. до сьоrодення, історичні зв'язки з Україною в минулому та на сучасному етапі, об'єкти культурно-цивілізаційної спадщини та інші дані. У першому томі подано 28 статей про країни Північної, Західної та Південної Європи. Poзpaxoвана на широке коло читачів.

У статті розглядаються питання, пов’язані з актуалізацією проблематики досліджень зі всесвітньої історії, з’ясовано резерви, які слід задіяти для поліпшення існуючого становища, подано визначення змістового наповнення, кількісних та якісних показників пройденого дослідниками за період суверенного розвитку нашої країни шляху.

Автор аналізує наукові пріоритети поглибленого вивчення вітчизняними істориками минулого й сьогодення навколишнього світу, а також складові розвитку національної історіографії в контексті імперативів сучасної світової історичної думки.

ISBN: 978-5-91657-162-2

 

Держалюк Микола Степанович

Доводиться, що прагнення українців-русинів Закарпаття, які впродовж другого тисячоліття перебували у складі 13 різних державних утворень, до Української державності було закономірним.

Ключові слова: українці Закарпаття, покорення, автономія, державність.

Закарпатский край в неудержимом стремлении к Украинской государственности

Аннотация Доказывается, что стремление украинцев-русинов Закарпатья, которые в течение второго тысячелетия находились в составе 13 разных государственных образований, к Украинской государственности было закономерным.

Ключевые слова: украинцы Закарпатья, покорение, автономия, государственность.

Derzhaliuk Mykola Stepanovych (Doctor of History)  Zakarpattya region in unrestrained aspiring to the Ukrainian state system.

Annotation. It is proved in the article that aspiration of Ukrainians-russins of Zakarpattya to the Ukrainian state system, who were in composition of 13 different stateformations during the second millennium, was appropriate.

Кeywords: Ukrainians of Zakarpattya, subjugation, autonomy, state system.

 Для молодої Української держави завжди є актуальним досліження історичних, соціально-економічних, політико-правових, майнових, культурних та морально-психологічних аспектів розвитку окремих земель і регіонів, кожен з яких упродовж століть територіально входив до різних держав. Незважаючи на утиски, підневільне й колоніальне становище українства в різних чужоземних багатонаціональних імперіях, невмирущими і незборимими були прагнення до об’єднання нашої нації, соборності етнічних земель в єдиній незалежній державі. У ХХ столітті ці тенденції у суспільно-політичному житті українства стали домінуючими, знайшли своє логічне завершення у проголошенні незалежності України у 1991 році. Україна сильна своїми регіонами, які через тисячу років зберегли свою історичну пам'ять і волю до відновлення соборної Української держави. У той же час Українська держава слабка своїм центром, який не генерує консолідуючі ідеї, не здійснює їхньої практичної реалізації належним чином, не забезпечує панування верховенства права у центрі, а значить і на місцях.

Слід відзначити, що до відновлення державності українські етнічні землі упродовж середньовіччя, нового та новітнього часу входили до одинадцяти державних утворень, кожне з яких за цей час набувало значного розвитку або зазнавало нечуваного падіння, випробувало на собі по два – три суспільні формації та типи державного устрою (Литовська держава, Річ Посполита, Польська держава, Угорське королівство, Московська держава, Російська монархія, Австро-Угорщина, Угорська Народна Республіка, Угорська Радянська Республіка, Молдавське князівство, Румунія, Османська імперія, Чехословацька Республіка, РСФРР, СРСР). Перебування у складі цих різних за цивілізаційними, культурними, політичними, економічними та релігійними ознаками державних утворень обернулося для українського етносу більшими втратами, ніж здобутками. Українські землі, людність та еліта стали традиційно невичерпною ресурсною базою та будівельним матеріалом для розбудови, розквіту чужих держав, пануючих націй та еліт, тоді як власні національні багатства і потенціал виснажувалися, духовність знекровлювалася, людність асимілювалася, а інтереси задовольнялися за залишковим принципом. Відсутність або втрата національного суверенітету і територіальної цілісності має фатальні наслідки для кожної нації. Демонстрація та широке поширення серед сучасників українства однозначної негативності наслідків роз’єднання, підневільності та бездержавності (для одних українських земель у більшій мірі, для інших у меншій) на основі ґрунтовного вивчення причин цього є чи не найактуальнішим завданням науковців. Адже матеріали і висновки стануть повчальними, наочним прикладом застереження для сучасників, сприятимуть не лише прискоренню прозріння українського етносу та консолідації земель і регіонів, що століттями перебували у складі різних держав, а й переконанню еліти кожного регіону, що немає більшої національної катастрофи ніж втрата суверенітету на своїх етнічних землях, допуск роз’єднаності земель, посиленню впливу та інкорпорації територій іншими державами. Такі приклади є повчальними й надійним бар’єром проти повторення подібних трагедій і фатальних помилок у майбутньому. Одним з таких регіонів є Закарпаття, якому постійно присвячується велика увага з боку вчених десятків країн Європи і світу, у тому числі й України. 

Українці Закарпаття належали до західноруських племен і народностей (праукраїнців) і входили у Х-ХІІ ст.ст. в державу Київська Русь. Після відриву Закарпаття від Київської Русі через занепад останньої і покорення краю Угорським королівством у ХІІІ столітті назви Київська Русь, руські, русичі назавжди збереглися за українцями Закарпаття. Мова як і назва українців цього краю – русини, руснаки, рутени, карпатороси, Рутенія, Підкарпатська Русь – свідчать про існування єдиної етнічної спільноти народностей ще до розквіту Київської Русі. Ці назви збереглися до нинішніх часів через багатостолітній відрив та ізоляцію Закарпаття від Західної і Центральної України; бо етнічні та релігійні ознаки мешканців Закарпаття уже сформувалися і свідчили про їхню належність до однієї гілки племен. А їхня приналежність до християнства східного обряду свідчило, що яке започаткувалося в краї ще до прийняття Угорським королівством у 1001 р. західного християнства Папи Римського. Окремі представники русинства через інерційність впливу попередніх епох і радянських часів, через необізнаність та непрофесіоналізм  неспроможні провести розмежування між поняттями Русь, руський та російський і Росія, що неспівставимі, бо сформувалися у різні епохи, більше того, іноді продовжують їх ототожнювати та доводити, що сучасна мова, культура, релігія закарпатських українців більше подібна до нинішньої російської мови, культури та релігії, ніж до української. Це насамперед – відверта тенденційність, грубі фальсифікації і тільки певною мірою є наслідком впливу тривалої політики панславізму, що нав’язувався й проповідувався Російською імперією у ХІХ – ХХ ст.ст., спрямованого на використання та підтримку слов’янських народів у протистоянні Османській імперії та Австро-Угорщині. Лідери національно-визвольних змагань слов’янських народів цих імперій всіляко підтримували таку політику Росії, використовували її та широко пропагували серед своїх народів. І лідери, і слов’янські народи значною мірою справедливо вважали, що політика Росії сприяла їх визволенню, формуванню незалежних держав, мала прогресивне, а часом і доленосне значення. Для них небезпідставно. Оскільки український національно-визвольний рух прагнув до соборності та утворення самостійної Української держави поза межами Російської, Австро-Угорської монархій, то для задовільнення українських національних інтересів панславізм Росії здебільшого завдавав шкоди, оскільки переслідував мету приєднати всі українські етнічні землі до складу Російської імперії без права українства на будь яку автономію, визнання їхньої окремішності і права на самостійність. У цьому відношенні український визвольний рух не знаходив повного розуміння та підтримки не тільки з боку царського самодержавства, але й слов’янських народів, які перебували у поневоленому стані у складі Османської імперії чи Австро-Угорщини і все робили для того, щоб відірватися від своєї метрополії, сформувати держави при підтримці Росії. З цих причин український визвольний рух спрямовувався на досягнення незалежності від Росії, Австро-Угорщини і об’єднання українських земель в єдиній державі., тому йому так агресивно протидіяли царська і радянська Росія, Австро-Угорщина, меншою мірою Угорська Народна Республіка та Угорська Радянська Республіка, Османська імперія, а також окремі лідери слов’янських народів, що перебували у складі цих імперій.

У таких тонкощах ідеології панславізму лідери українських русинів Закарпаття не розумілися до тих пір, поки самі не випробували на собі усі суперечності після возз’єднання з УРСР у складі СРСР. Прагнення окремих прихильників русинства відокремити українців-русинів від українців, орієнтуватися і знаходити у цьому підтримку з боку окремих політичних кіл Російської Федерації є слабким відголоском відомої політики панславізму ХІХ ст., що активно насаджувалася царською імперією серед слов’янських народів, і продовжує у ХХ та ХХІ ст.ст. пропагуватися спецслужбами СРСР та його правонаступницею – Російською Федерацією в країнах Центральної та Східної Європи, у тому числі й в окремих регіонах України.

Усім добре відомо, що основу Київської Русі складав союз слов’янських племен, що формували свою державу від Середнього Подніпров’я на північ до Балтики по з центрами у Києві, Новгороді, Пскові під сильним впливом Візантії й Греції на Півдні та Скандінавії на Балтиці. Майже 30 земель, князівств, народностей і племен, які входили до складу Русі, об’єднувало те, що всі вони були представниками східнослов’янських племен, близьких за мовою, культурою і релігією. Ранньофеодальна Київська держава під дією відцентрових сил, натисків з боку інших державних утворень і особливо монголо-татарів, розпалася у середині ХІІІ ст. У період угасання Київської Русі на землях північно-східних слов’ян набувало прискореного розвитку Московське князівство, що склало через 4-5 основу нового державного утворення – Російської держави. Визначальний вплив на формування, природу організації влади, централізацію та абсолютизм Росії, що межував з тиранією, справили Золота Орда, дух покорених ханств, північних й східних етносів і культур, які не належали до слов’ян. До Російської держави, що сформувалася у ХУІІІ ст., карпатські українці-русини відношення не мали, окрім того, що разом з росіянами входили до групи слов’янських мов. Вони так і залишилися прямими потомками древнєруського праетносу періоду домонгольської Київської Русі, які упродовж ХІІ-ХІІІ ст.ст. відійшли до складу Угорського королівства.

Подібною до Закарпаття була доля більшості земель Київської Русі, що занепадала через децентралізацію влади і міжусобну боротьбу, монголо-татарське нашестя, і втрату зв’язків з віддаленими землями і народностями. Землі Київської Русі поступово захоплювалися іншими державами, що зміцнювалися (Литовською державою, Річчю Посполитою, Угорським королівством, Молдавським князівством, Російською державою). Вся територія нинішнього Закарпаття остаточно була підкорена Угорським королівством у ХІІІ ст. і перебувала у його складі до 1918 року, до розпаду Австро-Угорщини та утворення на її землях, окрім Австрії та Угорщини, нових держав, зокрема Чехословаччини та Румунії у нових кордонах.

Насправді, перебуваючи упродовж семи століть у складі Угорщини, Закарпаття тільки після розпаду Австро-Угорщини та утворення у листопаді 1918 р. Угорської Народної Республіки на чолі з її Президентом Міхаєм Кароєм отримало 21.12.1918 р. статус автономії. Цей демократичний і прогресивний для українці-русинів акт був важливим, але недостатнім у їх національних прагненнях. Тому українські національно-визвольні сили Закарпаття, які презентували понад 70 відсотків населення краю, проголосили про об’єднання Карпатської України з Українською Народною Республікою та Західно-Українською Народною Республікою у єдиній Українській державі, а її представники взяли участь в укладенні Акту Злуки у Києві 22.01.1919 року. І тільки протидія соборності українських земель та самостійності України фундаторів Версальської системи в Європі (Франції, Великобританії, Росії) не дозволила Закарпаттю, як і всій Західній Україні, об’єднатися в єдину Українську державу та забезпечити її незалежність. Уклавши Сен-Жерменський мирний договір від 10.09.1919 р., вони засвідчили про розпад Австро-Угорської монархії, формування самостійних держав Австрії, Чехословаччини, Королівства сербів, хорватів і словенців (у майбутньому - Югославії). Згідно з цим договором Підкарпатська Русь (Закарпаття) передавалася до складу Чехословацької Республіки за умови надання їй автономії, бо Підкарпатська Русь у складі Угорщини отримала статус автономії ще 21.12.1918 року. На момент закріплення Підкарпатської Русі у складі Чехословацької Республіки у 1919 р. за етнічним складом краю понад 70 відсотків складали українці, 20-21 відсоток – угорці, 4 відсотки – словаки, решту представляли євреї, румуни, німці, цигани. Незважаючи на те, що Підкарпатська Русь(Закарпаття) передавалася не до ЗУНР, а до складу Чехословаччини виключно з гегемоністських міркувань, для її майбутнього це був прогресивний крок у порівнянні з попереднім перебуванням цього краю у складі Угорського королівства. Подібна оцінка не може торкатися всієї Версальської системи мирних договорів, бо вона була імперіалістичною і несправедливою щодо долі інших понад 30 національних країв і регіонів Європи (зокрема щодо всіх українських земель: Великої України, Західної України, Волині, Буковини, Ізмаїльщини).

Серед обойми договорів після Першої світової війни кривдним і несправедливим є Тріанонський мирний договір від 04.06.1920 року між переможцями Першої світової війни (Францією, Великобританією, їхніми союзниками) та Угорщиною. Друга частина договору визначала нові кордони Угорщини. У ній визнавався факт розпаду Австро-Угорщини, відділення Угорщини від Австрії, відділення від Угорщини всіх територій національних меншин (Трансільванії, Банату, Бачки, Бургенланду, Хорватії, Словаччини, Підкарпатської Русі, порту Фіуме (Рієка) та приєднання їх до складу сусідніх новоутворених держав (Австрії, Румунії, Чехословаччини, Королівства сербів, хорватів і словенців), визнання Угорщиною всіх нових кордонів, що склалися між Угорщиною та сусідніми державами. Закарпаття як і Словаччина відійшли до складу Чехословаччини. Територія Угорщини у порівнянні з дотріанонським періодом зменшувалася у три рази, чисельність населення більш ніж у два рази. Однак, державність угорців збереглася.

Тому навіть у порівнянні з угорською катастрофою український народ та його етнічні землі спіткала ще більша трагедія. У результаті Сен-Жерменського, Тріанонського та Ризького мирних договорів 1919 – 1921 рр., що склали основу Версальської системи мирного врегулювання національного і територіального питання у Європі за наслідками Першої світової війни, українські етнічні землі були четвертовані, поділені між Радянською Росією, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Усі форми української державності ліквідовувалися, українська нація знову позбавлялася права на суверенітет і самостійність. Східна і Центральна Україна після більшовизації ввійшла до складу СРСР, Західна Україна і Волинь потрапили до складу Польщі, Підкарпатська Русь (Закарпаття), Буковина та Ізмаїльщина опинилися у складі Чехословаччини та Румунії і перебували там до середини ХХ ст.

В умовах багатостолітньої розчленованості всіх українських етнічних земель, бездержавності, відсутності домінуючого єдиного національного та духовного центру, економічного, національного та культурного гніту, що активно і постійно застосовувалися з боку панівних націй та імперій, процеси формування української нації на всіх землях, її консолідації проходили нерівномірно, із значним пригальмуванням та особливостями.

Розвиток українського етносу в Підкарпатській Русі упродовж багатьох століть проходив у повному відриві від процесів, що відбувалися на основних українських теренах. Під впливом об’єктивних факторів, через державні, політичні та природні перешкоди, розвиток українського етносу Закарпаття в умовах багатостолітньої ізоляції від українських земель і під впливом панівної Угорщини, католицької та реформаторської церкви набув значних особливостей, які мають ґрунтовно з наукових позицій пояснюватися і обов’язково враховуватися сучасниками.

Боротьба українців за автономію Карпатського краю носила прогресивний характер, коли вони перебували у пригніченому стані у складі Угорського королівства, Австро-Угорщини, Чехословацької Республіки. Вона була реакцією на політику асиміляції, національної, економічної і політичної дискримінації, що застосовувалися панівними націями (одними інтенсивніше, іншими слабкіше) щодо українства, яке домінувало у Підкарпатській Русі, але в межах всієї держави було національною меншиною. Наслідки асиміляційної політики були значними: український етнос у ХІХ – ХХ ст.ст. втратив значну частину свого населення у Словаччині, Угорщині, Південній Буковині, Мараморощині. Тільки у Підкарпатті йому вдалося вистояти і зберегти чисельну перевагу, завдяки чому після розвалу Австро-Угорської монархії у жовтні 1918 р. українці Підкарпатської Русі отримали автономію у складі Угорської Народної Республіки (грудень 1918 р.). Цей беззаперечно прогресивний факт дав підстави країнам Антанти визнати український етнос не тільки як окремий, але й переважаючий у цьому краї, тому приєднання Закарпаття до Чехословаччини здійснювалося з вимогою зберегти автономний статус.

Варто відзначити, що реалізації положення Сен-Жерменського договору 1919 р. про автономний статус Закарпаття у Чехословацькій Республіці українці цього краю добилися у Чехословаччині лише напередодні розчленування останньої – 21.01.1939 р., коли Закарпаття нарівні із Словаччиною набуло статусу автономії, а сама Чехословаччина проголошувалася федеративною державою. Згодом, в нових політичних умовах, коли Чехословаччина розпадалася, сойм Карпатської України 15.03.1939 р. проголосив про вихід краю із складу Чехословацької Республіки та свою державну незалежність. Але цей акт на той момент не встиг отримати міжнародну підтримку, зокрема, з боку Німеччини, що визначала долю Європи у 30-і роки ХХ ст.

До якої б країни не входив закарпатський край, і якої б епохи це не торкалося, карпатоукраїнці розвивалися повільніше у політичному, соціально-економічному й культурному відношенні не тільки у порівнянні з Австрією, Чехією, Угорщиною, але й з Словаччиною, Хорватією, Воєводиною, Трансільванією. Проте з усіх метрополій Центральної та Східної Європи, куди історично належало Закарпаття, Чехословаччина виявилася більш демократичнішою і становище українців Закарпаття у складі Чехословаччини у 20-30-і роки ХХ століття покращилося у порівнняні з його попереднім перебуванням у складі Угорського королівства, від становища Волині, Галиччини та Буковини, що перебували у складі Румунії та Польщі, Великої України, що входила до складу царської Росії чи до СРСР.

Проведені у 1924-1926 рр. соціально-економічна, освітня та земельна реформи, національні перетворення у всіх землях Чехословаччини, у тому числі й у Закарпатті, забезпечили українському етносу рівний і переважаючий стан у порівнянні з іншими етносами краю. Ліквідація великих і середніх землеволодінь, переваг угорської знаті у майнових, освітніх та культурній сферах краю, закріплених законодавством Угорської королівства феодальні відносини, найбільше задовільняла інтереси українців-русинів. У складі Чехословацької держави Закарпаття мало статус окремого краю і офіційно називалося Підкарпатською Руссю (згодом Підкарпатський край).

У суспільно-політичному житті Закарпаття відбулися докорінні зміни. Так, на місце домінуючих проугорських течій, лідери яких, намагалися довести, що карпатороси — це окрема національність, і прагнули повернути цей край до Угорщини, та русофілів (здебільшого “Общество Духновича”), які вважали русинів частиною єдиного російського народу, і орієнтувалися на Росію, висунулися народовці (українофіли) на чолі з Августином Волошиним, які сповідували ідеї єдності закарпатських українців з усім українським народом. Саме вони розгорнули боротьбу з русофільським та проугорським русинізмом, вимагаючи автономії Закарпаття. Закарпатські комуністи, які входили до легальної Компартії Чехословаччини, визнавали українську ідентичність Закарпаття і підтримували ідею приєднання до УСРР свого краю.

Показово, що наприкінці 30-х років ХХ ст. українське питання знову як у кінці Першої світової війни потрапило до центру європейської політики. Німеччина у союзі з Італією, Австрією та Угорщиною у 1938-1940 рр. стали визначальниками європейської політики, тоді як Франція та Великобританія, Радянський Союз пасивно спостерігали за демонтажем створеної при їх сприянні Версальської системи мирних договорів та встановлених переважно несправедливих кордонів. Національно-визвольний рух в усіх західних краях (Галичині, Буковині, Закарпатті, Волинні) стрімко  розвивався завдяки сприятливим міжнародним умовам. Тимчасово центр західноукраїнського національного життя перемістився до Закарпаття. Більше того, Карпатська Україна стала центром європейської політики, за домінування в краї змагалися впливові держави, серед них Німеччина і СРСР. Майбутнє Закарпаття формувалося за трьома можливими варіантами: тимчасове самостійне існування під німецьким протекторатом; приєднання до Угорщини; об’єднання в самостійній соборній Україні.    

Мюнхенська угода від 29.09.1938 р. започаткувала демонтаж Версальської системи мирних договорів у Європі, мирний перегляд кривдних договорів, їх виправлення  згідно з етнічними факторами. Все почалося з Чехословаччини: Судетська область, населена переважно німцями, передавалась до Німеччини, південні райони Словаччини, населенні переважно угорцями - до Угорщини, Підкарпатській Русі, перейменованій у кінці 1938 р. на Карпато-Україну, забезпечувалася реальна автономія. Майбутнє останньої залишалося відкритим. Празький парламент проголосив ЧСР федеративною державою, ухваливши 22.11.1938 р. конституційний закон про автономію Словаччини та Підкарпатської Русі, які отримали рівні з Чехією федеративні права. Очолювали уряди Карпатської України протягом її піврічного існування А. Бродій, А.Волошин, Ю.Ревай. За результатами виборів 12.02.1939 р. до сейму Карпатської України Президентом країни було обрано Августина Волошина.

Здобувши 08.10.1938 р. самоврядний статус, уряди А.Бродія та А. Волошина досить успішно пройшли шляхом перетворення Підкарпатської Русі на автономну українську державу. В адміністративно-управлінській, культурно-освітній та видавничій сферах запроваджувалася українська мова. Заборонялася діяльність антидержавних партій, Українське національне об’єднання (УНО), що утворилася 04.09.1938 р. в Ужгороді, стало найвпливовішою серед українців-русинів. На виборах до регіонального парламенту 12.02.1939 р. — українського сейму — УНО підтримали практично 90 % виборців. З метою захисту державної незалежності від можливої агресії було сформовано Карпатську Січ — військову організацію, що швидко досягла понад 5 тис. бійців.

Швидкого формування власних збройних сил вимагали міжнародні умови: з розвалом Чехословаччини Угорщина вимагала повернення своїх колишніх земель, у тому числі й Закарпаття. Відповідно до рішення першого Віденського арбітражу від 02.11.1938 року за участі Німеччини та Італії до Угорщиини передавалися південні райони Словаччини та Підкарпатської Русі, що були суцільно заселені угорським етносом. Від Закарпаття до Угорщини відійшли Ужгородський, Мукачівський, Берегівський райони з угорським населенням. З цієї причини столицю Карпатської України було перенесено з м. Ужгорода до м. Хуст.

Після  реалізації умов Віденського арбітражу загроза анексії Карпатської України з боку Угорщини не спала, а навпаки наростала упродовж першого кварталу 1939 р., яка прагнула повернути не тільки землі, де переважали угорці, але й все Закарпаття, в якому домінував український етнос, мотивуючи історичним правом на цей край, який до Тріанонського мирного договору 04.06.1020 р. завжди входив до Угорського королівства. Наміри Угорщини не співпадали з планами Німеччини. В краї закономірно надіялися на підтримку Німеччини, з якою активізувалися дипломатичні відносини (у Хусті відкрилося німецьке консульство), розгорнула роботу “Німецька партія”, започаткувало діяльність “Німецько-українське культурне товариство”, на діяльність яких вирішальний вплив справляли національні соціалісти, що здобули владу у Німеччині.

У цей період посилюються економічні зв’язки з Німеччиною. 7 грудня 1938 р. була підписана німецько-карпато-українська угода, згідно з якою уряд А. Волошина зобов’язувався поставляти до Німеччини деревину, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну та вина. Водночас підписується й угода з німецьким “Товариством з есплуатації корисних копалин”, відповідно до якої уряд Карпатської України, по суті, передав Німеччині права на розвідування й експлуатацію надр Закарпаття.

Такий перебіг подій засвідчив, що після Мюнхену уряд Німеччини від тактики “зацікавленого нейтралітету” перейшов до зближення та підтримки Карпатської України. Ці кроки не лишилися не поміченими як на Заході, так і на Сході. Навіть уряд Японії вирішив заснувати на Закарпатті своє консульство. Тим самим це був показник сприйняття частиною світового співтовариства серйозності намірів Німеччини створити Велику Україну. Радянський Союз також пильно відстежував розвиток подій на західноукраїнських теренах, зокрема в Закарпатті, і готувався  підтримати прагнення його населення приєднатися до Великої України, але уже в орбіті не німецької, а радянської геополітики.

Слід наголосити, що створення українського уряду на Закарпатті справило позитивний вплив на українців інших регіонів, особливо сусідньої Галичини. Багато з них вважали його першим серйозним кроком на шляху до неминучого створення самостійної соборної України. Виявляючи готовність захистити вільну українську землю, багато молодих інтегральних націоналістів Галичини нелегально переходили кордон і вступали до Карпатської Січі. Проте серед провідників ОУН не було одностайності щодо того, яку політику проводити. Якщо молоді радикали — галичани вимагали негайного й широкого підтримання Карпатської України, то їхнє старше керівництво за кордоном закликало до стриманості.

Передбачаючи можливе порозуміння між Берліном та Москвою, Будапешт вдався до випереджаючих кроків. Своїм приєднанням 13.01.1939 р. до Антикомінтернівського пакту Угорщина лишила Німеччину без вибору. І хоча у відповідь на цей акт Угорщини Радянський Союз розірвав з нею прямі дипломатичні відносини, все ж перешкоди на міжнародній арені для повернення Закарпаття до складу Угорщини були усунені.

Напередодні нападу Угорщини, сейм Карпатської України прийняв 15.03. 1939 р. закон про її незалежність. Карпато-Україна ставала республікою на чолі з президентом А. Волошиним. Державною мовою визнавалась українська, кольорами державного прапору — синій і жовтий, гімном визначалася пісня “Ще не вмерла Україна”. Продовжувалося формування організації національної оборони — Карпатської Січі. З огляду на те, що 15.03.1939 р. угорські війська перейшли кордон, А. Волошин звернувся до Німеччини з проханням взяти Карпатську Україну під протекторат.

Як свідчать документи політичного архіву МЗС Німеччини, особисте звернення А. Волошина та за його дорученням інших членів уряду Карпато-України не справили на німецьке керівництво належного впливу. Листування доводить, що причиною непідтримки українців Закарпаття було те, що Берлін ще не визначився з долею цього краю. Це питання мало вирішуватися у контексті майбутніх планів «Великої України». Через дипломатичні канали німецькі керівники радили урядовцям Карпатської України не чинити опору угорській армії. Добре підготовлена Угорським генштабом воєнна опрація по захопленню краю була проведена блискавично. Карпатський експедиційний корпус Угорщини (40 тис. гонведів) вдесятеро переважав чисельність війська Карпатської Січі протягом 15-22 березня 1939 р. зайняв не тільки 4 райони краю з угорським етносом, а й окупував територію всього Закарпаття. Під час бойових дій загинуло від 5 до 6 тис. закарпатських січовиків Захоплення Угорщиною всього Закарпаття у березні 1939 р. відбулося з мовчазної згоди Берліну, хоча й викликало невдоволення, оскільки ця акція не випливала ні з Мюнхенських угод, ні з умов першого віденського арбітражу. Радянський Союз 18.03.1939 р. засудив окупацію Угорщиною Закарпатської України, розцінив це як агресію з метою ліквідації Чехословацької держави. Угорщину було звинувачено у співучасті з Німеччиною у ліквідації ЧСР. Берлін також обурився, бо розумів, що такі дії Угорщини повторювали ганебну політику Франції та Британії, творців несправедливої Версальської системи мирних договорів 1918 - 1921 рр., за злам якої Німеччина та її союзники так рішуче взялися у 30-і роки ХХ століття, запроваджуючи «новий порядок» у Європі. Цей агресивний крок Угорщини виявився першим в новій системі європейського порядку ще до укладання Пакту про ненапад між СРСР та Німеччиною від 23.08.1939 р., початком Другої світової війни, відновлення 23.09.1939 р. дипломатичних відносин між СРСР та Угорщиною. Згодом Німеччина та Італія 30.08.1940 року проведуть другий Віденський арбітраж, відповідно до якого до Угорщини передавалися північна та північно-східна частина Трансильванії (43 тис. кв. км з населенням майже 3 млн. осіб переважно угорської національності), що була відірвана у 1920 р. від Угорщини і передана до Румунії творцями Версальських мирних угод. 30.11.1940 року Угорщина приєдналася до Троїстого союзу. Завдяки набуттю членства в Антикомінтернівському пакті та приєднанню до Троїстого союзу Угорщина добилася перегляду нав’язаного їй несправедливого Тріанонського мирного договору від 04.06.1920 р., повернувши від сусідніх держав території з переважанням угорського етносу. Розірвавши упродовж 1939-1940 рр. несправедливо нав’язані кордони державами Антанти, Угорщина перетворилася з малої країни у середньоєвропейську впливову державу у Південно-Східній Європі. У той же час, із загарбанням території всього Закарпаття, де суцільно переважало українське населення, Угорщина вчинила такі ж самі агресивні кроки як і інші країни: фундатори Версальської системи, творці нового порядку в Європі у першій половині ХХ ст. Аж через 50 років, після закінчення «холодної війни», демонтажу соціалістичної системи у Східній Європі, припинення дії Варшавського договору, розпаду СРСР та розширення НАТО і Європейського Союзу усунення гострих міжнаціональних суперечностей, породжених  Версальською системою, стає можливим завдяки справедливій основі, рівноправним приниципам об’єднання всіх країн і націй Європейського континенту.

Окупація Карпатської України Угорським королівством, що тривала упродовж березня 1939 - жовтня 1944 рр., хоч і не означала повної відміни буржуазно-демократичних перетворень, здійсненних чеським урядом упродовж 20-30х рр. ХХ ст., та відновлення в краї феодальних відносин, але мала наслідком блискавичну ліквідацію самостійності краю, заборону українських самостійницьких організацій, посилення проугорських політичних течій та партій, домінування політичних, економічних та духовних інтересів угорської нації в усьому регіоні. Питання щодо можливої автономії Підкарпатської Русі у складі Угорщини в урядових колах Будапешта обговорювалося аж до осені 1939 р. З початком Другої світової війни воно було відхилене угорським керівництвом й зняте з порядку денного.

Незважаючи на короткочасність існування, Карпатська Україна стала для всіх українських регіонів та патріотичних сил яскравим символом у боротьбі за українську незалежність та українську державність. Проголошення Карпатської України свідчило про безперервність прагнення українства до самостійності, продовження традицій українських визвольних змагань періоду 1917–1922 рр., мало великий вплив на піднесення визвольного руху українства на всіх його теренах у роки Другої світової війни та у наступні періоди аж до відновлення самостійності України у 1991 році. Цей перебіг подій у Закарпатті прискорив перетворення великої частини населення краю та інших західноукраїнських земель, особливо молоді, на національно свідомих українців. Водночас це було свідченням того, що не тільки Німеччина, яка раніше демонструвала прихильність до самовизначення української нації, а й інші великі держави Європи (суперники, союзники та вороги) переслідували свої геополітичні інтереси і не тільки не були послідовними у справі підтримки національно-державницьких устремлінь українців на всіх землях і регіонах його проживання, а прагнули використати їх у своїх великодержавницьких інтересах.

Аналізуючи складний і трагічний суспільно-політичний розвиток народів Європи у 20–30-і роки XX ст., слід визнати, що найтяжча доля спіткала українську націю. Справа не в тому, що політична історія цього періоду мала суперечливий і трагічний характер. Вся катастрофа української нації у підрадянській Україні полягала в тому, що територія її проживання мала бути зачищеною до того рівня, з якого вона уже була б неспроможною до національного відтворення, до відновлення своєї державності, а її чорноземи, природні багатства освоєні іншими етносами. І на фоні українського штучного геноциду з такими землями загальноєвропейські суперечливі процеси не йдуть ні в яке порівняння. По мірі зміцнення тоталітарних форм правління в європейських країнах – СРСР, Польщі, Угорщині, Німеччині, Італії, Румунії – політика щодо національних меншин ставала все більш непримиренною і войовничою. У відношенні до українців політика носила ієзуїтський характер: спочатку нарощування національного потенціалу за заданими ідеологічними засадами, щоб у зручний момент, особливо в 30-х роках — вчинити драматичні утиски й брутальне винищення політичним режимом всього українського, національного. Сталінський терор, голодомори 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 рр., політичні репресії знищили мільйони співвітчизників, десятки тисяч фахівців різних галузей та цвіт творчої інтелігенції. Це були трагічні й суперечливі роки за будь-якими вимірами розвитку. У підрадянській Україні відбувалося становлення й утвердження тоталітарного політичного режиму з масовими репресіями, трагічною загибеллю мільйонів людей. Радянська політична система, яка сформувалася у ці роки, не передбачала демократії та свободи, українська державність носила формальні ознаки. Народ України вніс велику частку у будівництво соціалістичного ладу, і не з його вини СРСР виявився непридатним до демократизації та реформування, розпався у мирний спосіб.

Спільним для політичних режимів чотирьох країн, що володіли українськими землями (Росії, Польщі, Чехословаччини, Румунії) у ХХ столітті було недопущення права України, яка після Першої світової війни заявила себе суб’єктом міжнародної політики, відновити свою державність на своїх етнічних землях. Тривалий час міжнародні відносини, геополітичні процеси у світі та Європі, дії впливових держав світу базувалися на антиукраїнському підґрунті, тому розв’язання питання Української державності затягувалося так довго. Відтак, вирішення українського питання віддалилося аж на кінець ХХ століття, коли зібрані основні українські землі в УРСР у складі Радянського Союзу після його розпаду добилися остаточної незалежності.

Водночас 20-30-і роки ХХ ст. в історії західноукраїнських земель, у тому числі й в Закарпатті, що належали до Польщі, Чехословаччини, Румунії, відзначалися зміцненням національної самосвідомості українців. Боротьба за автономію, державність, захист своїх національних і культурних прав українців у складі державних утворень, де панували інші нації та культури, прагнення до возз’єднання українців Закарпаття з Україною було прогресивним і закономірним явищем. Завдяки постійному прагненню і все наростаючій боротьбі за національне визволення українці Закарпаття за сприятливих міжнародних умов у ХХ столітті тричі досягали статусу автономії: у складі Угорщини (грудень 1918р.) та Чехословаччини (січень 1938р.), тричі добивалися проголошення свого краю незалежним (січень 1919 р. у складі УНР та ЗУНР; у 15.03.1939 р. та 26.ХІ.1944 рр. від Чехословаччини), що завершилося  возз’єднанням краю у 1945 р. з Україною.

Отже, упродовж тисячолітньої історії автономний статус Закарпатського краю (Підкарпатська Русь, Руська Країна, Карпатська Україна, Закарпатська Україна), в якому завжди домінував український етнос, тривав менше трьох років (1918, 1938-1939, 1944-1945 рр.) у складі панівних держав. Автономного статусу вдавалося добиватися тільки тоді, коли самі метрополії, до яких входило Закарпаття, занепадали і перебували на межі розвалу чи демонтажу попереднього державного устрою.

Питання Української державності, у тому числі й Закарпаття, постійно було присутнім на міжнародній арені упродовж 30-40-х рр. ХХ ст. і, завдяки результатам Другої світової війни, насамперед перемозі народів СРСР над країнами німецької коаліції вирішилося справедливо на користь українського етносу. Прагнення українців Західної України, Волині, Буковини, Ізмаїльщини, Карпатської України, де український етнос складав переважну більшість, співпали з інтересами визначальників європейської політики (СРСР, США, Велика Британія, Франція), які на цей раз не заперечували возз’єднанню їх з Україною у складі Радянського Союзу. Оскільки питома вага українців у Словаччині (Пряшівщина) та у Мараморощині, Південній Буковині (Румунія) складала у середині ХХ ст. значну меншість в результаті попередніх столітніх асиміляційних процесів, то ці території не могли стати предметом міжнародних переговорів щодо їх національного самовизначення та входження до складу України.

Після звільнення краю Радянською Армією на з’їзді народних комітетів Закарпатського краю 26.11.1944 р. було проголошено незалежність Закарпатської України, про її вихід із складу Чехословацької Республіки та возз’єднання краю з іншими українськими землями у складі УРСР.

Документи підтверджують, що у східній політиці Німеччина робила ставку на об’єднання спочатку західних українських земель (Галичини, Волині, Закарпатської України, Буковини), а потім об’єднання їх з Великою Україною в одну собону державу.

Геополітичні інтереси кожної як великої європейської держави, так і малих сусідніх країн  щодо України й  у ХХ ст. були незмінними: або підтримка визвольних та об’єднавчих процесів українських етнічних земель в одній союзній для неї державі (Німеччина, СРСР), або сприяння розчленуванню українських земель між своїми союзниками (Франція, Великобритнія, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія). Приховані політичні кроки Німеччини та Радянського Союзу напередодні та у роки Другої світової війни щодо української державності перегукувалися з 1918 – 1922 рр.

Завдяки зближенню Німеччини та Радянської Росії у кінці Першої світової війни  Українська держава успішно відроджувалася. А за результатами Другої світової війни для української нації та земель її проживання склалися більш сприятливі умови для об’єднання її етнічних земель у складі СРСР і майбутнього проголошення незалежності. Хоча обидві світові війни у ХХ ст. обернулися  для України нечуваними втратами, але здобутки є неоціненними.  Серед найвагоміших досягнень: відновлення Української державності у 1918 році,  досягнення об’єднання українських земель у 1939-1945 рр. як об’єктивної закономірності  незворотності процесів набуття соборною Україною незалежності у 1991 році. 

Природньо, що в Закарпатті, такому багатому на історичну та культурну спадщину краї, існують погляди, з’являються публікації, наукові дослідження, в яких одні й ті ж події оцінюються по різному. Розмаїття думок і поглядів тільки підтверджує інтелектуальне багатство регіону, плюралізм думок, що спонукаються не стільки минулим, скільки сучасним політико-економічним становищем України. Публікації, які час від часу з’являються в Закарпатській області, зокрема в матеріалах науково-практичної конференції від 22.01.2011 р., присвяченої 75-й річниці входження Закарпатської України до складу УРСР, та опублікованої інформації щодо цієї події в газеті «Правозахисник» від 28.01.2011 р., і в яких зроблено спробу довести, що у процесі входження Закарпатської України до складу України на правах області відбулася втрата краєм статусу автономії, звуженням його прав, є одним з типових прикладів.

Здійснюються спроби поставити під сумнів доцільність виходу Закарпатської України (Підкарпатської Русі) із складу Чехословацької Республіки та входження її до складу УРСР упродовж 1944 – 1946 рр. Даються не зовсім об’єктивні оцінки підготовці та проведенню з’їзду народних комітетів краю у Мукачевому 26.11.1944 р., положенням статтей Договору між СРСР та Чехословацькою Республікою від 29.06.1945 р. про входження Закарпатської України до складу УРСР, Указу Президії ВР СРСР від 22.01.1946 р. про створення у складі УРСР Закарпатської області.

Необхідно наголосити, що міжнародно-правовою основою входження Закарпатської України до складу УРСР став Договір від 29.06.1945 р. між СРСР та ЧСР, згідно з яким Закарпатська Україна возз’єдналася з іншими українськими землями у складі УРСР. Обидві сторони та правонаступники цього Договору (Чеська Республіка та Російська Федерація) не ставили і не ставлять під сумнів чинність акту про вихід Закарпатської України із складу ЧСР та входження її до складу України. 

Незважаючи на те, що з боку країн-учасниць, що визначали і формували правову основу процесу виходу Карпатської України зі складу Чехословаччини та входження її до складу УРСР, правочинність цього акту ні в кого сумнівів не викликала і не викликає; що у жодному з міжнародно-правових актів не йшлося про правовий статус входження Закарпатської України до складу УРСР, це питання не порушувалося на всесоюзному та республіканському рівнях, дане питання систематично й цілеспрямовано трактується у довільній формі, окремі сюжети розглядаються тенденційно, перекручуються або замовчуються, домінують суб’єктивні, несумісні з науковою методологією погляди. Публікації, що з’являються у засобах масової інформації, прагнуть у завуальованій формі маніпулювати свідомістю громадськості всього Закарпаття. Автори дискусій, порушуючи питання чи Закарпаття було возз’єднане, приєднане чи анексоване Радянським Союзом у 1944-1945 рр., прагнуть поставити під сумнів законність входження Закарпатської України до складу соборної України, ослабити єдність української нації, посилити сепаратизм у цьому краї. Кінцевою метою таких заходів є спроба дискредитувати єдино правильне рішення про возз’єднання Закарпаття з Україною, з сучасних позицій оцінити минуле, кинути тінь на нинішні події.

Напередодні та у ході реалізації важливих міжнародних політичних рішень за наслідками Другої світової війни у тому ж Мукачевому у листопаді – грудні 1944 р. з ініціативи групи закарпатського духовенства з «волі русинського народу» до Й.В.Сталіна було направлено звернення про те, щоб возз’єднати Закарпатську Русь з великим братським російським народом і створити «Карпато-Русскую Советскую Республіку» у складі РРФСР. Більше того, делегація відвідала Москву і заявила, що не хоче приєднання території Карпато-русской землі до Української РСР, а хоче приєднатися до Радянської Росії, бо у краї проживає «не украинский, а русский народ». Святі отці та їхні підспівувачі переслідували мету зберегти максимальну автономію краю у складі СРСР. Якщо не можна створити Карпато-Російську РСР у складі СРСР, то добитися формування Карпато-Російської Автономної Соціалістичної Республіки у складі РРФСР (1).

Фахівці й політичні кола Радянського Союзу добре розуміли, що переважну частину населення Волині, Галичини, Закарпаття, Північної Буковини, Ізмаїльщини складає український етнос. Рекомендації політпрацівників 4-го Українського фронту, які після визволення Закарпаття у Мукачевому були залучені до проведення акцій для майбутнього входження краю до УРСР, про те, що оскільки в Закарпатті проживає російський народ, а не український (фальшивка), то пропонувалося включити Закарпатський край до складу РРФСР на правах автономії. Такі пропозиції переслідували далекоглядні антиукраїнські цілі, були фарисейськими. Вони не виходили від лідерів русинського руху, як і спроби механічного порівняння й протиставлення різних політико-правових ситуацій у становищі українців Закарпаття у складі ЧСР та УРСР. Наміри перетворення Закарпаття на область у складі Росії (на зразок перетворення частини Прусії в районах Кенігсберга у Калінінградську область РРФСР) провалилися.

Дійсно, зафіксована автономність Закарпаття у 1944-1946 рр. була привабливішою у порівнянні з обласним статусом у складі УРСР для місцевої еліти та духовенства. Міжнародні рішення щодо возз’єднання Закарпаття з УРСР для русинських активістів не подобалися не стільки тому, що набуття статусу області звужувало суспільно-політичні та культурні права й можливості краян, скільки побоювання за те, що корінний і домінуючий етнос Закарпаття вливався у своє природнє національне середовище і швидко втрачав би свої певні особливості. З точки зору права та перспектив української нації становище Закарпаття як автономного утворення у складі ЧСР та його обласний статус у складі України не порівняльні. Не можна співставляти безперспективне становище українців у Чехословаччині як національної меншини з їхнім вищим рівнем у складі України, де вони ставали невід’ємною складовою державотворної нації.

Слід відначити, що питання соборності українських земель, зокрема возз’єднання Закарпаття з Українською державою, перебуває під посиленою увагою й тих країн, до складу яких цей край раніше упродовж багатьох століть входив. Як правило, висвітлення історичних події з цієї тематики знаходять синхронізовані дії окремих представників наукової громадськості Закарпаття та певних зарубіжних країн, українсько-русинських організацій за кордоном. Для цього застосовуються замасковані прийоми, спрямовані не на ревізію міжнародної нормативно-правової бази входження Закарпаття до складу України чи заперечення та переоцінку цього акту, а на концентрацію всієї уваги (матеріалів й аргументів) на історичну спадщину, традиції, досягнення цього краю у попередні століття, забезпечення домінування саме інформації, що в Закарпатській Україні у процесі віків сформувався окремий етнос, нація русинів, яка до українців, як і до словаків, угорців, чехів, сербів, хорватів, не має відношення. Ця нація має право на визнання та своє окреме існування. Саме тому Підкарпатська Русь (Карпатська Україна, Закарпатська Україна) набувала статусу автономії у попередніх державних утвореннях.

Особливої уваги потребує питання щодо закарпатських українців-русинів у сучасній соборній і суверенній Україні.

Політичне русинство є складовою щирокого спектру національно-визвольних змагань, породженням безперервності процесу розвитку націй, народностей та країн Центральної та Східної Європи у ХІХ-ХХ ст.ст. Під все наростаючим національно-визвольним рухом упродовж ХХ ст. десятки поневолених націй Європи, серед них і українська, на руїнах монархій та імперій, що розвалювалися, добилися національного визволення, сформували суверенні держави. Глобальні історичні переміни мали беззаперечні прогресивні і доленосні наслідки для українців-русинів та їхніх будителів.

Упродовж ХХ ст., незважаючи на катастрофічні втрати, українська нація, чотири рази виборювала суверенітет та двічі забезпечувала практичну соборність етнічних земель в єдиній державі. У 1991 р. Українська держава відродилася назавжди. Закономірно, що Україна як молода і територіально найбільша європейська держава відчуває значний вплив геополітичного простору Центральної і Східної Європи, особливо в українських землях, які тривалий час входили до до складу інших конкретних держав. Кожен такий український регіон упродовж століть ввібрав в себе певні особливості від панівних націй і культур. Особливо це торкається самого західного українського регіону – Закарпаття, що упродовж понад семи століть перебувало у складі Угорщини, Австро-Угорщини, Чехословаччини.

Тут же слід наголосити, що активісти русинського руху відігравали прогресивну роль у боротьбі українців Закарпаття за самоідентифікацію, національне самовизначення, возз’єднання з українцями за Карпатами й досягнення незалежності Великої України. Будучи обмеженими в доступі до наукових центрів з україністики, закарпатські будителі русинів не могли користуватися їх науковими досягненнями, зокрема результатами фундаментальних досліджень, здійснених установами НАН України в часи незалежної України, що русини становлять різновид українського субетносу, який набув в умовах самоізоляції упродовж віків специфічних ознак. Вони не мали змоги оволодівати досягненнями україністики, щоб комплексно охоплювати і висвітлювати вузлові процеси, що відбувалися на основних українських землях.

Результати Другої світової війни дали можливість Радянському Союзу зі своїми союзниками вирішити українське питання у Закарпатті справедливо, чого до цього часу не вдавалося зробити нікому. Прагнення до возз’єднання Закарпатської України з Україною з розумінням було сприйнято на міжнародній арені. Жодна країна антигітлерівської коаліції не заперечувала проти цього акту у ході Паризьких мирних переговорів 1946-1947 рр., рішення яких закріпили такий правовий і територіальний статус держав у Європі, що став основою подолання антагонізму, гострих суперечностей, забезпечив умови для формування Європейської Спільноти та здійснення вагомих кроків щодо об’єднання всього континенту.

Українці Закарпаття, возз’єднавшись у 1945 р. з Україною, зробили свій гідний внесок у соборність етнічних земель, у здобуття Україною незалежності у 1991 р., набули в Українській державі статусу державотворчої нації, жодна з сфер їх діяльності не потребує захисту. Адже проблеми, що торкалися б будь якого обмеження прав і свобод етнічного чи релігійного характеру для українців Закарпаття у складі Української держави, відпали.

Більше того, поглиблення співробітництва України з державами Європейського Союзу, залучення до цього Закарпатської області, що межує з чотирма країнами ЄС, враховуючи історичне минуле та глибокі традиції, дозволить пом’якшити гостроту проблем, що залишилися у спадщину з минулого, прискорити реалізацію програми Східного партнерства між Україною та ЄС.

Незаперечним є й те, що упродовж віків закарпатці поколіннями (десятками тисяч осіб) складали велику частку армії трудових ресурсів, що сприяли економічному розвитку держав, до складу яких Закарпаття входило: Угорського королівства, Австро-Угорщини, Чехословаччини, Румунії, Радянського Союзу. Сотні талановитих діячів культури, освіти, науки краю через обмежені можливості на батьківщині змушені були постійно виїжджали до Будапешта, Відня, Праги, Братислави, Москви, Києва, на Американський континент і там зробили свій помітний внесок у розвиток і збагачення культур цих країн. Односторонні процеси, коли виробничий та інтелектуальний потенціал Закарпаття більше впливав на розвиток панівних націй, ніж на свій край, набув сталої тенденції. Закарпатці тимчасово чи назавжди, але вимушено емігрували, бо на їхній землі відчувалося значне відставання, а у ХУІІ - ХІХ ст. – й консервування соціально - економічного та культурного розвитку всього краю. Відповідь на запитання, чому Закарпаття - географічний центр Європи - перебував відносно до метрополій у занедбаному стані випливає з політики, що домінувала в регіоні, розвиток якого забезпечувався за остаточним принципом. Керівні кола Угорщини, Австрії, Чехословаччини (одні більшою мірою, інші меншою) зосереджувалися на піднесенні центральних регіонів, добре розуміли, що надання належного економічного, культурно-освітнього розвитку Підкарпаттю, де переважаючим етносом були українці, тільки прискорить їх національне самовизначення та посилить прагнення до культурно-освітньої автономії, що у кінцевому підсумку зміцнить їх боротьбу за об’єднання з українцями за Карпатами.

Все у перспективі так і сталося. Возз’єднання в інтересах переважаючого українського етносу - є прогресивним доленосним актом. Разом з тим, слід знаходити науково виважені відповіді й на виклики сучасності. Зокрема, що й на сьогодні, 65-і роковини об’єднання з Великою Україною, 20 річчя проголошення незалежності Української держави в Закарпатті епізодично з’являються та поширюються ідеї автономії, намагання окремих культурних діячів відгородити українців – русинів від українців і домогтися довести, що русини не є українцями, добитися визнати їх окремим етносом, окремою нацією.

Лідери русинів ініціювали у 1990 році з вимогу надати Закарпаттю статус автономної республіки. У червні 1992 р. сесія Закарпатської обласної ради затвердила постанову щодо права населення на «відновлення та зміну своєї національності» і зверталася до Верховної Ради України з проханням надати області статус спеціальної адміністративної території із самоврядуванням та вільної економічної зони. Місцевою владою Закарпаття епізодично вживаються кроки щодо визнання українських русинів окремою нацією з окремою культурою та мовою.

На жаль, рішення та практичні кроки представників «політичного русинства», «русского мира», «єдиної румунської нації» чомусь співпадають у часі з політикою сусідніх держав. Зокрема, практика застосування Польщею, Росією, Румунією, Угорщиною подвійного громадянства для українських громадян у Галичині й на Волині, в Криму та Сході України, у Північній Буковині та Південній Бесарабії, в Закарпатті говорять не тільки про невипадковість, але й певну закономірність та синхронність таких дій.

Такі симптоми з’являються в Закарпатті не стільки з подачі русинів, сепаратистів, прихильників відновлення минулого статусу краю, скільки є наслідком дуже суперечливої внутрішньої політики в сучасній Україні.

Останні місця в Європі за життєвим рівнем громадян, перші позиції за рівнем корупції та розмаху організованої кримінальної злочинності, бездіяльності правоохоронної системи, неефективності судової влади, відсутності не тільки керованості з боку влади внутрішніми процесами в країні, а й ефективного впливу на них змушує пересічних громадян не без підстав вважати, що влада не зхищає їхніх інтересів, залежна від тіньової економіки, крупних олігархічних груп та великого капіталу і служить їм.

Значна частка нинішніх українських політиків-олігархів при відповідальній системі влади просто не могла б займати жодних посад у виконавчій, законодавчій та судовій владі, а в Україні вони на сьогодні проникли до тих владних щаблів, що визначають внутрішню та зовнішню політику, здійснюють судочинство, весь час вносять зміни до законодавства, щоб заплутати й взагалі унеможливити здійснення правочинства.

Звісно, що українці-русини Закарпаття, на генетичному рівні яких збереглися в пам’яті принципи врядування при Угорщині, Австро-Угорщині, Чехословацькій Республіці, й гадки не мали, щоб їхній край так було пограбовано й розорено керівництвом України на чолі з Кучмою та його ставлениками і поплічниками у Закарпатті. Такого рівня масового пограбування приватизаторами, безвідповідальності влади, беззаконня в краї та безправ’я місцевих жителів, яке краяни пережили у 90 - і роки, Підкарпатська Русь ніколи й не знала, хіба, що можливо, під час оволодіння рівнинними землями колишньої північної Римської провінції Панонії угорськими племенами, поширення їх впливу в Підкарпатті у ХІІ ст. та монголо-татарської навали у середині ХІІІ ст. Великий реформаторський досвід Чехії, Угорщини, Польщі, Словаччини, Румунії на рубежі ХХ-ХХІ століть, демонтаж соціалістичної системи, перехід на народно-демократичні принципи та приєднання до НАТО, ЄС дали можливість українцям Закарпаття швидше від інших більш віддалених регіонів України прозріти й порівнювати явища, що мали місце у західних сусідів та на рідній Батьківщині і робити відповідні висновки. Приклади сусідніх країн наочно демонструє їм, що все, що відбувається в Україні там подібного навіть не можна уявити, бо на сторожі інтересів громадян стоять державні органи влади. Верховенство права забезпечено там, а в Україні лише декларується.

Колишні метрополії Закарпаття - Угорщина, Австрія, Чехія, Словаччина та й Румунія - співпрацюють з Україною через Закарпаття як прикордонну область не на рівних умовах, випереджають Україну, причому у всіх принципових питаннях як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Топтання на місці, коли сусідні країни ЄС чітко рухалися вперед, а становище в Україні погіршувалося, економічні труднощі все складніше долалися, фінансове і матеріальне становище громадян погіршувалося, а політична криза набула перманентного характеру – все це викликало у закарпатців нерозуміння, невдоволення і масовий протест.   

Закарпатський край за свою тисячолітню історію усвідомленого розвитку перебував у складі 13 державних утворень (Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Угорського королівства, Габсбургзької монархії, Австро-Угорщини, Угорської Народної Республіки, Угорської Радянської Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Народної Республіки, Чехословаччини, Угорського королівства, УРСР  у складі Радянського Союзу, Української держави з 1991 року), у березні 1939 року Карпатська Україна кілька тижнів існувала як самостійна держава.

У кожному окремому з цих державних утворень гірше-краще становище українців-русинів мало спільну домінуючу ознаку: національну і духовну підневільність, загальмованість у розвитку та меншовартість усіх форм їхньої екзистенції. Ці домінуючі ознаки так допікали, що постійно породжували серед них ідеї нестримного, часто й на підсвідомому рівні,  прагнення добитися соборності етнічних земель в Українській державі. У 1991 році цей тисячолітній процес – входження етнічних територій однієї нації до складу власної соборної держави –  завершився. Зібрання земель всієї нації в одній державі відбулося, зреалізувалася формула всю націю в єдину державу. Українська нація стала титульною в державі, визначальною у державотворенні. Якщо національний, культурно-освітній, духовний гніт припинився, то соціальне, правове, майнове становище українства не покращилося, а погіршилося. Перші 20 років незалежної України обернулися для українців всіх регіонів соборної України, у тому числі й Закарпаття, не тільки успіхами, але й суперечливими та негативними наслідками.

Все це має свої закономірності. Процеси становлення, що переживає Україна, складні, носять загальнодержавний характер, ґрунтуються не стільки на національних, етнічних, скільки на  політичних, майнових, соціальних та економічних факторах, що нечувано загострилися у процесі демонтажу соціалістичного ладу й запровадження капіталістичних відносин.

Столітнє перебування українських земель у складі інших державних утворень, умови бездержавності породили негативні наслідки, що продовжують не тільки перешкоджати формуванню української державності, а й домінувати у цих процесах. У кожному регіоні залишилися у спадок насаджені ззовні панівні еліти, штучно переміщені чужородні етноси, працівники органів державної влади, релігійні та культурні центри, громадські організації, «п’ята колонна», колаборанти з представників українського та неукраїнських народів. Усі вони в сукупності відчутно гальмують демократичні процеси в Україні, підривають і дискредитують органи влади, її керівників, знижують рівень довіри громадян до органів влади, базових соціальних інститутів,  політичних лідерів. З їхньої вини часом формується навіть неправильний напрямок розвитку країни.

У ході зламу соціалістичного устрою, формування молодої Української держави на нових майнових, правових і фінансових засадах, буржуазно-демократичній ідеології чи не найбільших суперечностей і потрясінь зазнала загальнодержавна власність та її конституційні господарі – українські громадяни. Зміна форми власності обернулася негативними наслідками для переважної більшості галузей економіки. Підприємства банкрутували через різні причини, але падали масово як спіла пшениця під умільцями-косарями: значна частина промислових потужностей, особливо військово-промислового комплексу, не знаходили свого застосування, їхня продукція ставала не витребуваною ні на внутрішньому, ні на ринках країн СНД. Такі промислові об’єкти банкрутували і припиняли діяльність, їхні потужності переходили до комерційних структур і продавалася. Ті ж промислові об’єкти державної власності, які продовжували успішно працювати, потрапили у штучно створені антиекономічні умови, при яких вони не могли розвиватися. Ідеологія прискорення приватизації була типовою для всіх регіонів України: тарифи на енергоносії, сировину, надра, транспорт і перевезення, забезпечення ринків збуту та реалізації продукції монополізувалися  триєдиним союзом конкретного державного органу, олігархічною промисловою групою та банківською структурою і штучно завищувалися у кілька разів; а на готову продукцію усіх українських підприємств ціни навпаки занижувалися цим же триєдиним симбіозом  владної, олігархічної і банківською структурами. Такі дії були успішними й безкарними насамперед через відсутність чіткої правової бази, недосконалості або суперечливості відповідних актів. Становище ускладнювалося недосконалою структурою економіки України, успадкованої від СРСР. При низькій частці замкнутого виробничого циклу УРСР, спрямованості більшості галузей її економіки на первинну переробку, відсутності стабільного внутрішнього ринку і міцних позицій на міжнародній арені, неспівпадання інтересів загальнодержавних та окремих виробничих об’єктів, приватного бізнесу, що боровся за первісне нагромадження капіталу, контролюючим органам державної влади було дуже важко забезпечувати верховенство права під час реформування всіх галузей економіки країни. Погіршувало ситуацію й те, що олігархічні групи вдавалися до захоплення підприємств, які успішно розвивалися, штучного доведення їх до банкрутства, послідуючого викупу їх за безцінь та розпродаж обладнання, виробничих потужностей та інфраструктури.

Гострою проблемою для всього українського суспільства є стабільно високий рівень злочинності, безперешкодна діяльність організованих кримінальних угрупувань, неефективна боротьба і протидія органів влади корупції, тінізації економіки. За міжнародними оцінками Україна за рівнем боротьби з цими явищами постійно посідає перші місця у світових рейтингах, а за рівнем життя громадян – останні серд країн сталої демократії.

Спричинили масові злочини, низьку частку їх розкриття не стільки  недосконалість правової системи, неефективна діяльність влади та  правоохоронних органів, скільки непомірно висока питома вага корумпованості та безвідповідальності правлячої верхівки у соціальній піраміді українського суспільства. Уся решта  причин масової злочинності (навмисні вбивства, тяжкі злочини, ДТП із смертельними наслідками, корупційні дії), низького рівня розслідувань та бездіяльності правоохоронних органів, недосконалість політико-правової системи, суперечливість реформ правового, економічного та майнового характеру, суцільна безконтрольність  і безвідповідальність вищих органів влади є наслідковими, похідними і  часто навіть не визначальними факторами цих негативних явищ.

Всі ці процеси цілком торкаються й Закарпаття. Влада Л. Кучми - В. Медведчука була винною в загостренні на рубежі 90-х ХХ ст..– 10-х рр. ХХІ ст. політичної ситуації в Закарпатській області, зумовленої зрощенням керівництва області, виконавчої влади з кримінальними елементами.

Загальне потрясіння закарпатці пережили, коли центральна влада у Києві проігнорувала результати виборів міського голови м. Мукачево у 2003 р. Указом Президента України від 25.12.2003 р. «Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян та нормалізації життєдіяльності м. Мукачевого Закарпатської області» від влади відсторонявся законно обраний міський голова В.В.Петьовка, на його місце призначався виконуючим обов’язки міського голови М.І.Опачка. Ці кроки, ініційовані Закарпатською ОДА та Адміністрацією Президента, дестабілізували суспільно-політичну ситуацію в цьому прикордонному регіоні.

Усі вісім народних депутатів України від Закарпаття у своєму колективному запиті від 06.02.2004 р. за №138 на ім’я Голови ВР України В.М.Литвина та Прем’єр-міністра України В.Ф.Януковича висловили незгоду з втручанням Президента України у виборчі справи мукачівців. Вони вважали, що Указ був протиправним, оскільки результати виборів та рішення міської ради можуть бути змінені лише шляхом місцевого референдуму чи проведенням призначених Верховною Радою позачергових виборів міського голови. Вибори місцевих органів влади не відносяться до компетенції Президента України.

Незважаючи на це, Указ виконувався брутально і протиправними діями спецпідрозділів міліції за безпосередньої участі голови ОДА І. Різака та новопризначеного прокурора області Лемака. Таке втручання було розцінене більшістю мешканців краю як «намагання керівництва СДПУ(о) остаточно узурпувати владу на Закарпатті, сповна використати її в егоїстичних економічних і вузькопартійних політичних цілях» (2).

Депутати обізвали цю акцію Леоніда Кучми як мукачівське «ГКЧП», вказали, а громадяни розцінили це як «небезпеку монополізації влади однією партією (СДПУ(о)), яка на Закарпатті, ймовірно, відпрацьовує майбутню модель для всієї країни» (3).

Особливе обурення серед населення викликало триваюче нищення лісів, хижацька експлуатація мінеральних вод, розпродаж земельних угідь, масове зубожіння трудящих і водночас спорудження за державні кошти для наближених Президента осіб під виглядом спортивних баз ЗАТ «ФК «Динамо, Київ», інших комплексів у заповідних зонах Карпат (4).

Влада весь час ігнорувала вимоги депутатів та закарпатців і не усувала очевидні порушення виборчого законодавсва, втручання Президента у питання, що не відносяться до його компетенції, не перевіряла правомірність дій керівників обласних державних і правоохоронних органів.

А конфлікт між регіоном та центром тільки посилювався. Слідча контрольна комісія (СКК) ВРУ на чолі з Семенюк В.П. зробила 12.12.2003 р. подання до ГПУ про протизаконну фінансово-господарську діяльність Медведчука В., глави Адміністрації Президента України Кучми Л.Д., лідера СДПУ(о), що окупувала Закарпатську область, в якому наголошувалося на тому, що Медведчук В. разом із своїми партнерами по бізнесу (Б.Губський, В.Згурський, О. Карпенко, Ю.Лях, Г.Суркіс, І.Суркіс) фіктивно створили іноземну компанію і під її прикриттям не сплачували величезні суми податків, був безпосередніми організаторами створення і діяльності фінансової піраміди – трасту «Омета ХХІ століття», котрою пограбовано мільйони громадян. Він та його поплічники звинувачувалися й в інших протиправних діях. Оскільки тисячі людей скаржилися на ці трастові афери, депутати рекомендували ГПУ провести розслідування цієї справи і бодай допомогти повернути ошуканим громадянам їхні гроші (5).

Сферою діяльності одного із ЗАТ Медведчука були нафтопродукти, інші енергоносії, що покривало 12% ринку нафтопродуктів України і одержувало щорічно сотні млн. дол. прибутку. 75,5% цих сум (сотні мільйонів, а цілком ймовірно – мільярдів дол. США) щорічно викачувалися з України і осідали на рахунках британської компанії «Ньюпорт Менеджмент», від імені якої з 1993 року в Україні діяв В.Медведчук. Для вивезення капіталів за кордон використовувалися й інші офшорні компанії. Комісія виявила й інші вражаючі факти злочинної діяльності В. Медведчука. Так, Віктор Дутка (помічник народного депутата Медведчука) у 2000 році купив за 1 дол. США «комплекс колись найкращого і найбільшого в Україні Свалявського лісокомбінату Закарпатської області». Наступного дня оцінка вартості цього підприємства склала 3 млн. нім. марок (6).

На такі серйозні звинувачення СКК ВРУ 19.01.2004 р. було отримано поверхову відповідь ГПУ. Констатувалося, що траст «Омета ХХІ століття» знаходиться на обліку в ДПІ Шевченківського району м. Києва, як платник податку на додану вартість це ВАТ не зареєстровано, фінансово-господарська діяльність відсутня. ДПА України інформувала, що під час перевірки вказаних у запиті організацій та підприємств порушень податкового законодавства не встановлено. І тільки останній абзац відповіді торкався суті питання – законності дій при купівлі-продажу комплексу Свалявського лісокомбінату. Доручалося перевірити це Свалявському РВ УМВС України в Закарпатській області (7). Розслідування цієї афери, навіть не розпочавшись, на тому й завершилося.

Значне обурення серед сільських трудівників викликала політика розпаювання земельних та майнових ресурсів у Закарпатті.

Земельні та майнові паї вирішувалися протизаконними методами при потуранні органів влади. Практика вирішення земельного питання наступна: у наближених до крупних міст земельне питання було вирішене не на користь сільських рад і селянства - справжніх власників цих земель, а на користь можновладців та олігархів. У віддалених від центрів зосередження олігархічних кланів земельне питання було юридично вирішено на користь колишніх колгоспників, але фактично й там майно і паї потрапили під контроль представників  центральних олігархічних груп.

Звернення членів КСП усієї України впродовж 2002 – 2009 рр. надати допомогу у розпаюванні майна і землі, в отриманні державних актів на право володіння земельною ділянкою були масовими. Саме на ці роки випадав пік здійснення Основних напрямів земельної реформи в Україні. Впродовж цих років майже половина земель країни перейшла у приватну власність. Держава проводила земельну політику правовими методами, забезпеченням відповідною законодавчою базою, але уникнути масових порушень не вдалося. Особливо великі зловживання допускалися під час розподілу земельних паїв. Успіхи мали місце, але у пропорції 1 до 10. Величезних зусиль вимагалося доклали народним депутатам Крючкову Г.К. та Маркуш М.А., щоб у першій половині 2004 р. добитися порушення кримінальної справи за фактом незаконного (шахрайського) заволодіння керівництвом колишнього КСП чужим (колективним) майном всього кооперативу «Тересва» Тячівського району Закарпатської області (8). І подібних прикладів в цьому краю було багато.

Особливо гостро постало питання боротьби проти злочинної приватизації та вирубки лісового комплексу України, зокрема в Закарпатті. У 90-і роки на обласному, районному та місцевому рівнях сформувалася мережа з масової вирубки цінних пород дерев та вивезення їх до сусідніх країн. Приватизація земель, лісів, вирубка останніх здійснювалася при дахуванні Адміністраці Президента України. Упродовж 90-х рр. основна частина лісового фонду була вирізана і продана за кордон. Регіону було завдано непоправних збитків, порушилася екологічна безпека. У депутатському запиті Пинзеника В.М., Оробця Ю.М. від 17.09.2003 р. на ім’я Прем’єр-міністра України вказувалося на серйозні порушення Закарпатською ОДА законодавства України стосовно ведення лісового господарства та лісокористування. З прикрістю наголошувалося, що на шлях порушень діючого законодавства стала облдержадміністрація – орган, що зобов’язаний забезпечувати законність і порядок. «Громадськість області серйозно турбує байдужість обласної державної адміністрації до тенденції постійного зростання кількості лісопорушень» (9).

Захмарна відповідь Уряду України заспокоювала цих депутатів 08.10.2003 р. №22-7012/4, що справді «виявлено ряд порушень нормативно-правових актів. Кабінетом Міністрів України вживаються заходи щодо усунення згаданих порушень».

Значну роботу по захисту лісів від масової вирубки здійснювала Всеукраїнська громадська організація «Громадський контроль» на чолі з Волошиним П. Л., який упродовж 1999-2005 рр. систематично звертався з цього питання до вищих органів влади, до відомих політичних діячів, що спричинило розгляд даного питання Держкомлісгоспом України близько 20 разів, а Мінприроди України – 36 разів. На всі проблемні питання йому надавалися «вичерпні відповіді» (10). А на ділі, влада ігнорувала активністю Волошина. У КМ України вважалося, що використовуючи переважно неофіційні джерела інформації, пропонуючи для обговорення тематику щодо масової вирубки лісів та «висуваючи безпідставні звинувачення, заявник намагається таким чином привернути до себе увагу» що Волошин допускав грубі помилки в розрахунках, недосконало знав лісове законодавство, використовував інформацію невідомого походження. Його твердження про перевирубки лісів виглядали некоректними (11).

Група народних депутатів від Закарпатської області спростувала цю позицію Уряду України: «махровим бюрократизмом тхне від відповідей різних міністерств і відомств на численні запити депутатів від Закарпаття про незадовільне ведення лісового господарства та лісокористування. Так по-варварськи до найбільшого багатства Карпат ще ніхто не ставився!». Вони звинувачували у цьому керівництво області  на чолі з СДПУ(о) (12).

На жаль, катастрофічні повені та масові підтоплення 2000, 2001, 2003, 2005, 2008 рр., що охоплюють басейн Карпатських гір, прийняття Положення про державну лісову охорону та Державна цільова  Програма «Ліси України» на 2010 – 2015 роки Урядом України 16.09.2009 р. №№976-977, наочно підтвердили згубні наслідки масової приватизації та незаконної вирубки лісів на території Закарпатської, Львівської, Одеської, Черкаської областей (13). Тема Карпат постійно перебуває у центрі уваги країн Європи. велика відповідальність лягає на Україну. На Конгресі місцевих і регіональних влад Ради Європи, що відбувся у Страсбурзі 12-15 жовтня 2009 р., головним серед питань, що активно дискутувалися, був захист Карпат від масової вирубки лісів, порушення екології усіма країнами регіону. Все це спричинило  негативні наслідки: систематичні паводки, зсуви ґрунтів, інші природні аномалії. На 19-у засіданні Конгресу (Ужгород, 28.10.2010р.) було прийнято європейської ваги Резолюцію та Рекомендацію, особливо в контексті глобальних кліматичних змін на планеті, раціонального використання ресурсів Карпат. Їх реалізація передбачає залучення фінансових ресурсів Європейського Союзу та міжнародних організацій. За Карпатами визнано основну роль у формуванні клімату та збереженні природного середовища нашого континенту. Відзначено, що нинішні проблеми  гірських регіонів Європи, зокрема Карпатського, можуть бути вирішені лише завдяки зусиллям всього Європейського співтовариства.

Питання захисту лісів Карпатського регіону від цинічного, безпрецедентного рейдерського захоплення особливо цінних земель лісопаркової зони у Закарпатській та Львівській областях в умовах повної бездіяльності правоохоронних органів викликає у закарпатців обурення.

До цих проблем додаються й інші. Так, упродовж 2003-2004 рр. поблизу Мукачева споруджувалася екологічно небезпечна станція з іноземними інвестиціями «Петро Карбо Хем-Мукачеве» для перевантаження високотоксичних продуктів хімічної промисловості обсягом 20720 тонн на рік. У густонаселеному і комунікаційно розвиненому регіоні Закарпаття це був головний перевалочний пункт між ЄС і Україною та Росією, іншими азійськими регіонами. Мешканці області опротестували рішення обласної влади, бо воно несло загрозу унікальному природному середовищу. Але глави ОДА – Різак І. та Москаль Г. – продовжували роботу, спорудили і запустили цей об’єкт в дію. Громадськість збентежена, що центр підтримав і допустив спорудження цього об’єкту.

Зважаючи на потенційну загрозу забруднення земель, атмосфери, завдання шкоди життю та здоров’ю людей і довкіллю широкого розголосу набула інформація щодо незаконного ввезення з Угорщини впродовж 2003-2004 рр. на територію Берегівського району Закарпатської області приватним підприємством «Озон» 1074 тонн хімічної речовини (премікс). Громадськість та ЗМІ звинувачували народного депутата І.Гайдоша, який мав бізнесові інтереси у ПП «Озон», про причетність до цього злочину. Захищаючись від звинувачень, І.Гайдош у своїх зверненнях від 19.04.2005 та 05.10.2005 рр. до ГПУ просив надати попередні результати досудового слідства та конкретну відповідь про його причетність або непричетність до підприємства «Озон», а також по факту ввезення та розміщення на території України цим підприємством преміксу. У відповіді ГПУ від 26.10.2005 р. говорилося, що «за результатами розслідування вказаної кримінальної справи буде прийняте законне рішення», що ж до надання інформації персонального характеру для Гайдоша, то ГПУ цілком справедливо наголошувала, що така інформація «з огляду на недопустимість розголошення даних досудового слідства, Вам не може бути надана» (14). Оскільки ці промислові відходи були віднесені до першої категорії небезпеки та вимагали спеціальних заходів поводження з ними, порушена кримінальна справа розслідувалася слідчими з особливих справ ГПУ. Розслідування тривало роками і завершилося безрезультатно.

Продовженням цієї теми у 2009 р. постала проблема стосовно вивезення з території Закарпатської та Львівської областей нейтралізованих гудронних залишків, завезених з Угорщини. Слідство тривало роками, але не встановило злочинців, причетних до завезення небезпечних речовин в Закарпаття, завершилося безрезультатно. Після досягнення угоди з Польщею з вересня 2010 р. почалося вивезення 1,5 тис. тонн гудронів для утилізації.

Все Закарпаття сколихнула раптова смерть 24.05.2004 р. ректора Ужгородського національного університету Сливки В.Ю. Упродовж 2004 – 2005 рр. докладалися великі зусилля, щоб змусити компетентні органи провести комплексну експертизу мотивів та обставин його загибелі. Прокуратура м. Ужгород і Закарпатської області то порушувала, то закривала кримінальну справу. На основі експертизи 11.05.2005 р. за це питання взялися рішучіше і нарешті було порушено кримінальну справу проти глави Закарпатської ОДА Різака І.М., який у 2003 – 2004 рр. систематично нападав, цькував й принижував гідність Сливки В.Ю., щоб усунути з посади ректора УжНУ цю надпартійну особистість і патріота України і поставити на її місце іншу прихильну до СДПУ(о) кандидатуру, можливо й старшого брата професора Різака В.М. Упродовж 2005 – 2007 рр. Різак І.М. тричі заарештовувався на тривалий термін, і тільки 31.07.2007 р. його було засуджено до 5 років позбавлення волі умовно з випробувальним терміном 1 рік за сукупністю злочинів. Станом на сьогодні права Сливки не завершена, злочинці, слідчі і судово-медичні експерти не понесли справедливого покарання за те, що зробили все, щоб слідство завершилося безрезультатно.

Досить резонансними для Закарпаття стали справи заступника голови СБУ Дурдинця Т. Ю. (зловживання службовим становищем, контрабанда і корупційна діяльність), що розгорілася восени 2008 р., сумнівна комерційна діяльність клану братів Балогів ще з 90-х років, які на думку громадськості краю, були причетними до рекету, шахрайства, тіньових схем, нелегальної торгівлі іноземними автомобілями в Закарпатті.   

Широко обнародуваними були факти про привласнення значних коштів міністром надзвичайних ситуацій В.Балогою, виділених на подолання наслідків повеней в Закарпатті, проведення ним незаконної комерційної діяльності на посаді глави Секретаріату Президента України за кордоном (вивезення та відмивання у закордонних банках крадених коштів). Громадськість України також обізнана, що у березні 2010 р. на кордоні Швейцарії та ФРН було затримано Балогу В. з незадекларованим, але дійсним банківським рахунком на 125 млн. євро, виданим одним із відомих швейцарських банків. Балога отримав допомогу у перевезенні коштів та відкритті банківського рахунку від посла України у Швейцарії Діра І., уродженця Закарпаття, високого посадовця у Секретаріаті Президента України періоду В.Балоги, направленого ним же послом до Швейцарії. Часто Балога виїжджав до Швейцарії, там же раніше з ним сталася пожежа на одному з гірськолижних курортів. Держприкордонслужба України підтвердила, що Балога в той час дійсно перетинав кордон України за дипломатичним паспортом, всупереч чинному законодавству (15). І хоча намагання народних депутатів та громадських організацій з’ясувати ім’я громадянина України, якого було затримано на кордоні з банківськими документами на таку астрономічну суму владою України утаємничується до нинішніх часів. Подібні факти, якщо й не Балога В.І. був причетним до цього факту, через покривання дисредитують державу, підривають і так не високий авторитет влади серед жителів Закарпаття.

Зміна форми власності відбулася в Україні без правового обгрунтування, в умовах відсутності гарантій, зобов’язання і відповідальності влади, нефективної діяльності правоохоронних органів. Громадяни країни потрапили до умов повного безправ’я. Вище керівництво держави, яке дозволило викрадати підприємства, купляти за безцінь промислові об’єкти і не нести за отриману власність жодної відповідальності, пускати обладнання на металолом, діяло нарівні із організованими злочинними угрупуваннями.

Вище керівництво України, маючи політичну владу в державі, над силовими структурами і правоохоронними органами, допустило приватизацію, в якій домінували корпоративні інтереси. Відповідно до таємно схваленого списку найближчого вірного оточення Президента і Прем’єр-міністра України здійснювалася роздача тисяч підприємств, заводів і фабрик, спрямовувалося розпаювання та приватизація земельного, майнового і навіть лісового фонду. Усі вищі керівники, у тому числі й правоохоронних органів, виявилися бездіяльними, бо самі стали співучасниками цих процесів.

Трудящі міст і сіл Закарпаття, як і всієї України, не стали власниками засобів виробництва, землі, фінансів, банківської системи, рухомого і нерухомого майна. Ними заволоділи представники влади і крупного капіталу. Причина не стільки у відсутності нормативної бази, скільки у добре спланованій, організованій і таємно реалізованій схемі привласнення державного майна «шляхом приватизації» вузьким колом адміністративно-партійного класу, олігархічними групами, схваленими у Центрі, в умовах відсутності відповідних діючих законів та правових норм, а значить і  відсутності юридичної відповідальності за їх порушення.

На наше перконання, не історичні чи етнічні особливості, а насамперед соціально-економічні, приватизаційні акції на межі корупції й криміналу державних органів влади України стали головним джерелом появи й посилення нездорових тенденцій в Закарпатському регіоні. На сьогодні найголовнішим стає не пошук і відстоювання національних особливостей, не подолання національного приниження, а зміцнення державної влади, що має діяти конструктивно задля переважної більшості суспільства. Співвітчизники кинуті на межу виживання як в Закарпатті, так і в Луганщині. Державний механізм має стати єдиним політичним інститутом для захисту державотворчої нації, яка потрапила до умов масового зубожіння й безправ’я. Зараз як ніколи українці мають усвідомити, що вирішується їхня доля, майбутнє нації, доля їхньої державності. Майновий антагонізм, а не етнічні чи національні суперечності є ключовою проблемою сучасної України. Вододіл у кожному регіоні Української держави, у тому числі й в Закарпатті, проходить не за національними чи релігійними ознаками, а за майновими і корпоративно-владними критеріями. 90% відсотків пограбованих українських громадян протистоять 10% олігархів (великій та крупній буржуазії). Перші усунені від майна і влади, другі – володіють та контролюють їх повністю. Конфронтація загострюється у міру збільшення майнової прірви між маленькими та великими українцями, що. набуває кричущих форм, веде суспільство до загальнополітичної кризи, після якої можуть початися неконтрольовані й непередбачувані процеси.

Відповідно до перепису населення України 2001 р. в Закарпатській області проживає 1,25 млн. осіб, з яких русинами визнали 10,2 тис. чол., або 0,8 відсотка всього населення краю. Решта мешканців краю відносить себе до українців, угорців, словаків, росіян, румунів, євреїв, німців, інших національностей. Русини належать до етнографічної групи українського етносу, загальна кількість яких складає 32,4 тис. особи. Це – гуцули, русини, лемки, бойки. Правда, 66 % русинів на відміну від інших представників цієї групи визнають рідною мову своєї етнографічної групи, тоді як 31% - українську мову, а 3% - інші мову. Ці дані лише підтверджують, що русини надзвичайно тривалий час були найбільш ізольованими від інших українських земель, весь час перебували під впливом іншомовного оточення і тому в їхньому середовищі сформувалися специфічні мовні особливості.

Українці-русини Закарпаття мають етнічні особливості і добре, що прагнуть їх зберегти й розвивати. Це, можливо, є демонстрацією своєрідного імунітету і протесту проти того, що їх обкрадено, пограбовано у процесі роздержавлення та приватизації, вчиненої новоявленими олігархами, як і українців Західної, Центральної, Східної та Південної України. Олігархічні клани медведчуків, суркісів, різаків, балог вміло скористалися ситуацією, пробилися до владного олімпу і відіграли ключову роль у приватизації загальнонародної власності на свою користь. Вони спробували, завдяки сприянню центру, перетворити Закарпаття на свою вотчину.

Але якщо у Східній, Південній та Центральній Україні олігархам вдається продовжувати тримати в омані населення, то в Закарпатті їм цього досягти не вдалося, бо українці-русини, оскільки найпізніше підпали під прес радянської імперії, в якій перебували основні землі України, хоч і зазнали великих втрат матеріальних, але в національному, духовному, культурному та історичному відношенні виявилися найменш роз’єднанами і знекровленими голодоморами, русифікацією, тотальним вигнанням до Сибіру та заселенням цілих регіонів України іншими етносами, переважно росіянами, застосуванням десятиліттями колоніальної компартійно-адміністративної кадрової політики, підпорядкуванням економічного потенціалу всієї України військово-промисловому комплексу, здійсненням господарської політики в Україні антиекономічними методами. 

Отже, у системі влади Закарпаття змінюються перші особи, партійні угрупування, керівники правоохоронних органів у центрі, містах і районах, а на місцях все залишається по-старому, – влучно констатує народний депутат від Закарпаття І.І.Мигович. Чесним закарпатцям це набридло, і все більше людей краю, що «зажив сумної слави експериментальної зони кланово-олігархічного кучмівсько-ющенківського режиму, починають ширше думати, глибше аналізувати, сміливіше діяти» (16).

Грунтовне наукове вивчення реально існуючих соціально-економічних та міжнаціональних питань в Закарпатті дасть відповіді на причини політичної кризи в сучасній Україні. Було б доцільним провести науково-практичну конференцію, присвячену актуальним питанням сучасного стану багатонаціонального Закарпатського краю. Ії результати стали б важливим внеском в оздоровлення морально-політичного клімату не тільки в регіоні, а й у поглиблення відносин України з сусідніми державами, зняття з порядку денного проблем міжнаціонального характеру як на Сході, так і на Заході

В Україні та за її межами широко відомі праці вчених істориків, правознавців, краєзнавців, етнографів, фахівців з національних проблем, які працюють у провідних вузах та наукових установах кожного регіону, зокрема й Закарпаття, потенціалу яких достатньо для вирішення подібних питань.

Діалог та дискусії з таких питань, у тому числі з активістами русинської ідеї на науковій основі, дозволить шукати розв’язання цієї проблеми у конструктивному руслі. Широке висвітлення у ЗМІ матеріалів, присвячених даній проблематиці, дасть можливість зняти гострі проблеми непростого, а часом і суперечливого минулого цього краю, а головне нинішнього перехідного розвитку, який переживає вся наша молода Держава. Дуже важливо, щоб дискусії носили об’єктивний характер. Заполітизовані і надумані концепції окремих діячів, а це торкається всіх регіонів, на такому фоні втрачатимуть інтерес громадськості.

Важливо активніше друкувати і транслювати через ЗМІ фахові публікації та аргументовані виступи, щоб громадськість стала добре обізнаною з такими питаннями з першоджерел. Це, по-перше, унеможливить маніпулювання громадською думкою, по-друге, послужить оздоровленню міжнаціональних стосунків в Закарпатті, в інших регіонах України.

Але у питанні подолання та розв’язання соціально-економічних проблем ключову роль має відіграти політична воля керівництва держави. Серед першочергових завдань, які мають вирішуватися невідкладно, є: посилення кадрового потенціалу у Закарпатській області, який би проводив тільки державницьку лінію на обласному, районному, міському та сільському рівнях, сприяв оздоровленню економічного життя та матеріального виробництва, запущенню виробничих потужностей та збільшенню кількості робочих місць, усуненню та викоріненню протиправних явищ і нездорових тенденцій, що мали і продовжують мати місце в регіоні, посилив відповідальність за правопорушення, ким би вони не здійснювалися. Влада має оздоровити морально-психологічний клімат, забезпечити верховенство права на ділі, подолати тіньову економіку, безпощадно викорінити корупцію та масову злочинність, заставити нових власників у центрі та регіонах забезпечити розвиток економіки, соціальної сфери кожного регіону.

При умові виправлення допущених помилок, відновлення довіри громадян до органів публічної влади, до політичних лідерів України, пприйняття законів про посилення контролю в державі та юридичної відповідальності суб’єктів владних повноважень усіх рівнів, покращення внутрішньополітичної обстановки в державі, Закарпатська область цілком може стати основою для проведення експерименту щодо посилення економічної, фінансової та самоврядної ролі регіону в державі, оздоровлення відносин між регіонами та центром. Такий шлях повинен стати визначальним перспективи та майбутнього всієї України, і чим швидше він започаткується, тим кращі результати будуть здобуті на благо всіх регіонів молодої Української держави.

 

Список використаниих джерел:

 

1. Кучма Л.Д. Україна – не Росія. – М., Время. – 2004. – с. 51-52.

2.Архів Верховної Ради України. Ф.1, оп. 36, од. зб. 554, арк. 193.

3. Там само. арк. 194.

4. Там само. арк. 193-194.

5.Там само. од. зб. 529, арк.10.

6. Там само. арк. 20-22.

7. Там само. арк. 67.

8. Там само. од. зб.670, арк. 188.

9. Департамент діловодства та моніторингу СКМУ №0310056306 від 21.09.2003 р.

10. Управління документального забезпечення СКМ України №0310056306 від 22.09.2003.

11. Департамент діловодства та моніторингу СКМ України Вх.№10622/2 від 19.03.2004.

12. Балога В. Авторитет – питання болюче//Голос України. 5 березня 2004 р., № 43, стор. 5.

13.Управління документального забезпечення СКМ України №10622/2 від 19.03.2004.

14. Архів Верховної Ради України. ф.1, оп.36, од. зб. 990, арк. 176,187,193,194.

15. Депутатський запит Москаля Г. М. від 19.03.2010 р. та відповідь на нього.

16. Мигович І.І. Світочі і фарисеї. – К. – 2010. – с. 143.

Кудряченко Андрій Іванович

У статті висвітлюється участь заступника голови Ради міністрів УРСР П. Тронька у роботі ХХ сесії Генеральної Асамблеї ООН.
Ключові слова: П. Тронько, міжнародні відносини, ООН. 

Кудряченко Андрій Іванович

Сходження Української держави на рубежі ХХ–ХХІ століть стало яскравим уособленням великих трансформаційних зрушень сучасної історичної доби у Європі і світі. Світ та конфігурація держав у ньому і далі змінюються. На Заході європейського континенту набирають сили процеси поглиблення і поширення інтеграції, а на його Сході — здебільшого гору беруть дезінтеграційні складові поступу.

Латиш Юрій Володимирович

В статті розглянуто маловідомі сторінки біографії сенатора та письменника І. Муравйова-Апостола, проаналізовано його службову діяльність, життя в Україні, суспільно-політичні погляди.

Ключові слова: Муравйов-Апостол, біографія, дипломат, письменник, ліберал, декабристи.

В статье рассмотрены малоизвестные страницы биографии сенатора и писателя И. Муравьева-Апостола, проанализирована его служебная деятельность, жизнь на Украине, общественно-политические взгляды.

Ключевые слова: Муравьев-Апостол, биография, дипломат, писатель, либерал, декабристы.

 

The article deals with the not popular pages of biography of senator and writer I. Muravyov-Apostol, analyzes his official activity, life in Ukraine, social and political looks.

Key words: Muravyov-Apostol, biography, diplomat, writer, liberal, Decembrists.

 

Ім’я Івана Матвійовича Муравйова-Апостола, нащадка Данила Апостола за жіночою лінією, сьогодні відоме лише фахівцям. Найчастіше його згадують, як батька декабристів, братів Сергія, Матвія та Іполита Муравйова-Апостола. Однак на початку ХІХ ст. – це був відомий письменник, перекладач, дипломат і сенатор, відомий своїми ліберальними поглядами і близько знайомий з найвидатнішими людьми свого часу.

Біографія І. Муравйова-Апостола частково висвітлювалась у спогадах М. Баласа [1], С. Капніст-Скалон [2], М. Муравйова-Апостола [3], В. Якушкіна [4]. Найповніше дослідження його життя та творчості у дореволюційний час належить І. Кубасову [5].

В ХХ ст. про життя декабристської родини в Україні писали історики І. Павловський [6], Л. Медведська [7; 8], М. Савичев [9; 10], краєзнавець Л. Кострубіна [11]. Автором першої монографії, присвяченої Івану Муравйову-Апостолу, був український літературознавець А. Кузьменко, який, щоправда, припустився багато неточностей в іменах, фактах та посиланнях [12]. Про дружні стосунки Івана Матвійовича з декабристами В. Кюхельбекером, О. Бестужевим та К. Рилєєвим писали радянські літературознавці В. Базанов, М. Константинов, Ю. Оксман, В. Орлов. Детальніше біографію І. Муравйова-Апостола та його твори висвітлив сучасний російський історик літератури В. Кошелєв [13]. Підсумком літературознавчого вивчення творчості письменника стала дисертація М. Трошиної [14].

Разом з тим, в історіографії залишилось чимало нерозв’язаних питань біографії Івана Муравйова-Апостола, зокрема про його політичні погляди, ставлення до подій європейської політики, причини відставки та усамітнення в українському маєтку в Хомутці, стосунки з дітьми-декабристами та обізнаність щодо таємних товариств тощо [15]. Завданням цієї статті є аналіз дискусійних питань його поглядів, державної і дипломатичної діяльності, людських якостей.

Іван Муравйов народився у сім’ї генерал-майора Матвія Муравйова та Олени Апостол, онучки гетьмана Данила Апостола. Олена Апостол вийшла заміж, всупереч волі батька, за що була позбавлена приданого. При пологах вона померла, і новонароджений залишився з немолодим батьком.

З 1773 р. Іван Муравйов був записаний солдатом у лейб-гвардії Ізмайлівський полк. Навчався вдома та у пансіоні Ейлера в Петербурзі. Мав виключні лінгвістичні здібності: знав не менше 8 мов. У жовтні 1784 р. вступив на службу обер-аудитором в штаті Санкт-Петербурзького генерал-губернатора Я. Брюса, з 1785 р. – його флігель-ад’ютант (з 1788 р. в чині секунд-майора). Служив у Колегії закордонних справ, завідував каналом в Шліссельбурзі (вже у чині прем’єр-майора).

У 1792 р. І. Муравйов став вихователем великих князів Олександра та Костянтина Павловичів, потім був призначений обер-церемоніймейстером. При дворі він зажив слави перекладача англійських п’єс для Ермітажного театру. Ерудит і поліглот І. Муравйов-Апостол звернув на себе увагу Катерини ІІ та Павла І, користувався покровительством віце-канцлера М. Паніна, що сприяло подальшому кар’єрному зростанню. В той час він користувався довірою великого князя Олександра Павловича. У грудні 1796 р. розпочав дипломатичну службу з посади міністра-резидента при дворах герцога Ольденбурзького і єпископа Любекського. Тут він познайомився з німецьким філософом І. Кантом, популярним поетом Ф. Г. Клопштоком. В 1799–1800 рр. був посланником у Копенгагені. У 1800 р. відкликаний в Росію, отримав чин таємного радника, а в 1801 р. став членом Колегії закордонних справ.

У 1796 р. І. Муравйов, подорожуючи Україною, заїхав до свого двоюрідного брата, полковника Михайла Апостола. Так відбулось їх знайомство. Як згадував сам І. Муравйов: «Він прийняв мене, обласкав мене, як найближчого родича. Я гостював у нього три дні; і цим обмежився тоді зв’язок наш…» [16, 40].

Останній нащадок гетьмана по чоловічій лінії М. Апостол, який за ревізією 1782 р. володів 8051 душею, вважався диваком. Проживши 13 років у шлюбі, він вигнав дружину після того, як їх єдиний син помер в дитинстві. Потім почав жити з дружиною колезького асесора Лизогуба. За скаргою останнього М. Апостола намагались на три роки ув’язнити до Лубенського монастиря на покаяння [16, 39].

Після повернення І. Муравйова з-за кордону двоюрідний брат відновив стосунки, адже шукав захисту від колишньої дружини та племінниці, котрі, скориставшись ситуацією, намагались заволодіти його майном. Столичний родич втрутився в ситуацію, використавши свої знайомства при дворі («я палко вступився за ображеного, і мені пощастило подати справу його в справжньому її вигляді деяким особам, які тоді справами такого роду управляли» [16, 40]), і досяг успіху. На знак подяки М. Апостол запропонував родичу прийняти прізвище Муравйов-Апостол і стати спадкоємцем його величезного статку, містечок Бакумівка, Хомутець, Попівка та Савинці з селами і хутором Столбіним [7, 14].

У 1802 р. І. Муравйов-Апостол зайняв посаду посланника в Іспанії, з якою перед тим було укладено мирний договір. Війну Іспанії оголосив Павло І, але до бойових дій справа на дійшла. Ця посада вважалась нижчою за попередню. Декабрист В. Якушкін зі слів старшого сина Муравйова-Апостола пояснював царську немилість відмовою взяти участь у змові проти Павла І [4, 152]. Сучасна російська дослідниця М. Трошина вбачає причину царської опали участю в проектах обмеження самодержавства [14, 24]. Однак конфлікт імператора зі своїм колишнім вихованцем міг сягати й більш раннього часу. На це, можливо, вказують слова Олександра І про І. Муравйова-Апостола, сказані міністрові освіти О. Шишкову 1824 р.: «Це найгірша і найнебезпечніша людина, яка тільки є на світі» [12, 270].

Основним політичним завданням посланника в Іспанії була протидія агресивним задумам наполеонівської Франції і залучення мадридського двору до антифранцузької коаліції. Він зблизився з головою іспанського уряду М. Годоєм, але під тиском Наполеона останній зрештою схилився до союзу з Францією. З низки зауважень у листах товариша міністра закордонних справ князя А. Чарторийського можна зробити висновок, що в Петербурзі були невдоволені діями Муравйова-Апостола в цьому напрямку. На початку 1805 р. посланника було відкликано до Росії. У Петербурзі він був холодно прийнятий імператором і скоро вийшов у відставку [17]. Сам І. Муравйов-Апостол туманно пояснював це інтригами. Зокрема, він писав Г. Державіну: «Я багатьом здався улюбленцем щастя, і мерзотний наклеп отруїв полудень мого життя» [5, 89, 96]. Вочевидь він важко переживав відставку. У листі-відповіді Г. Державіну, який закликав повернутись на службу, відчувається неприхована образа: «але, вітчизна не кличе мене; отже безвісність, скромні сімейні чесноти – ось мій уділ. Я і в ньому не буду зовсім безкорисним вітчизні: вирощу дітей, гідних бути росіянами, гідних померти за Росію […] Людей шукають – кажете ви – мене не шукатимуть; я це знаю. Рука, яку і несправедливу проти мене я цілую, відлучила мене назавжди від шляху служіння: покоряюся і не ремствую» [5, 95–96].

Після виходу у відставку І. Муравйов-Апостол оселився в Бакумівці, подарованій М. Апостолом у 1801 р. Після смерті М. Апостола з 1817 р. мешкав у Хомутці, володів 3478 кріпосними душами [18, 120], тринадцятьма десятинами землі, великим кінським заводом [19, 88]. Навіть у 1920-ті рр. на Полтавщині колишні володіння Муравйова-Апостола називали «муравйовськими степами».

За відгуками сучасників, І. Муравйов-Апостол був ерудитом, естетом, поліглотом і бібліофілом, мав чудові вокальні здібності, завжди був душею товариства [2, 314]. У Хомутці він займався літературною працею, перекладав Горація, Цицерона, Аристофана, вивчав давніх та нових авторів, що писали про Кримський півострів, яким збирався подорожувати. Часто бував у столицях, де відвідував літературні салони. Був членом «Бесіди російського слова», «Арзамасу», Вільного товариства любителів російської словесності. З 1811 р. – дійсний член Російської академії, з 1841 р. – почесний член Петербурзької Академії наук. Автор низки літературних творів, найвідоміші з яких – «Письма из Москвы в Нижний Новгород» і «Путешествие по Тавриде в 1820 году». І. Муравйов-Апостол був близько знайомий з Г. Державіним, М. Карамзіним, В. Капністом, К. Батюшковим, В. Пушкіним, М. Гнєдичем, І. Криловим, О. Шишковим та ін. видатними літераторами епохи. Його незалежна позиція і сміливі судження знаходили підтримку в літературному та громадському середовищі, а творчість письменника ставала предметом активного обговорення. Сучасники цінували, перш за все, «незвичайний розум» та «виняткову обдарованість» письменника [14, 3]. Однак сьогодні його творчість відома лише спеціалістам та бібліографам.

Побут в Хомутці був приблизно таким, як у багатьох великих поміщиків тієї епохи. Власник Хомутця славився як гостинний господар і тонкий гастроном. С. Капніст-Скалон згадувала: «Він, як відмінний гастроном, нічого не шкодував для столу свого. Огрядний і одягнений, як франт, іспанець, метрдотель, вправно підносив страви, пропонуючи кращі шматки і пояснюючи то французькою, то німецькою мовою, з чого вони складаються, – з господарем же він розмовляв іспанською» [2, 325].

Живучи на широку ногу, власник Хомутця зумів розтратити весь родинний капітал. У листі до В. Капніста Іван Матвійович, зокрема, писав: «Хто скупиться, зберігаючи кишеню для нащадків, той недалеко від безумства. Я, що б про мене не говорили, хочу розпочати пити і веселитися» [20, 100–101]. Володіючи значними маєтками у Полтавській, Рязанській, Новгородській і Тамбовській губерніях, які оцінювались в 1,5 млн. крб., він завжди мав борги. У 1826 р. сума боргу дорівнювала 132 тис. 400 крб. [8, 12].

Іван Матвійович не займався управлінням маєтками, доручаючи це управителям, і не обмежував себе у витратах. Через це родині постійно не вистачало коштів. «Але класик-язичник у душі, друг Горація і епікурейської школи, – писав І. Кубасов, – він знав ціну життю і любив жити, не відмовляючи собі ні в чому, чого вимагала його художня натура і звички розпещеного аристократа» [5, 93]. Сам І. Муравйов-Апостол казав М. Гнєдичу, що його гасло – «допоки живу, хочу насолоджуватись» [5, 93; 20, 99].

Муравйов-Апостол був двічі одружений. Першою дружиною була донька генерала Анна Семенівна Черноєвич (1770–1810) з сербського (чорногорського) роду Черноєвичів. У шлюбі народилось семеро дітей: четверо доньок, а також три сини – майбутні декабристи Матвій (1793–1886), Сергій (1796–1826) та Іполит (1806–1826). Діти навчалися в Парижі, де проживали разом з матір’ю до 1809 р. Вони навіть не знали російської мови. Після смерті матері їх вихованням займалася тітка Є. Ф. Муравйова.

У 1812 р. Іван Матвійович одружився вдруге з донькою сенатора, дійсного статського радника Василя Володимировича Грушецького – Прасковією, яка мала багате придане. Швидке одруження викликало подив його друзів. К. Батюшков писав з цього приводу М. Гнєдичу, що Муравйов-Апостол «цілковитий Алківіад і готовий і в Афінах, в Спарті і в Даків жити весело» [21, 154]. У цьому шлюбі народились доньки Євдокія, Єлизавета та син Василь. Сучасники згадували про нього, як про великого егоїста та сімейного деспота.

В Хомутці Муравйови-Апостоли тісно спілкувались зі своїми сусідами. У них часто бував відомий письменник, український автономіст В. Капніст, чий маєток знаходився у Великій Обухівці, за 20 кілометрів від Хомутця. Василь Капніст та Іван Муравйов-Апостол часто сперечались через суперництво за роль провідного письменника в Україні [8, 54]. Спілкувалися вони й з власником Кибинців, сенатором і членом Державної ради Д. Трощинським. За спогадами С. Капніст-Скалон, «доволі велика вітальня Муравйова містила в собі кабінет і велику його бібліотеку, і рояль, і різні ігри, і камін, довкола якого сідали зазвичай і гості, і господарі, ведучи бесіду або читаючи вголос, а найбільше слухаючи чудовий спів самого господаря і дуети з прекрасною його донькою» [2, 326].

Радянські дослідники підкреслювали ідейний вплив Івана Матвійовича на синів-декабристів. Однак реальність не була такою безхмарною. Справді, він знав про існування товариства і просив синів бути обережними [22, 210], але сам тримався подалі від цього задуму.

Попри славу «ліберала», Іван Матвійович ідейно був дуже далекий від декабристського кола. Це визнавав уже Н. Ейдельман, пишучи, що Іван Матвійович являв собою тип «епікурейця», «сибарита, селадона єкатерининських часів», якому захоплені декабристськими ідеями сини здавались «надто серйозними, які не відчували солодощів життя і гумору» [23, 154–155]. Сергій Муравйов-Апостол 22 лютого 1816 р. писав К. Батюшкову: «На жаль, любий мій Костянтине, я – не поет, не філософ, не епікуреєць; я лише твій старий бойовий товариш…» [24, 531]. Акцентування на тому, що він «не епікуреєць» – це пряме протиставлення свого світогляду батьковому, декларація розриву зі старшим поколінням інтелектуалів.

На думку сучасників, батько нашкодив синам занадто сміливим лібералізмом [20, 131]. Однак цей «лібералізм» був специфічним. Вочевидь, для Муравйова-Апостола внутрішня свобода була важливішою за суспільну. Він рішуче засуджував Наполеона, називаючи його підданих рабами, натомість вважав добою процвітання Франції освічений абсолютизм Людовіка ХІV [5, 104]. Винуватцем наполеонівських війн І. Муравйов-Апостол називав не Наполеона, а французький народ, «що дійшов до такої межі розпусти, … підкоряється не законам, а самим лише штикам та палицям» [25, 87]. Він рішуче виступав проти «галоманії» російського суспільства, відстоював самобутність російської культури, її рівноправ’я з французькою [26, 226], різко критикував російське дворянство за відсталість, відрив від народу, а перспективи розвитку російської культури бачив у розвитку освіти. Ідеальні зразки шукав в Античності [27, 355], тобто більше захоплювався «прекрасним минулим», ніж прагнув «світлого майбутнього».

«Лібералізм» І. Муравйова-Апостола дозволяв декабристам розраховувати на нього. У жовтні 1825 р. Ф. Вадковський запропонував П. Пестелю організувати в Хомутці друкарню нелегальної літератури. Напередодні повстання на Сенатській площі, 12 грудня 1825 р., С. Трубецькой відвідував сенатора у його домі в Петербурзі. На думку Н. Ейдельмана, І. Муравйов-Апостол більше слухав, ніж говорив [20, 203]. На жаль, ми не маємо достовірних свідчень про цю розмову. Відомо, що керівники повстання мали намір включити його разом з М. Сперанським та М. Мордвіновим до Тимчасового верховного правління. Його ім’я називали учасники нарад у К. Рилєєва напередодні повстання [28, 237].

14 грудня 1825 р. на Сенатській площі опинився зять І. Муравйова-Апостола, флігель-ад’ютант покійного імператора Олександра І І. Бібіков. Він повідомив, що умовляв розійтись солдатів Гвардійського екіпажу. Однак пізніше стало відомо, що повсталі офіцери кричали солдатам: «він з наших». Оскільки І. Бібіков не був членом таємних товариств, він уник покарання. Але Микола І не довіряв йому і не давав ходу його кар’єрі.

З огляду на все вищесказане, питання обізнаності батька декабристів щодо змови, як і його можлива роль у разі перемоги повстання, потребує подальшого вивчення.

Після придушення повстання декабристів Іван Матвійович Муравйов-Апостол залишив службу (повернувся на неї 1824 р.) і в травні 1826 р. був «звільнений через хворобу до чужих країв». «Він стомився на батьківщині під ланцюгом тяжких випробувань і прикростей і “під привабливим небом Італії”, хотів забутися від перенесених нещасть у суворій вітчизні… – писав І. Кубасов. – Там, за кордоном нашої вітчизни, на батьківщині його улюблених Горація і Аріоста, там, за кордоном, де блискучим метеором промайнуло для нього щастя, коли він був сповнений сил, коли за його власними словами “його сліди були устелені трояндами”, там тепер шукав Муравйов притулку, заспокоєння від перенесених бур, тривог і важких випробувань» [5, 91–93].

У 1845 р. незадовго до смерті І. Муравйов-Апостол повернувся в Росію. Помер І. Муравйов-Апостол у 1851 р. Був похований у Санкт-Петербурзі (за іншою версією – у новгородському Покровському монастирі).

 

1. Балас М. Сергей Иванович Муравьев-Апостол, 1794–1826 гг. // Русская старина. – 1873. – Т. VII. – С. 653–676.

2. Скалон С. В. (Капнист-Скалон С. В.) Воспоминания / коммент. Г. Н. Моисеева // Записки русских женщин XVIII – первой половины XIX века. – М., 1990. – С. 281–388.

3. Муравьев-Апостол М. И. Сергей Иванович Муравьев-Апостол, 1796–1826 г. // Русская старина. – 1873. – Т. VIII. – С. 105–111.

4. Якушкин В. Е. Матвей Иванович Муравьев-Апостол // Русская старина. – 1886. – Июль. – С. 151–170.

5. Кубасов И. А. И. М. Муравьев-Апостол, автор «Писем из Москвы в Нижний Новгород» // Русская старина. – 1902. – Октябрь. – С. 87–104.

6. Павловский И. Ф. Из прошлого Полтавщины. – Полтава, 1918.

7. Медведська Л. О. Декабристи на Полтавщині. – Харків, 1960.

8. Медведська Л. О. Сергій Іванович Муравйов-Апостол. (Біографічний нарис). – К., 1961.

9. Савичев Н. П. Первые благовестители свободы. – К., 1990. – С. 12, 25–32.

10. Савичев М. П. Декабристи Муравйови-Апостоли: (До 170-річчя створення Південного товариства декабристів) // Укр. іст. журн. – 1991. – № 3. – C. 112–119.

11. Кострубіна Л. Хомутець і декабристи // Декабристські читання: Тези Міжнародної наук.-теор. конф., присвяченої рухові декабристів. – Вип. VІІІ. – К., 2001. – С. 38–43.

12. Кузьменко А. Ю. Іван Матвійович Муравйов-Апостол. Нарис життя і творчості. – К., 1964.

13. Кошелев В. А. О жизни и сочинениях И. М. Муравьева-Апостола // И. М. Муравьев-Апостол. Письма из Москвы в Нижний Новгород / сост., статья, примеч. В. А. Кошелева. – СПб., 2002. – С. 191–230.

14. Трошина М. С. Жизнь и творчество И. М. Муравьева-Апостола: Дисс… канд. филол. наук: 10.01.01. – Ульяновск, 2007.

15. Див.: Латиш Ю. Іван Муравйов-Апостол: державний діяч, людина, батько декабристів // Київська старовина. – 2012. – № 2. – С. 122–133.

16. Как я сделался «Апостолом». Рассказ И. М. Муравьева-Апостола // Русский архив. – 1887. – Кн. 1. (Т. 25). – С. 39–46.

17. Российский М. Отец декабристов [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://spaleks.ru/rus_esp/esprus_padre.html. – Дата доступу – 18.12.2011.

18. Декабристы. Биографический справочник / Изд. подгот. С. В. Мироненко. – М., 1988.

19. Рибаков І. 1825-й рік на Україні // «Українські декабристи чи декабристи на Україні?»: Рух декабристів очима істориків 1920-х років / Упор., вступ. ст. та примітки Григорія Казьмирчука, Юрія Латиша. – К., 2011.

20. Эйдельман Н. Я. Апостол Сергей. Повесть о Сергее Муравьеве-Апостоле. – 3-е изд. – М., 1988.

21. Батюшков К. Н. Соч.: в 2 т. – М., 1989. – Т. 2.

22. Восстание декабристов. Материалы. – Т. ІХ. – М., 1950.

23. Эйдельман Н. Я. Грань веков: Политическая борьба в России. Конец XVIII – начало XIX столетия. – М., 1982.

24. Орлов В. Н. Из литературных отношений С. И. Муравьева-Апостола // Литературное наследство. – М., 1956. – Т. 60. Декабристы-литераторы. – Т. ІІ, кн. 1. – С. 531–536.

25. Письма из Москвы в Нижний Новгород. Письмо четырнадцатое // Сын Отечества. – 1815. – № 29. – С. 85–99.

26. Письма из Москвы в Нижний Новгород. Письмо четвертое // Сын Отечества. – 1813. – № 44. – С. 211–234.

27. Кубасов И. А. И. М. Муравьев-Апостол, автор «Писем из Москвы в Нижний Новгород» // Русская старина. – 1902. – Октябрь. – С. 87–104; Ноябрь. – С. 347–359.

28. Нечкина М. В. Восстание декабристов. – М., 1955. – Т. 2.

 

Автор: Латиш Юрій Володимирович, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії для гуманітарних факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Держалюк Микола Степанович

Аналізується окупаційна політика Угорщини в Україні під час Великої Вітчизняної війни, що була важливою складовою забезпечення угорських національних інтересів.

Висвітлюються три рівні цієї політики Угорщини щодо Закарпаття, Галичини та Центральної України. Розкривається позиція політичних діячів Угорщини щодо українського  національно-визвольного руху. Підкреслюється, що окупаційна політика Угорщини в Україні мала трагічні та суперечливі елементи, в цілому зазнала краху, бо сприяла не визволенню української нації, а її поневоленню.

Ключові слова: війна, окупаційна політика, Угорщина, Україна, поневолення українців.

 

Держалюк Н. Оккупационная политика Венгрии в Украине в годы Великой Отечественной войны.

Аннотация. Анализируется оккупационная политика Венгрии в Украине во время Великой Отечественной войны, которая была важной составляющей обеспечения венгерских национальных интересов. Освещаются три уровня этой политики Венгрии относительно Закарпатья, Галиции и Центральной Украины. Раскрывается позиция политических деятелей Венгрии к украинскому национально-освободительному движению. Подчеркивается, что оккупационная политика Венгрии в Украине имела трагические и противоречивые элементы,  в целом потерпела крах, ибо содействовала не освобождению украинской нации, а ее порабощению.

Ключевые слова: война, оккупационная политика, Вентрия, Украина, порабощение украинцев.

 

Derzhaliuk M. Occupation policy of Hungary in Ukraine during Great Patriotic War.

Annotation. Occupation policy of Hungary in Ukraine during Great Patriotic War as an important constituent of Hungarian national interests is being reviewed in the article. Three levels of this policy are shown in relation to Zakarpattya, Galychyna and Central Ukraine. The attitude of Hungarian political figures to Ukrainian national liberation movement is being revealed. It is underlined that occupation policy of Hungary in Ukraine had tragic and contradictory elements, but at large it failed, because it contributed not to liberation of Ukrainian nation but to its enslavement.

  Keywords: war, occupation policy, Hungary, Ukraine, enslavement of Ukrainians.

 

Основні зусилля держав Європи у 20-40-рр. ХХ ст., у т.ч. й Угорщини, що зазнали поразки у Першій світовій війні, спрямовувалися на усунення кабальних умов та територіальних несправедливостей, породжених Версальською системою мирних договорів. Угорщина прагнула переглянути грабіжницький Тріанонський мирний договір від 04 червня 1920 року, зокрема встановити кордони між нею та сусідніми державами за етнічними принципами. 

Творці Версальського правового і територіального порядку в Європі за наслідками Першої світової війни, зокрема країни Антанти – Великобританія та Франція, як найактивніші її учасники та прихильники, упродовж 20-х років ХХ ст. докладали великі зусилля, щоб зберегти всю систему та кордони недоторканими, а правопорядок незмінним, але у 30-і рр. вони вимушено робили значні поступки Німеччині та її країнам-союзницям у виправленні очевидних несправедливостей і значних помилок.

Офіційно Угорщина добивалася повернути не колишні історичні землі (Словаччину, Хорватію, Трансільванію, Закарпаття), а тільки ті території сусідніх держав (Чехословаччини, Румунії, Югославії), на яких суцільно проживав і переважав угорський етнос. Через свою слабкість Угорщина у справі ревізії кордонів спиралася на підтримку Німеччини та Італії, оскільки їхні принципи захисту прав національних меншин в Європі, формування нового правопорядку у Європі, сповідування християнських та національних цінностей, протистояння більшовицькому режимові в СРСР, корпоративному інтернаціоналізмові, співпадали з угорськими позиціями.

На початковій стадії перегляду кордонів дії Угорщини були зрозумілими й справедливими. Але швидко гору взяли загарбницькі амбіції, які мало в чому відрізнялися від політики фундаторів Версальської системи мирних договорів.

Упродовж 1938-1941 рр. Угорщина добилася завдяки Німеччині та Італії перегляду кордонів із сусідніми країнами на свою користь, подолала гніт країн Малої Антанти, що лещатами охоплювала Угорщину, і перетворилася з малої на середню європейську державу з площею у 150 тис. кв. км. (приріст на 85%) та 14 млн. населення (збільшення на 58%). Але з ревізією Тріанону Угорщина знову стала багатонаціональною країною, в якій, окрім угорців, проживало 3,282 млн. чол. (22,35 %) інших народів (румуни, словаки, серби, українці). Українці-русини складали 564 тис. осіб1. Приєднані до Угорщини землі не зовсім підпадали під проголошені нею наміри повернути тільки етнічні території, заселені угорцями.

У центрі уваги Угорщини 30-40-х років ХХ ст. перебував Карпатський регіон та Галичина, які, на думку угорської політичної еліти, мали знаходитися лише в руках Угорщини та Польщі, бо ці дві країни були вічними та єдиними захисниками європейської цивілізації, християнства проти варварів на Сході – Туреччини та Росії у середньовічні часи та більшовицької Росії у ХХ ст.

Закарпаття стало першим українським регіоном, де зреалізувалися великодержавницькі ідеї Угорщини, оскільки остання не задовільнилася оволодінням 10 листопада 1938 р., завдяки Мюнхенській угоді та рішенням Першого Віденського арбітражу, південними районами Словаччини та чотирьома районами Закарпаття (Ужгородським, Мукачівським, Берегівським і Виноградівським), суцільно заселені угорським етносом. Вона вдалася до анексії всієї Карпатської України всупереч тому, що в цьому краї українці складали понад 70 відсотків, і на кінець 30-х рр. українські ідеї зміцніли серед широких верств населення, а його прагнення до української незалежності, об’єднання в соборній Українській державі ставало домінуючим.

Доля Закарпаття вирішилася завдяки згоді Німеччини на приєднання краю до Угорщини, яку посол Угорщини у Німеччині Д. Стояі вранці 13.03.1939 р. оперативно доставив до Будапешта літаком, наданим йому Й. Ріббентропом. У листі-подяці регента Угорщини М. Хорті від 15 березня 1939 р. висловлювалася щира вдячність канцлеру Німеччини А. Гітлеру за те, що вирішення проблемних питань Німеччини співпали з історичними мріями угорців. За це А.Гітлера на 50-річчя з дня його народження 20 квітня 1939 р. було удостоєно найвищої нагороди Угорщини2.

Окупація Угорщиною Карпатської України розпочалася 15 березня 1939 року, в день проголошення її незалежності, і завершилася через три тижні. До операції було залучено 150 тис. угорських військ, поліцейських, жандармських та диверсійно-розвідувальних частин і груп. За визнанням Генштабу Угорщини від 04.05.1939 р. ця акція відбувалася при великому зовнішньополітичному напруженні. Угорські війська рушили без відповідної підготовки тилових служб і належного постачання. І все ж операція завершилася успішно завдяки добре спланованій і проведеній операції, якою керували відомі в Угорщині генерали Ф.Сомбатхеї та М.Дальнокі. Частина офіцерів готова була жертвувати за Закарпаття життям і багато з них це й зробили (інформація Генштабу від 02.09.1939 р.). Не випадково в історії залишилися чіткі формулювання, що «Земля русинів» була повернута до Угорщини збройним шляхом, а управління цим краєм здійснювалося головним чином не цивільною, а воєнною адміністрацією.

Зразу ж після окупації краю серед місцевого населення широко пропагувалися ідеї про: «започаткування тисячолітнього мадярсько-руського братерства»; кінець 20-літнього чеського та 5-ти місячного українського панування над русинами краю, бо русини нічого спільного не мали з українцями, окрім того, що обидва народи слов’янські. Між ними стоїть «міцна нездоланна стіна тисячолітньої мадьярсько-руської братерської історії»3. Ми є русини і словяни, ними хочемо бути й залишитися, не русифікуватися, не українізуватися, не хочемо панславізму. У кожного народу є свої інтереси. В українців свої, у нас свої. Нічого нас відривати від Угорщини. Русини в межах Угорщини хочуть територіальної автономії, яку нам надали ще у грудні 1918 року. Умовою передачі чехам Рутенії було надання русинам автономії нарівні з чехами. Цього не сталося, договір не виконано, тому й відбувся перегляд становища Рутенії у складі Чехословаччини, а не ревізія кордонів. Чому це русинам погано вчитися у цивілізованого угорського народу, а в українського, менш цивілізованого, добре. Більшість проугорських русинських лідерів вважали, що найкраще захищають русинів Закарпаття Угорщина в союзі з Польщею. В рамках Угорщини можливим стане формування автономії Закарпаття, завдяки якій між Угорщиною та Закарпаттям складуться відносини не як пана і селянина, а як рівних складових історичної Угорщини. З величезним захопленням і піднесенням угорська правляча еліта, суспільство сприймали повернення Закарпаття до Угорщини4.

Будапешт мотивував анексію Закарпаття не етнічним, а історичним правом, що цей край був інтегральною частиною Угорської держави, що, за виключенням 1920-1939 рр., завжди входив до складу Угорщини, а русини, які складали більшість в краї, упродовж тисячолітнього спільного проживання з угорцями у культурному відношенні, за менталітетом і способом життя стали ближчими до угорців, ніж до українців. Ці досить однобокі оцінки вимагають уточнення, адже в історії розвитку всієї Карпатської України, формування національно-визвольних ідей, консолідації українців навколо державницьких устремлінь найбільший внесок зробили насамперед самі закарпатські русини та їх ідейні й духовні поводирі, а також конструктивні заходи та прогресивні нововведення з боку Австрії, Угорщини, Чехії, Словаччини. Завдяки такому широкому міжнародному впливу на березень 1939 р. Карпатська Україна продемонструвала, що українці краю стали зрілою європейською нацією, довели своє право на самостійність. Саме за сукупністю вплив західного світу виявився позитивним і назавжди залишився відчутним у цьому краї.

Угорське керівництво оцінило приєднання Закарпаття до Угорщини найбільшим досягненням на міжнародній арені у ХХ столітті, а відновлення спільного кордону Угорщини та Польщі на Сході – рівнозначним питанню життя чи смерті цих обох держав. Більше того, приналежність і майбутнє Закарпаття розглядалося Угорщиною у контексті загальноєвропейської і навіть світової проблеми, оскільки через цей край східна деспотія (у минулому татари, а у ХХ ст. – більшовицька Росія) безперешкодно проникали в Європу. Втрата Закарпаття представляла найбільшу небезпеку саме для Угорщини, оскільки руйнувалися історичні підвалини її державності та цілісності територій; прискорювалися такі національні, політичні й культурні перетворення в краї, після яких угорська нація назавжди втрачала своє домінування, а українська (русини), навпаки, здобувала повну перевагу. Повернення і збереження Закарпаття у складі Угорської держави у майбутньому було найважливішим завданням зовнішньої політики Угорщини. І цю ідею вона постійно пропагувала серед  провідних країн Європи, переконуючи їх керівників, що йшлося не про територію краю, національний склад та кількість населення чи про його природні багатства, а насамперед і виключно – про стратегічне розташування Закарпаття, яке завжди було дуже важливим і зручним для воєнних операцій тих, хто ним володів. Політична еліта Угорщини робила все для того, щоб Закарпаття залишилося у складі Угорської держави, не допустити повернення його до складу інших країн. Вона добре знала ціну загрозам Карпатського коридору. Упродовж революцій 1849 та у 1917-1918 рр. «угорська нація двічі ледве не потрапила в могилу» через втручання російської імперії у її внутрішні справи. У середині ХХ ст. ця небезпека збереглася, ставала ще загрозливішою.

Вступ угорських військ в Закарпаття викликало прихильне ставлення з боку угорського населення, тоді як русини сприйняли цю акцію негативно, з невдоволенням. Це й підтвердилося розмахом визвольного руху в Закарпатті, що був найсильнішим серед усіх територій, захоплених Угорщиною у 1938-1941 рр. Потужність опору стала наслідком 20-річної підтримки українства Чехословаччиною, явна більшість українців в Закарпатті у порівнянні з іншими етносами. Якщо у Фельвідику проживало 84 відсотки угорців, 7 відсотків німців, 4 відсотки русинів, 3 відсотки словаків, то в Карпатському краї русини складали 69 відсотків, угорці - 13 відсотків, словаки - 4 відсотки, решту представляли німці, цигани, румуни, євреї. 

Придушення збройного опору в Закарпатті і ліквідація антидержавних проявів у перші місяці окупації позначалася брутальними і масовими арештами, різними формами покарань людей і навіть розстрілами. Левову частку слідчих і карних справ та матеріалів складали наклепи і безпідставні доноси. У ході виявлення небажаних політичних елементів, зачисток серед цивільного населення вістря покарання чи залякування  спрямовувалося насамперед проти лідерів і прихильників української незалежності, а також комуністів. У першу чергу переслідувалися й ізольовувалися відомі керівники, лідери й члени Української національної партії та воєнної організації «Карпатська Січ», ідеалами яких було формування Великої України. Вояки Січі вчинили серйозний опір у перший місяць угорської окупації краю, а з переходом до партизанських методів їхня боротьба ставала більш прийнятною. «Карпатська Січ» була й залишалася масовою свідомою національною організацією, чисельність якої на березень 1939 р. досягла 15 тис. осіб. У боях проти окупації Батьківщини, яка ніколи не припинялася, загинуло 1 тис. січовиків. Для угорських інтересів завжди найбільшу небезпеку становили українські національно-визвольні сили: ідеї ОУН, Карпатської Січі, ніж навіть лідери й члени комуністичної партії, прихильники соціалістичних перетворень, що також мали значну підтримку серед закарпатців. Закономірно, що угорською адміністрацією такі вороги були поставлені поза законом, Карпатська Січ кваліфікувалася бандитським формуванням, заборонялася її діяльність, до її членів широко застосовувалися найбільш жорстокі способи приборкання: від ув’язнення, інтернування до фізичного знищення.

Упродовж 1939 -1944 рр. в краї було паралізоване національне, духовне, освітнє життя часів Чехословаччини та Карпатської України, всі українські організації, що проповідували українські ідеї, об’єднання земель в єдину українську державу, розпускалися. Товариство «Просвіта», що діяло в краї ще з 1918 року, від 03.02.1940 р. заборонялося, бо проповідувало ідеї українськості русинів Закарпаття, їх невід’ємності від української нації, гуртування українства на всіх його етнічних теренах, об’єднання українських земель Закарпаття, Галичини, Буковини з Великою Україною в єдиній соборній Українській державі. Звісно, що така діяльність Товариства в Закарпатті була самою небезпечною для державницьких інтересів Угорщини, і тому з перших місяців окупації було взято курс на докорінну зміну суспільно-політичного життя в краї: формування лише товариств і організацій, що сповідували віковічну єдність русинів та угорців в єдиній Святоштефанській державі. Так, замість «Просвіти» весною 1941 р. утворилося Наукове Товариство Закарпаття на чолі з Іваном Куртяком, органом якого став проугорський журнал «Зоря». Головним завданням Товариства було сформувати граматику та словник  русинської мови таким чином, щоб вони не були схожими ні з українською, ні з російською літературними мовами, довести й започаткувати окремішність історичного шляху розвитку русинської мови, що сформувалася ізольовано від української культури й мови. Товариство імені Олександра Духновича, хоча й збереглося, проте продовжило діяти формально, послідовно висвітлюючи лише патріотизм закарпатців до Угорської Святоштефанської батьківщини. Унеможливлювалася будь-яка спроба доводити очевидні речі, наприклад, про спільність історичних коренів русинів та українців. Після того, як угорська та русинська мови стали офіційними мовами в Закарпатті, а поширена українська мова зовсім заборонялася, наступ продовжився на стирання з національної пам’яті закарпатців їхньої монументальної культурної спадщини: руйнування пам’ятників національним культурно-освітнім діячам закарпатських українців ХІХ ст., встановленим у 20-30-і роки ХХ ст.. під час перебування краю у складі Чехословаччини: політичному та громадському діячеві А.І. Добрянському в Ужгороді, письменникові А.А. Митраку у м. Мукачеве, духовному просвітителю закарпатських русинів  ХІХ ст. О.В. Духновичу у м. Виноградове, українському національному поету Т.Г. Шевченку у с. Ясіня Рахівського району та інших5.

Посилилося замовчування усіх протиріч між угорцями та русинами, що мали постійно значне місце в історії їх взаємин, проповідування лише позитивних прикладів єдності двох народів, їхнього спільного патріотизму в дусі Святоштефанської корони, яка століттями захищала угорців та русинів від деспотії на Сході, від асиміляції та поглинання цього невеликого карпаторуського народу.

Всі національності краю, особливо українські русини, ретельно перевірялися на предмет благонадійності, як вони себе поводили при чехах щодо угорців та Угорщини. Міністерство внутрішніх справ Угорщини доводило 18.09.1939 р. до відома представнику регента в Закарпатті Ж.Перені, що в органах управління краю мають залишитися лише ті, хто докаже свою вірність Угорській державі у ході перевірки спеціальною комісією. Визнавалося, що перевірка в Закарпатті вимагатиме від Угорщини значно більше зусиль, ніж у Фельвідику. Для виконання цієї місії він просив направити додатково досвідчених спеціалістів та виділити для них 5 тис. пенгьо для оплати їхньої праці. У повідомленні Ж.Перені на ім’я Прем’єр-міністра Угорщини від 09.12.1939 р. наголошувалося, що заведено майже 9 тис. справ переважно щодо угорських русинів службовців та 8762 промисловців і торговців, як вони себе поводили у попередній період щодо інтересів Угорщини. 

Перевірка на предмет лояльності в Закарпатті тривала у 1939 р. та весь 1940 рік і «торкалася надзвичайно важливих національних інтересів. З одного боку, залишення на службі недостойних є недопустимим, а з другого боку, безпідставне звільнення породить хвилю невдоволення, яке виправити буде дуже тяжко, або й неможливо»6. Практично, кожного третього русина (150-180 тис.) було пропущено через виховні, військові табори та тюремні установи Угорщини. Усі борці за українську незалежність в Закарпатті піддавалися репресіям і вигнанням як і на всіх інших українських теренах. Після перевірки 600 студентів русинів Закарпаття залишили у вузах 150 осіб, решту звільнили за націоналізм. 25 тис. представників інтелігенції, молоді, уникаючи переслідувань, втекли до СРСР, Словаччини, Чехії7. За даними німецького консульства у м. Хуст після захоплення Карпатської України Угорщиною майже 7,5 тис. українських націоналістів залишили Карпатську Україну і переселилися до Східної Словаччини, де ними опікувалися німецькі військові служби8.

Досвідчений січовик Закарпаття Михайло Журахівський (два роки провів в угорському концентраційному таборі, а після війни – 25 років у радянських таборах) відзначав, що режим угорців був значно м’якшим, людянішим від радянського9. Проте більшість безпосередніх учасників боротьби за незалежність Карпатської України політику Угорщини в Закарпатті подають у суворіших тонах, бо не знали таборів в СРСР завдяки еміграції на Захід. На їх думку, хортистський режим винищив у роки Другої світової війни понад 115 тис. закарпатців, у т.ч. всю молоду національно свідому інтелігенцію, знищив українську еліту. Пропоновані кілька разів упродовж 1940-1942 рр. Генштабом Угорщини плани назавжди очистити край від українців-русинів шляхом депортації їх із Закарпаття в глибину Угорщини або в Галичину відхилялися урядом. Ці наміри не були реалізовані через поразку країн німецької коаліції у Другій світовій війні10. У боротьбі проти хортистської окупації Закарпаття загинуло 5 тис. січових стрільців11. Є й інші дані, що 7 тис. січовиків полягло за свободу Карпатської України.

Прискорена інтеграція Карпатського краю до Угорської держави здійснювалася наступним чином: мадьяризацією освіти ввібрати в угорську націю основну неосвічену частину русинів, зробити їх органічною складовою історичної батьківщини - Угорщини; ліквідувати свідомі верстви русинів, які чинили опір і ускладнювали нормалізацію та консолідацію життя, боролися за автономію краю, відстоювали ідеї українізму, Великої України, окремішності українських русинів від угорців; перевиховати ту частину угорців, які проти автономії та проти злиття в єдину спільноту з русинством; ізолювати, знищити або переселити у віддалені від русинського краю райони Угорщини нескорених українофілів; направити високоосвічених угорських культурно-освітніх та релігійних діячів з центральної Угорщини до краю, щоб  забезпечити тут повне панування загальноугорських ідеалів, щоб унеможливити у майбутньому роз’єднати угорську та русинську нації в Закарпатті та виривання краю із складу Угорської держави.

Хоча угорська мова, державницька ідеологія Угорщини запанували в краї, але, завдяки тому, що частка освічених на рідній мові русинів за часи Чехословаччини подвоїлася і досягла 70 відсотків, це стало надійним імунітетом для українства проти швидкої реалізації угорських планів. Дякуючи реформам, проведеним Прагою упродовж 20-30-х років ХХ ст., спроби угорської влади заперечувати в Закарпатті розвиток ідей про єдність українського та русинського народів, не допускати поширення правди про український визвольний рух у пресі, літературі, пропаганді творчих організацій, розцінювати український визвольний рух як «іредентистський» щодо історичної Угорщини, серед русинів уже не мали великого успіху.

Піврічний період з квітня по вересень 1939 року був найсприятливішим у східній політиці Угорщини: із захопленням Закарпаття відновився угорсько-польський кордон протяжністю 150 км; традиційно дружні взаємини Польщі та Угорщини стали підґрунтям для активізації спільної боротьби в Карпатському регіоні проти українських національно-визвольних сил. З метою ослаблення потенціалу українського визвольного руху уряди Угорщини та Польщі уклали у першій половині квітня 1939 року угоду про те, щоб на кордоні спільними зусиллями перешкоджати і не допускати розвитку контактів українського населення, що проживає у Галичині (Польща) та Закарпатті (Угорщина)12. У донесенні від 26.07.1939 р. командування УІІІ корпусу до генштабу «Щодо ініціативи польської сторони про поглиблення братніх відносин на кордоні» (пункт 4) наголошувалося, що для польської та угорської сторін найголовнішим було добитися спільного ведення самої безпощадної боротьби проти загонів «Січі», незважаючи на те, чи були вояки громадянами Польщі чи ні13.

Документи свідчать про погодження і координацію спільних акцій прикордонними частинами Угорщини та Польщі, надання взаємної та всебічної допомоги у боротьбі проти українського визвольного руху в Галичині та Закарпатті, планування спільних заходів (днів, годин, маршрутів) стосовно спільного прочісування прилеглих територій задля знищення загонів січових стрільців. 15.06. 1939 р. командир 7-ї прикордонної бригади полковник Бодор наголошував, що «польське командування старається надавати всебічну допомогу, щоб очистити від небажаних елементів нові території». При цьому угорська сторона визнавала, що проведені силами 2-го і 3-го прикордонних батальйонів дві такі каральні операції завершилися без великих успіхів14.

Виникнення у кінці вересня 1939 р. в Карпатах радянсько-угорського кордону внесло докорінні зміни у воєнно-політичну ситуацію, східну політику Угорщини. Той же полковник Бодор повідомляв до Будапешта наступне: 20.09.1939 р. о 9-00 ранку російські війська досягли в Карпатах кордону з Угорщиною і зупинилися. З усіма біженцями з Польщі, у т.ч. й з офіцерами, вони поводяться коректно, дозволяють їм переходити чи в Румунію, чи в Угорщину. Пощади не було лише для «напівозброєних українських терористичних груп». Від початку угорські і радянські війська спільними зусиллями їх розбивали і розсіювали в Карпатських горах. Угорська сторона визнавала, що радянські війська відіграли вирішальну роль у придушенні визвольного руху українців у Карпатах, що набув масового характеру, що радянські частини уникали всього, що шкодило формуванню добрих стосунків між СРСР та Угорщиною. Навіть захоплених українськими патріотами угорських прикордонників звільняли і передавали угорській стороні. З відновленням 24.09.1939 р. між Угорщиною та СРСР дипломатичних відносин співробітництво між прикордонниками поглибилося.

У кінці вересня 1939 р. на Татарському перевалі командир батальйону капітан Кузнєцов та політкомісар Лавров під час зустрічі з керівництвом угорської застави «запропонували здійснювати спільну охорону кордону, а також обопільно обмінюватися особами, які незаконно перетинають кордон»15.

Російська сторона зініціювала укласти договір про взаємну передачу осіб, які втекли і були затримані однією із сторін. Обидві сторони прийняли до уваги, що прикордонний рух повністю припинив функціонування. У зв’язку з наростанням числа перебіжчиків на бік СРСР радянські воєнні органи просили 03.10.1939 р. угорське прикордонне керівництво посилити прикордонний контроль, щоб зупинити такі перебіги. Зі свого боку вони заявили, що біженців збиратимуть і повертатимуть назад. Звичайно, важливих осіб, представників комуністичної партії не повертали, а решту віддавали угорській стороні. На кінець жовтня 1939 р. СРСР повернув Угорщині 457 осіб з числа перебіжчиків16.

У донесенні командування УІІІ угорського корпусу (м. Кошіце) в Генштаб Угорщини повідомлялося про результати переговорів командира угорської застави на Бескидському перевалі з командиром прикордонної ділянки радянським полковником Кіщуком 28.09.1939 р. о 8-30. Перше, на чому наголосив Кіщук, радянські прикордонні пости діятимуть на тих же місцях і так же як і польські. Особовому складу радянських прикордонних військ наказано поводитися з угорськими прикордонниками «самим коректним чином». Радянський полковник попросив командира угорського прикордонного батальйону, «щоб у разі появи озброєних банд в межах угорського кордону їх ліквідовувати. Це завдання він уже здійснює на ділянці в межах повноважень його прикордонної частини»17.

На Верецькому перевалі російська сторона запропонувала режим охорони кордону, щоб нікого не випускати і не впускати; а проти «банд», які діють на кордоні, застосовувати спільні облави і переслідування18.

Радянська ініціатива на кордоні з Угорщиною була 01.10.1939 р. прийнята угорцями як тимчасовий порядок контролю угорсько-російського кордону19. Упродовж жовтня 1939 р. Раднарком СРСР запропонував Угорщині закріпити міждержавною угодою прикордонний рух на спільному кордоні. Але угорська сторона від цієї пропозиції відхилилася, бо не бажала укладати такий договір, яким би де-юре визнавалася передача українських територій Галичини від Польщі до СРСР. Натомість Угорщина запропонувала укласти договір про умови широкої торгівлі та порядок судноплавства між двома країнами20.

У нейтральному і без оцінок повідомленні угорських прикордонних частин, що торкалося становища у Східній Галичині, 02.11.1939 р. відзначалося про початок виконання плану виселення жителів Східної Галичини до Східного Сибіру.

В цілком таємній довідці від 31.12.1939 р., підготовленій Генштабом Угорщини для уряду, інформувалося, що розвиток угорсько-російських відносин залишався добрим. Констатувалося, що не було жодного факту чи натяку на спробу росіян захопити Карпатський регіон. Матеріали пізнішого часу були ідентичними і підтверджували, що в період існування мирного спільного радянсько-угорського кордону (20.09.1939 р. – 27.06.1941 р.) радянська сторона робила все, щоб не зашкодити розбудові добрих відносин з Угорщиною, щоб довести, що СРСР не буде використовувати складне становище в Карпатській Україні і втручатися у внутрішні справи Угорщини, щоб не штовхати Угорщину до ще тіснішого союзу з Німеччиною.

Угорські джерела свідчать, що напередодні Великої Вітчизняної війни ставлення Угорщини, Польщі, Румунії, СРСР, Німеччини до українського національно-визвольного руху було суцільно ворожим; їх об’єднувала антиукраїнська позиція, постійне прагнення кожної сторони краще використати свідомі верстви українства на свою користь. У той же час усіма ними чинився активний спротив консолідації українських визвольних сил, вживалися заходи з метою їх ослаблення, недопущення формування української державності; на всіх етнічних українських землях, що перебували у складі цих країн, здійснювалася колоніальна політика з особливостями, притаманними можливостям й потужності конкретного колонізатора.

Для стабілізації становища в Закарпатті урядом Угорщини поширювалися ідеї про підготовку до надання краю автономії. Українські патріотичні сили на чолі з Андрієм Броді домагалися набути «найширшої автономії», суть якої відповідала б автономії Хорватії у складі Австро-Угорщині ще у 1918 р. Інша течія в Закарпатті (Степан Фенчік, Орест Сабо) відстоювала помірковану автономію, що обмежувалася культурно-освітньою сферою для русинів. Тоді як угорські патріотичні і націоналістичні сили, які після окупації краю відігравали провідну роль у цьому питанні, виступали не стільки за надання автономії, скільки за створення сприятливих умов в Закарпатті, при яких угорський етнос ставав би домінуючим, а русини масово оволодівали б угорською культурою, прискорено асимілювалися б і добровільно вливалися б до угорської нації, так, як це було упродовж ХІХ – початку ХХ ст.

Саме пропозиції останніх мали реалізуватися під гаслами автономії, але через можливе втручання СРСР у справи Карпатської України, який з вересня 1939 р. мав з цим краєм безпосередній кордон, вони не здійснилися. Стаття 6 розділу 6 Закону Угорщини від 1939 року про надання Закарпаттю автономії після приєднання до Угорщини не реалізувалася21. Боязнь протесту з боку СРСР проти мадьяризації русинів, змусила уряд Угорщини взагалі відмовитися восени 1940 р. від розгляду питання про автономію Закарпаття. Мотивувалося це тим, що закон про автономію приймався в умовах, коли сусідньою державою була Польща, а коли треба було його впроваджувати, то сусідом став СРСР. Серед провідних угорських політиків та громадських діячів переважала думка, що саме через докорінну зміну міжнародної обстановки в Карпатському басейні надання автономії для Закарпаття не відбулося. Справжні причини скасування автономії не називаються. Тогочасне досить вагоме рішення Угорщини щодо Закарпаття спонукає у нинішні часи до порівнювання, зважування аргументів в діях нинішньої влади України у гуманітарній та мовній політиці. Адже, які б мотиви у відмові з наданням автономії для переважаючого за чисельністю українського етносу Закарпаття не були у 1939-1940 рр., уже сам цей факт вимагає пояснень у сучасників. Зокрема, які можуть бути підстави для надання можливості іншим національностям Закарпаття, що складають меншість населення краю, зокрема, для формування окремого Притисянського угорського національного району (округу), набуття угорцями культурно-освітньої автономії чи забезпечення рівних організаційно-правових умов для вживання мови угорської меншини в Закарпатті нарівні з українською. Переважання аргументів Угорщини у 1940 році у порівнянні з вчинками нинішньої влади України щодо Закарпаття є беззаперечними.

Присутність Радянського Союзу в Карпатах з вересня 1939 р. справляла значний вплив на внутрішньополітичне становище Закарпаття, що надзвичайно непокоїло вище керівництво Угорщини. Політична еліта і провідні громадські та науково-культурні діячі Угорщини, завдяки насамперед й публікаціям закарпатських культурних діячів, постійно відрізняли Україну від Росії, у тому числі й в часи СРСР, бачили її окремішність в історичному, економічному, культурному та цивілізаційному аспектах, визнавали українців окремою від росіян нацією, розуміли її колоніальне становище у складі імперії упродовж століть і в разі неминучості сусідства з нею на сході перевага віддавалася однозначно Україні. Відомий і рішучий угорський політик, міністр внутрішніх справ Угорщини Міклош Козма 30.09.1939 р. наголошував, що СРСР – це більшовицька, комуністична країна, що прагне поширити і нав’язати Європі свою ідеологію і державний устрій, звертав увагу на те, що Угорщина не може  применшувати небезпеки радянського сусідства, висловив сподівання, що Росія незабаром розпадеться на національні країни. У цьому зв’язку він підкреслював, що краще на кордонах Угорщини з’явилася б українська держава з 40 з лишнім мільйонним населення, а «не ціла російська імперія з усією своєю могутністю»22.

З призначенням 12.09.1940 р. М.Козми представником регента у Закарпатті розгорнулася рішуча організаційно-пропагандистська робота з недопущення впливу ідеології підрадянської України, ізоляції Закарпаття від будь-якого впливу з боку СРСР, проникнення звідти інформації, унеможливлення міжлюдських контактів, ствердження серед жителів краю єдиної платформи що русини за культурою, мовою, політичною орієнтацією, менталітетом не є ні українцями, ні росіянами, а окремим слов’янським народом. М.Козма з гордістю підкреслював, що з його іменем започаткувався поворотний пункт у формуванні нової політичної лінії в Карпатській Україні. Він стосувався припинення леліяння помилкового курсу на зміцнення прорусинської тенденції в краї, протистояння згубним ідеям формування русинської територіальної автономії, а також відміни насильницьки нав’язовуваних з цього приводу пропозицій, заходів і зусиль щодо зміцнення ідей автономії краю. У двосторонніх стосунках Угорщини та СРСР М.Козма вимагав на всіх рівнях влади Угорщини уникати взагалі обговорення питань щодо Карпатської України23.

Завдячуючи М.Козмі, плани автономії в Закарпатті почали сприйматися і трактуватися як різновид сепаратизму, що рішуче викорінювався в краї. З ім’ям цього політика прискорилася не тільки відміна планів реалізації автономії Карпатської України у будь-яких варіантах, але й Карпатський басейн перетворився на центр здійснення великомадьярської імперіалістичної політики, різко активізувалася пропаганда, що ні угорці, ні русини Закарпаття ніколи не мали окремої позиції щодо управління Карпатським регіоном, ніколи не бажали автономії краю. У них було лише одне прагнення: звільнитися від впливу Галичини24.

На той момент Угорщина торжествувала, упродовж 1938-1941 рр. добилася не тільки перегляду кордонів із сусідніми державами на свою користь, а й того, що в результаті ліквідації Чехословаччини, Югославії, ослаблення Румунії (коаліція яких зашморгом душила Угорщину) було забезпечено домінування Угорщини у Південно-Східній Європі. Такому успіхові Угорщина завдячувала сприятливим міжнародним умовам: підтримці Німеччини та Італії, згоді Англії, Франції; нейтралітету СРСР, який тоді ж у такий же спосіб переглянув західні кордони на свою користь.

У стратегічних планах Угорщини СРСР розглядався найбільшим ворогом і першочерговим завданням було підтримати збройно блок країн на чолі з Німеччиною, щоб витіснити СРСР з Європи далеко на Схід, знищити більшовизм і панславізм, щоб вони більше не загрожували Угорщині. До того ж, СРСР не визнавав жодного з переглянутих Угорщиною кордонів у 1938-1941 рр., тому між Німеччиною та СРСР Угорщина зайняла сторону країн «Осі», які задовільняли її державницькі інтереси. Тим більше, коли й така позиція Німеччини, що «більшовицька радянська держава» – це спроба євреїв встановити у двадцятому столітті світове панування, тому «боротьба проти більшовизму вимагає нещадних і енергійних дій, насамперед проти євреїв, котрі є головними носіями більшовизму»25, цілковито розділялася керівництвом Угорщини.

Концепція Угорщини у війні проти СРСР та її модифікація від 22.09.1941 р. ґрунтувалася на планах блискавичної перемоги Німеччини. Визнавалося беззаперечне співпадання позиції Угорщини з воєнно-політичним курсом Німеччини у війні, принципів окупаційного порядку на території СРСР, щодо майбутнього Радянського Союзу, зокрема, що лише воєнна перемога Німеччини усуне загрозу для Угорщини зі Сходу, забезпечить збереження за Угорщиною повернутих територій у 1938 -1941 рр. Угорщина виконувала у війні союзницькі зобов’язання перед країнами «Осі», що забезпечувало реалізацію її власних державницьких інтересів.

Попередньо війна Угорщини проти СРСР була обмеженою. Їй відводилася провідна роль у Південно-Східній Європі, до сфери впливу переходив лише Карпатський регіон. Основні збройні сили Угорщини мали концентруватися в межах країни, «щоб змогти захистити виключно угорські національні інтереси», втримати захоплені території сусідніх держав, не допустити їх повторного відторгнення. 

В умовах безальтернативності вибору, Угорщина 23 червня 1941р. розірвала дипломатичні відносини з Радянським Союзом, оголосила йому 27 червня війну, і того ж дня частини Карпатської групи у складі 4 корпусів чисельністю 45 тис. чол. на чолі з уже відомими генералами Ф.Сомбатхеі та М.Дальнокі без належного опору заглиблювалися на територію радянської України аж до середнього Подніпров’я.

Перші місяці війни виявилися для угорської армії успішними під Уманню, під час проведення окремих бойових акцій по знищенню розпорошених радянських військових груп. Упродовж серпня-вересня 1941 р. угорські частини вели тяжкі бойові дії у Дніпропетровській та Запорізькій областях проти диверсійно-розвідувальних груп НКВС. Участь у боях упродовж літа-осені 1941 р. продемонструвала низьку технічну підготовку угорських частин, через що останні зазнали великих втрат. Це стало причиною відкликання Карпатської групи з фронту і повернення її у грудні 1941 р. в райони Кошице, місце попередньої дислокації.

Важливим для оцінки становища у перші місяці війни є військово-політичний аналіз, зроблений Генштабом Угорщини 24.09.1941 р. У ньому констатувалося, що напад, рішучість і швидкість дій Німеччини застали радянське керівництво зненацька, радянські війська не були підготовлені до оборони. Втрати СРСР, за німецькими даними, склали на вказану дату до 12 тис. артилерії, 11,5 тис. літаків, 6 млн. військовополонених. Припускалося, що воєнний потенціал СРСР ще має приблизно 80 дивізій та 1-1,5 тис. літаків. Більше немає. Із захопленням Донбасу, Кавказу СРСР буде позбавлено продовольства, сировини та нафти. Робилися категоричні висновки, що людські, технічні, сировинні і продовольчі втрати СРСР стали не відновлювальними. Однак, більшовицький режим триматиметься на терорі, допоки всю країну не окупують, а зробити це однією Німеччиною з Європи неможливо26.

Також відзначалося, що «досконалість озброєння російської армії та підготовка техніки, а також високий рівень її моторизації вразили не тільки нас, але й німецьке керівництво»27. І дай було ще один рік спокійно розвиватися воєнній промисловості, яку вдалося створити в радянській Росії, і при повному залученні людського потенціалу можна було створити таку армію, з якою більшість країн Європи не могли б конкурувати, і більшовизація Європи ставала б неминучою. У документі наголошувалося, що у боях за Україну брали участь німецькі, угорські, словацькі, румунські, італійські, хорватські війська. «Уманська битва є ключовою у захопленні України, і в окремих боях в районах Умані угорські частини відіграли важливу роль»28.

Ставлення Угорщини до українського питання залежало від того, наскільки воно відповідало угорським національним інтересам, не шкодило їм та якого звучання набувало на міжнародній арені упродовж першої половини ХХ ст. Одна справа 20-і роки, коли країни Антанти та Радянська Росія, завдяки яким етнічні землі Української держави були четвертовані і розподілені між Росією, Польщею, Чехословаччиною та Румунією упродовж 1919-1921 рр., і вони підтримували післявоєнне облаштування Європи, в якому умов для формування соборної України не передбачалося. Друга справа 30-40-і роки, коли при домінуванні Німеччини, українське питання набуло стрімкого розвитку, загострення та інтенсивного вивчення. Відповідно реагувала й Угорщина. Вона прагнула повернути Закарпаття як історичну землю до складу Угорщини, а з Україною, коли така виникне на західних землях при допомозі Німеччини, йти на союз і зближення, оскільки така Україна буде перебувати під протекторатом Німеччини. У Будапешті вважалося, що Велика Україна після прилучення до неї й підрадянських територій, за силою переважатиме всю коаліцію Малої Антанти (Чехословаччину, Румунію та Югославію) разом взятих. Тому Угорщина стане союзницею України, щоб разом протистояти Малій Антанті, разом задовольняти спільні інтереси щодо цих країн.

Попри цю позицію в країні активно поширювалися й ворожі погляди щодо України, що українські національні ідеї представляли загрозу східним кордонам Угорщини. Угорські громадські й наукові діячі подавали українську перспективу у небажаному для Угорщини розвитку. Формування соборної Української держави передбачалося на українських етнічних землях, а це 800-900 тис. кв. км з 30-40-50 млн. чол., куди входила й Рутенія із 0,5 млн. русинами29. Наголошувалося, що українську державу підтримували Німеччина та Австрія. Після падіння Української держави у 1921 році країни Антанти разом з Росією четвертували й розділили її землі між своїми союзниками (Росією, Польщею, Чехословаччиною, Румунією). Ці ж країни зроблять все, щоб запобігти утворенню єдиної України, адже від переможниць Першої світової війни прийдеться відірвати значні території. Швидше всього ці 4 держави не порушать це небезпечне для всіх них самих питання, а погодяться з тим, що української нації, мови не існує, а є лише російсько-польський діалект та змішане населення, тому й формувати українську державу не потрібно. Автори доводили, що українське питання тому й невигідне жодній з країн – Росії, Польщі, Угорщині, Румунії – що кінцевою метою панукраїнського руху стане обєднання підросійської України, Галичини, Рутенії, Буковини, інших земель, що надійно утримувалися іншими державами, в одну єдину Україну30. Прихильники цієї течії намагалися переконати керівництво Угорщини у тому, що український визвольний рух, яких би забарвлень він не набував, є ворожим для Угорщини, «бо в процесі реалізації його планів він зіштовхнеться з угорськими державницькими інтересами в Карпатах»31. Представники цієї течії рекомендували Угорщині не підтримувати українську державницьку ідею, навіть якщо її підтримуватиме Німеччина та Австрія. І як загальний висновок: «Українська держава чи в союзі з Німеччиною, чи самостійна означає шкоду і небезпеку для Угорщини»32.

Керівництво Угорщини враховувало всі головні обставини, що торкалися українського питання. Якого б розвитку воно не набувало у перспективі, Будапешт убезпечив себе надійним союзом з Німеччиною, що гарантувало б недопущення переважання українських інтересів над угорськими лише в разі успіхів країн «Осі». Обраний курс на тісне воєнно-політичне, економічне, дипломатичне, ідеологічне співробітництво з Німеччиною, дозволило Угорщині забезпечити тільки тимчасове переважання її національних інтересів над українськими. Своєю вірністю Німеччині Угорщина добилася того, що Закарпаття відійшло до складу Угорщини, на Сході була усунута загроза її кордонам, а в разі здійснення планів майбутньої України, вони не мали торкатися і не шкодити інтересам Угорщини. Карпатська Україна стала каналом здійснення воєнно-політичних акцій для всіх країн «Осі»: з листопада 1940 р. перетворилася на зону зосередження німецьких спеціальних загонів, які взяли участь у нападі на СРСР; стала вихідним пунктом для нападу Угорщини на СРСР 27.06.1941 року; походу 100 тисячної італійської армії на німецько-радянський фронт влітку 1941 року; походу 2-ї угорської армії весною - літом 1942 р. на німецько-радянський фронт та всіх угорських піхотрих бригад, що несли окупаційну службу в Україні.

Упродовж 1942 року урядом Угорщини розроблялися плани зміцнення позицій Угорщини у цьому регіоні за рахунок приєднання до нього південної Галичини. Оскільки у липні 1941 р. Східна (Львів) та  Західна (Краків) Галичина були об’єднані в Генеральне Губернаторство, що безпосередньо підпорядковувалося Німеччині, то через дипломатичні канали Угорщина спробувала схилити Німеччину розділити навпіл Східну Галичину: північну частину залишити у складі Губернаторства, а південну - приєднати до Угорщини. Будапешт мотивував свою пропозицію тим, що Галичина є серцем українського визвольного руху, що став масовим і небезпечним для Рейху та Угорщини. Тому таким розчленуванням передбачалося його підірвати, угорська сторона зобов’язувалася це зробити у разі приєднання відповідних територій до її складу. Цим самим Угорщина прагнула зміцнити свій вплив у всьому Карпатському регіоні і збудувати надійні оборонні рубежі на Сході. Урядові та воєнні комісії Німеччини і Угорщини різного рівня упродовж 1942 р. розглядали угорську ініціативу. Так, 8-13.06.1942 р. у Берліні угорська делегація на чолі з генерал-лейтенантом Аурелем Медвеі провела переговори про передачу частини Східної Галичини до Угорщини. Німецька сторона повідомила угорській делегації 23.07.1942 р., що Берлін відмовив у реалізації такого проекту, перенісши його розгляд на післявоєнний час. У той же час Німеччина запевнила Угорщину не боятися слов’янського сусідства на сході, бо жодної слов’янської держави там не буде, що Галичина ні до Польщі, ні до України не буде входити. Вона стане частиною Німеччини, хоча остаточної форми належності її до Рейху ще не сформувалося. Східні кордони Угорщини межуватимуть з Галичиною як органічною частиною Рейху. Представники МЗС Німеччини висловили побажання, щоб ці відверті і дружні повідомлення залишалися цілковитою таємницею для німецької та угорської сторін. Після повернення до Будапешта, Аурель Медвеі в інформації на ім’я регента М.Хорті за підсумками переговорів у Берліні висловив «переконання у тому, що вся історична Галичина стане органічною складовою Німецької Імперії»33.

Для кращого розуміння позиції Угорщини щодо планів майбутнього формування української держави важливими є оцінки й погляди Міклоша Козми, Шандора Кості, інших діячів Угорщини з українського питання. 30.09.1939 р. М.Козма стверджував, що СРСР незабаром розпадеться на національні держави (Білорусію, Україну, Росію). Серед новоутворених держав постане сусідня Угорщині Україна з більш як 40 млн. населенням. Угорщина потрапить під вплив двох держав – Німеччини та України. У вересні 1940 р. М. Козма відзначав доцільність формування української держави. На його думку, уже одного Тараса Шевченка та козацького руху достатньо для реалізації української державної ідеї. У той же час він наголошував, що у Карпатах українського національного руху ніколи не було, «русини не належать до української нації і не можуть відходити до майбутньої української держави». Інші угорські політики на той момент також радили не протистояти формуванню української держави, бо 35-40 млн. український народ, незважаючи на всілякі перешкоди, переможе, тому найкраще йти з ним з самого початку на союз34.

Уже через рік, восени 1941 р., заяви Міклоша Козми зазвучали під впливом трагічних вражень та ознайомлення з радянською дійсністю, набутих після стрімкого просування німецьких та угорських військ в глибину СРСР. Жах, в якому стані перебувала Україна, – наголошував він. – Немає тих 40 мільйонів української нації, про яку так багато говорилося в Європі. Внаслідок російського геноциду українців не стало. У 20-30-і роки більшовики винищили всіх українців, які хоч як-небудь здатні були керувати своїм народом. Тепер в Україні нічого немає, окрім однієї людської маси, повністю обезглавленої і залишеної без національних керівників. М.Козма вважав, що говорити про український визвольний рух після російської інквізиції уже не буде чого. Перед русинами, які 700 років жили в Угорській державі, залишається один вихід: сховатися в Карпатах, щоб врятуватися від російського винищення. Бо якщо русини підпадуть під владу російського чи українського руху, то вони зникнуть як етнос; через мовну близькість та незначну чисельність їх швидко асимілюють35.

Також ґрунтовно вивчав становище України та оцінював її перспективи Шандор Костя, український русин за походженням, який в якості військового кореспондента перебував упродовж 1941-1942 років на українській території. У своїх роботах і повідомленнях він закликав керівництво Угорщини ретельно ознайомлюватися з Україною, яка вп’ятеро більша за територією і втроє за населенням від Угорщини. «Вивчати Україну слід не тільки тому, що вона багата, а тому, що в майбутній новій Європі Україна стане фактором, з яким прийдеться рахуватися всім, і нам, угорцям, у тому числі»14. Після Першої світової війни Українська держава відродилася. Найбільшим ворогом української незалежності автор вважав російський імперіалізм, що переміг Україну у 1921-1922 рр. Українці оцінювалися в цілому як хліборобська нація, працелюбна, яка багато страждала, однак її не було знищено, бо вона дуже мужня і талановита на своїй Батьківщині. Автор оцінив політику Радянської Росії в Україні як варварську з економічної, релігійної, культурної точок зору. При допомозі масового терору і голодомору упродовж 1921-1933 рр. українська нація була сильно виморена і національно принижена радянським режимом. Кожна сім’я у Львові оплакує когось убитого червоними бандитами. В останні години відступу ДПУ розстріляло у Львівських тюрмах понад 4 тис. осіб. Страшно уявити, скільки їх знищено за два роки окупації Галичини. Дійшло до того, що православна церква Росії не визнає на своїй території греко-католиків, освячувала їх винищення упродовж 1939-1941 рр. в Галичині36.

В таких умовах, робив висновки Ш.Костя, основне, що потрібно робити угорцям, це допомагати українцям відновитися після більшовизму. На його думку, «угорські окупаційні війська на більшості території України беруть участь у її відбудові». Вони є «будівничими християнської, національної і мирної української держави»37. Охороняючи порядок і безпеку на основній частині України, на переконання автора, угорські гонведи забезпечували мирному населенню спокій і захист від пограбувань радянської влади38.

Ш.Костя виклав перспективу наступним чином: Угорщина, як і протягом тисячолітньої історії, була передовою фортецею Європи у захисті християнської моралі від варварського Сходу (Золотої Орди та Росії). Нинішня війна Угорщини ведеться заради усунення загрози із Сходу, закріплення впливу Угорщини на східних територіях: в Карпатах, Фельвідику, Трансільванії, на які претендують вороги. На його думку, якщо Угорщина не доб’ється перемоги нині, то у майбутньому після піднесення України та Румунії, ці молоді нації досягнуть панування і домінування у Східній Європі, а шанси на успіхи Угорщини знизяться у кілька разів39.

Злочини сталінізму в Україні настільки вразили угорську еліту, офіцерських корпус та солдатські маси, що навіть поміркований Прем’єр-міністр Угорщини М.Каллаі, очоливши у березні 1942 р. уряд, вимушений був називати війну проти СРСР «спільною справою угорської нації та всієї Європи»40. А відкриваючи у м. Хусті на Закарпатті 07.11.1943 р. пам’ятник воїнам, які загинули у Першій світовій війні, перед багатотисячними представниками більшості населених пунктів українських русинів він відзначив тисячолітнє спільне проживання русинів та угорців в єдиній Угорській державі. Він наголошував, що попри всі труднощі, русини успішно розвивалися, зберегли свою культуру, мову, релігію, чисельно зростали і завжди складали у Підкарпатському краї більшість. А відносини Угорщини з Словаччиною та Хорватією мали стати, на його переконання, прикладом для формування відносин Угорщини з Карпатським краєм, яка б доля не склалася у майбутньому. Глава уряду Угорщини закликав русинів та угорців бути вірними і рівними один одному. Прем’єр-міністр Угорщини зізнавався, що не знає як завершиться ця війна. Незалежно від її наслідків, побажав русинам краю заховатися в горах, врятуватися від непередбачуваних подій, й надалі берегти свою мову, культуру, успішно розвиватися й завжди складати етнічну більшість у Закарпатті.

На основі вражень від більшовицьких злочинів проти українства, набутних під час окупації України, більшість угорських політиків (М.Каллаі, М.Козма, Ж.Перені, Р.Томчані, Г.Верт, Я. Середні) та відомих діячів Закарпаття (І.Фенчік, К.Мештер, Л.Руткаі, Ш.Чуха, П.Гапка, К.Хокі) залякували українство, особливо закарпатських русинів, тяжким майбутнім у разі перемоги у війні російського імперіалізму. В узагальненій формі усі вони бажали русинам Підкарпаття берегти і знати свою історію, розвивати свої національні надбання, традиції і у майбутньому, заховатися в Карпатах, щоб уникнути депортацій, асиміляції та знищення більшовизмом.

З наростанням поразок Німеччини у війні з СРСР Угорщина збільшувала свою військову присутність на Східному фронті, її участь у війні в основному здійснювалася на етнічних землях української нації: окупаційні війська в Закарпатті постійно складали 150 -180 тис. чол.; угорська Карпатська група (45 тис. чол.) упродовж липня – грудня 1941 року брала участь у бойових діях проти СРСР на території Правобережної України; від 6 до 10 піхотних дивізій чисельністю 84 - 100 тис. осіб упродовж жовтня 1941 – кінця 1943, першої половини 1944 рр. несли окупаційну службу у північних областях України, південній Білорусі; друга угорська армія (250 тис. чол. та 50-70 тис. робочих батальйонів), що з травня 1942 р. прослідувала через Україну і зайняла у вересні 1942 р. 200 км оборону південніше м. Воронеж на р. Дон, а після її розгрому у лютому 1943 р. рештки цієї армії (майже 50 тис. чол.) були переведені на Житомирщину для перекомплектування і використання як додаткової сили для оборони підступів до Карпатських гір. Перша угорська армія (320 тис. чол.) зайняла територію передгір’я Карпат і Карпатських гір в межах Львівської (частково), Івано-Франківської та Закарпатської областей та обороняла успішно цю ділянку фронту упродовж березня – жовтня 1944 року.

Упродовж війни понад 900 тисячний угорський військовий контингент перебував чи проходив через територію сучасної України, забезпечуючи виконання союзницьких обов’язків. Це склало понад 40 відсотків загального чисельного складу угорської армії у роки Другої світової війни. 

Протягом 1941-1944 рр. в радянській Україні несли окупаційну службу 500 тис. німців, 300 тис. румунів, до 100 тис. угорців, 50 тис. австрійців, 10 тис. словаків. Українська поліція налічувала 150-170 тис. чоловік. Такі значні окупаційні сили (понад 1,1 млн. озброєних і підготовлених військових шести держав) при підтримці армій фронту і тилових частин забезпечували політику нового порядку на всій території України. З жовтня 1941 і до кінця 1944 рр. угорські 6-8 піхотних дивізій чисельністю від 84 тис. до 100 тис. осіб здійснювали окупаційну політику у північній частині України, що направлялася з двох центрів – Східного (Київ) та Західного (Харків), а з серпня 1943 р. – з єдиного центру, розташованого у місті Рівному41.

У поширювані у ті часи міфи на виправдання війни Угорщини проти СРСР заради знищення антихристів, порятунку мирного населення від більшовицького рабства більше повірили ті, хто ступив на радянську землю. Угорські військові сприйняли українську дійсність негативно, безпосередньо переконавшись у варварстві сталінсько-більшовицького режиму та його носіїв. Від солдатських мас вимагалося ставитися до населення мирно і лояльно, але дуже жорстоко придушувати будь-який опір новій владі, поводитися безкомпромісно з представниками радянської влади, карних органів, комісарами, партійними функціонерами та з підтримуючими їх.

Командування надійно контролювало дії своїх підлеглих, забороняло угорським солдатам вступати у безпідставні стосунки з місцевим населенням, не допускало різних актів насилля, притягаючи у разі виявлення подібних проступків до відповідальності. Але чисельні приклади свідчать про суперечливість поведінки угорських окупантів. Особливо складно було утримати солдатські маси від зловживань на побутовому рівні. Важливим є свідчення очевидця, солдата-шофера Антала Хіді, про масову участь угорських гонведів у пограбуванні у липні 1941 р. у м. Вінниця. «На центральних вулицях міста солдатська метушня. Усі кудись волочуть на спинах, на плечах, у руках мішки, коробки, пакети, навіть у ряднах клумаки». Ця велика біганина була викликана дозволом на вільне 24 годинне пограбування магазинів і складів міста. Однополчани поверталися переважно з харчами, напоями, куривом і промисловими товарами. Кинувся у вічі й заможній солдат-селянин, у якого в Угорщині було у власності 300 кадастрових хольдів землі (майже 180 га землі). Він притягнув ящик ланцюгів, щоб прив’язувати биків як повернеться додому. Психоз наживи оволодів усіма. Антал Хіді пішов у ближчий магазин одежі, взяв собі 6 сорочок, 6 майок, щоб перебиратися, А у продовольчому магазині взяв ящик спирту і ящик горілки. Як потім з’ясується, вони двічі врятують його від смерті. Під час розбирання грамофонів, патефонів, платівок в магазині угорців застукав один угорський полковник. Крику, ударів об двері, матюків було чути на весь квартал. Полковник лупцював усіх, кого діставав, бив, куди попало, горлаючи: «Ви - банда злодюг! Геть усі звідси! Оце так угорська культура! Оце тобі культурний угорський солдат, щоб бити, ламати, грабувати». А.Хіді схопив під пахву балалайку і втік з магазину. Балалайка була єдиним предметом, що він привіз з України, провівши майже 4 роки на її території як окупант і як військовополонений. Боліло його серце, бо через кілька років по війні балалайку у нього вкрали уже в самій Угорщині42.

Перебування у м. Кривому Розі для угорських солдатів запам’яталося налагодженням трудової дисципліни, відновленням економічного життя, побаченим наспіх створеного у парку огородженого колючим проводом місця для збору єврейського населення, що ретельно охоронялося німецьким караулом, ґвалтуванням місцевих жінок, а також політичними акціями. Посередині центральної площі міста на високому постаменті демонструвалося обгоріле чоловіче тіло. До ніг була прив’язана німецька паяльна лампа, а над головою велика дошка з надписами російською, німецькою та угорською мовами: «Так розправляються українці з російськими комуністами!». Це місце довго демонстрували цивільному населенню, німецьким і угорським солдатам, підбурюючи усіх проти більшовизму.

Слід відзначити три рівні окупаційної політики Угорщини під час її здійснення в Україні, що мали значні відмінності: в Закарпатській Україні, в Західній Україні, у радянській Україні. Закарпатський регіон розглядався в угорській державі як невід’ємна складова історичної Угорщини, Захоплення цього краю розцінювалося як закономірним і безповоротнім актом повернення його до лона матері-батьківщини. Окупаційна влада в Карпатській Україні здійснювалася з Будапешта через представництво регента в краї, військовими та правоохоронними органами, що відповідали умовам воєнного часу. Поступово в краї запроваджувалися ті ж самі організаційно-правові методи, що й на решті території Угорщини. Особливості політики в Закарпатті випливали із воєнно-політичної обстановки на фронтах війни.

Галичина представляла собою важливий суб’єкт для інтересів Угорщини, як складова Польщі, анексована СРСР, а потім – Німеччиною. Окупаційна політика Угорщини у Східній Галичині служила виключно німецьким інтересам: забезпечуючи спокій у цій частині України, вона домагалася ослабити в Галичині український національно-визвольний рух, щоб не допускати його впливу на Закарпатську Україну. Саме відданою окупаційною політикою в Галичині Угорщина тимчасово добилася від Німеччини незаперечної підтримки та незворотності її панівного становища у Південно-Східній Європі, усунення слов’янської загрози подалі на Схід, її ослаблення.

На Західній Україні, де національно-визвольний рух був збройним і спрямовувався проти окупантів усіх мастей, на захист співвітчизників, за незалежну Українську державу, там з цивільним українським населенням німецькі та угорські окупанти постійно поводилися досить обережно, бо тяжіла розплата з боку УПА.

Готуючись з початку 1944 р. до оборони Карпатського регіону з метою недопущення радянських військ на свою землю, керівництво Угорщини упродовж 1944 р. шляхом переговорів з Українською повстанською армією досягло нейтралітету між окупаційними військами в Західній Україні та УПА. У липні 1944 р. обидві сторони уклали договір про досягнення миру між військами та взаємодопомогу у боротьбі проти спільного ворога – більшовицької Росії. Угорська сторона зобов’язувалася надати зброю та медикаменти для загонів УПА взамін на те, що командування УПА визнало входження Карпатської України до Угорщини. Про це йшлося у наказі № 896 по військах УПА (липень 1944 р.)43. Однак, Українська Головна Визвольна Рада у тому ж липні 1944 р. відхилила позицію командування УПА про відсутність територіальних претензій до Угорщини, підкресливши право кожного народу на власну державу на етнографічних землях44. Взаємодопомога була нікчемною, але упродовж всього свого перебування в Західній Україні угорські війська дотримувалися нейтралітету з УПА та цивільним населенням, і знали чому.

На Радянській Україні Угорщина демонструвала повну підтримку Німеччини щодо її відторгнення від Росії, перетворення її територій на зону цілковитих інтересів Німеччини. Доля цих земель залежала від рішень Берліну. Тому окупація основної частини України розглядалася Угорщиною як тимчасовою справою на період завершення війни, була спрямована на забезпечення порядку і спокою у зонах перебування угорського контингенту, виконання вимог німецького окупаційного командування на період до завершення перемоги країн «осі» у війні.

Угорщина під час окупації радянської України взяла участь у демонтажі більшовицької влади, ліквідації збройних елементів, носіїв радянської влади, у заміні тотальної системи контролю і репресій на вибірковий контроль відповідно до воєнних потреб. Адміністративні функції забезпечувалися німецькими, угорськими, румунськими, словацькими військами та органами місцевого управління. У їх діях переважали методи примусу та покарання за порушення розпоряджень органів влади. У той же час значну частку складали рішення організаційно-правового змісту, що мали позитивне значення для забезпечення життєдіяльності того чи іншого регіону України. Окупаційний режим оперативно налагодив виробництво, економічне, фінансове та культурно-освітнє життя. Найголовнішого завдання – забезпечити спокій на захопленій території – було досягнуто. Вдалося реалізовувати й наступну мету окупантів: якомога ефективніше використовувати економічний потенціал України для потреб фронту, своїх країн та місцевого населення; тримати в покорі цивільне населення; лояльним ставленням розширювати коло прихильників нового порядку; забезпечувати умови і підтримувати виробництво, торгівлю, культурно-освітні процеси, не допускати проти населення безпідставних каральних акцій, вступати з ним у контакти щодо спірних питань лише через місцеві органи влади, сформовані німецьким командуванням. Безпосереднім завданням була охорона важливих об’єктів воєнного призначення: казарм, місць розташування військових частин та техніки, паливно-мастильних матеріалів, складів, приміщень, засобів зв’язку, госпіталів, залізничного та інших видів транспорту, станцій, колій, паровозів, вагонів, мостів, доріг, адміністративних і службових приміщень. Задля цього окупаційна влада саботувала розгляд питань щодо українського національно-визвольного руху, обмежувала організаційні заходи з обрання центральних органів влади України, і забороняла формування збройних сил. І все ж, після проголошення 30.06.1941 року незалежності України український визвольний рух невпинно розвивався, українські державницькі ідеї поширювалися в масах, визвольна боротьба наростала, культурно-освітнє життя українства успішно прогресувало виключно поза впливом на нього російського політичного та культурного простору.

На території радянської України найбільше проявилися суперечності угорської окупації. З одного боку, командири та військовий контингент зіткнулися з тяжким становищем цивільного населення, розореним націоналізацією, експропріацією, колективізацією та деморалізованим масовими сталінськими репресіями і голодомором. А з другого боку, в умовах такого деградованого суспільства, мало- спроможного до високотворної діяльності та ефективної праці, проявлялося досить багато непокори, анархії, пограбувань, саботажу і навіть підтримки червоних партизанів. Особливо угорців розлючували в підрадянській Україні ті обставини й факти, що так принижені і знедолені сталінською владою окремі жителі чинили новому порядку не менший опір, ніж більшовизмові.  

Пропагандистська кампанії і вимоги вищого командування щодо доброго ставлення до українського цивільного населення, яке добре розкривалося у наказах угорського командування від 07.05.1942 року, не могли запобігти трагічним випадкам: «1) В масах місцевого населення поширюються думки, начебто окуповані території будуть перетворені на німецькі колонії, а населення у рабів. Подібні настрої не тільки знижують добре ставлення до німецьких окупаційних військ, а й сприяють падінню виробничої дисципліни. Ворожа пропаганда доводить, що війна ведеться не проти більшовизму, а за здобуття територій і за нещадну економічну експлуатацію цивільного населення.

Для запобігання негативному впливу на цивільне населення треба посилити нашу роз’яснювальну роботу.

2) Найсуворіше забороняється погрожувати населенню окупованої території розправою або брутально з ним поводитися, особливо на виробництві. Така поведінка невластива ні німецькому народу, ні більшості представників німецьких окупаційних сил…»45.

Забезпечені окупаційним режимом умови були прийнятні для цивільного населення, але ставали вкрай невигідними для більшовицької влади. На Великій Землі розгорнулася величезна робота по закиданню на територію окупованих територій диверсантів, партизанських груп, терористів, які шляхом терористичних акцій, спеціальних завдань мали зіштовхнути окупантів з місцевим населенням, підірвати довіру цивільного населення до політики окупантів, посіяти між ними ворожнечу і таким чином викликати масовий рух опору з боку населення і як відповідь - масові каральні заходи зі сторони окупаційних військ. Для цього застосовувалися різні способи з боку червоних партизанів, що активізувалися, починаючи з весни 1942 року.

Переконавшись, що пасивними методами знищити диверсійно-розвідувальні та спеціальні групи, партизанські загони, що все у більшій кількості вводилися у тил ворога, неможливо, окупаційні війська розпочали активні й сплановані акції проти них з метою їх ізоляції від населення та швидкого знищення. Виявлення та ліквідація диверсійно-розвідувальних груп, партизанських загонів забезпечувалося відповідною військовою частину, що охороняла конкретний район.

Розгорнута широка пропаганда окупантів серед населених пунктів вимагала, що в разі появи невідомих осіб, партизанів, парашутистів, негайно повідомляти в поліцію, військову частину, комендатуру. Наголошувалося, що якщо в селах будуть виявлені партизани і про це не буде повідомлено окупаційну владу, або з яких будуть вчинені збройні напади на окупаційні військові чи адміністративні установи, вони будуть знищені. Сім’ї, які будуть переховувати партизанів, диверсантів, парашутистів, підлягатимуть розстрілу. Усі збройні загони, окрім кадрових частин Червоної армії, кваліфікувалися як бандитські формування, терористи. Партизани попереджалися, що в разі їх переховування у населених пунктах, використання для своєї підтримки цивільних у будь-який спосіб, їхні заручники будуть каратися, а винними будуть партизанські керівники. Такими були правові аргументи окупантів у війні проти червоних партизанів, диверсійних груп, терористів. 

Каральні операції здійснювалися виключно проти партизанських і диверсійних загонів. Під ці акції потрапляли населені пункти в разі, якщо вони перебували у зоні бойових дій з партизанами. Якщо операції та бойові дії окупантів проти партизанів завязувалися в районах населених пунктів, то цивільне населення страждало найбільше. Особливо, коли перемагали окупанти з великими втратами, тоді населений пункт спалювався, цивільне населення знищувалося. Окупантами в таких випадках повідомлялося своєму командуванню про успішність масштабної операції, винищення чисельних партизанських банд та баз їхнього розташування. Про факти знищення цивільного населення не говорилося.

Поведінка угорських війських частин була  безпощадною до партизанських загонів, розвідувально-диверсійних груп, презентантів та носіїв більшовицької ідеології, проявів саботажу з боку цивільного населення. Їхні командири не розуміли того, що у більшості випадків підтримка озброєних партизанських загонів чи диверсійно-розвідувальних груп з боку цивільного населення була примусовою, бо в разі спротиву слідували звинувачення у прислузі окупантам і знищення. Не вникаючи до суті причин підтримки партизан чи диверсійних груп, угорські окупанти під час акцій із знешкодження останніх жорстоко поводилися із цивільним населенням та населеними пунктами, що потрапляли в зону бойових дій. Такі трагічні випадки лягли чорною плямою на «визволителів», хоча й провокувалися вони червоними загонами, які захистити населення були не спроможні, зате спровокувати біду й навести горе – в самий раз.

І чим сильнішав радянський партизанський рух і частішали диверсійні акції у Центральній  Україні, тим жорстокіше поводилися окупанти до терористів та населення. У міру наростання партизанського руху в Центральній Україні окупанти посилювали каральні акції, винищували цивільне населення та села за найменшу підозру у зв’язках з партизанами. На Великій Україні цивільне населення найбільше потерпіло від протистояння окупантів та партизанів, бо його ніхто не захищав, а тільки добре використовував, особливо червоні партизани. 

Наслідки бойових акцій угорських окупаційних військ в Україні проти партизанів свідчили про їхню масштабність: упродовж 1942 року у боротьбі проти радянських партизанів в Україні загинуло 800, було поранено близько 5 тис. угорських гонведів, а з травня 1943 р. по 1 січня 1944 р. – відповідно 1,1 тис. загиблих та 2,6 тисячі поранених угорських військовослужбовців46. Проте на фоні загальних втрат Угорщини у Другій світовій війні (1,3 млн. чол.), вони є незначними (0,15% та 0,58%) для такого чисельного і тривалого перебування угорської армії в Україні.

Багато в чому проливає світло на складність тієї епохи конкретний приклад про перебування з жовтня 1941 по листопад 1942 рр. в Україні 2-го батальйону 32-го полку 102-ї угорської дивізії на чолі з підполковником Аладаром Тотоші на півночі Чернігівської області. У листопаді 1941 р. за його наказом було розстріляно 90 цивільних осіб, виловлених німецькою таємною польовою поліцією в районах залізничної станції м. Бахмач, які не мали документів про підтвердження своєї особи і тому були передані угорцям розібратися із затриманими, оскільки вони охороняли цю територію. Без вивчення матеріалів затриманих, А.Тотоші дав наказ їх розстріляти. Згодом цей окупант знову відзначився під час розслідування донесення старости одного із місцевих сіл на вчителя, який нібито був радянським агентом. Не добившись ніяких зізнань шляхом тортур, не маючи доказів, окрім голослівного доносу, А.Тотоші у кінці грудня 1941 р. наказав розстріляти жертву. На початку січня 1942 р. батальйон А.Тотоші отримав наказ знищити партизанський загін у с. Рейментарівка. Прибувши в село, він виявив, що партизанів там і сліду не було. Незважаючи на це, А.Тотоші наказав спалити село, мешканців схопити і знищити (250-300 осіб, частина втекла). Серед спалених були діти, жінки, люди старого віку47.

Окупаційна політика Угорщини в Україні була спрямована на: 1) забезпечення безперебійності виконання економічних, організаційних та військових заходів окупаційних властей задля сприяння перемозі Німеччини у війні проти СРСР; 2) здійснення охорони об’єктів воєнного призначення у тилу, ритмічної роботи стратегічних галузей економіки, здійснення планових заготівель харчів, ремонту і поставок техніки і обмундирування для фронту; 3) вимагання від особового складу лояльного ставлення до цивільного населення, щоб не допускати масового спротиву, невдоволення, підтримки партизанських загонів та національно-визвольних рухів, безпощадно знищувати будь-який збройний спротив, партизанських рух та диверсійні групи, їх активістів серед населення.

В цілому політика німецьких та союзних їм окупаційних військ на території України мала суперечливі наслідки. З одного боку, вони безпосередньо були причетними до масових кривавих розправ над мирним населенням, особливо над євреями, циганами, представниками радянської влади, комуністами, підпільниками, партизанами, диверсантами та навіть представниками українського національно-визвольного руху. З іншого боку, окупаційні органи влади енергійними діями реагували на злочини більшовицької влади, сприяли відновленню майнових прав осіб, що були порушені у ході експропріації, націоналізації, колективізації. На належному рівні було забезпечено роботу судових і правоохоронних органів, ефективною виявилася робота з налагодження виробництва у промисловості та сільському господарстві, у відновленні товарно-грошових процесів, здійсненні фінансової політики, в діяльності культурно-освітніх установ, ефективній боротьбі проти свавілля та пограбувань місцевих кримінальних елементів. Винищення терористів, диверсантів, представників злочинного світу було найбільш успішним.

У неймовірно тяжких воєнно-політичних, економічних обставинах Великої Вітчизняної війни, при повному знекровленні України окупаційні війська, місцеві органи влади забезпечували умови для виживання цивільного населення України, не допустивши масового голоду. У роки окупації жителі України бідували, недоїдали, але не вимирали цілими родинами, селами, мільйонами. Більше того, під час присутності іноземних окупаційних військ, українство, особливо у сільських населених пунктах, селищах заможніше почувалося, ніж до і після закінчення війни. Промислові райони також після відновлення виробництва відчували покращення. Хто мав роботу і працював, той не голодував і жив краще, ніж при більшовиках. Організація умов праці та її оплати забезпечувалася окупантами ефективніше, ніж сталінським режимом. Звичайно, саботажники, терористи, підпільники, кримінальні злочинці і злодії, носії більшовизму та антихристи ставилися поза законом, безпощадно каралися і винищувалися. Практичні дій окупантів в Україні продемонстрували, що воєнна адміністрація окупантів виявилася спроможною задовольняти мінімальні потреби цивільного населення на всіх теренах України. Воєнний та окупаційний досвід, наслідки політики окупаційних військ в Україні дають підстави вважати, що Голодомори в Україні можливі тільки в разі їх штучної організації тоталітарною владою Центру, як це робилося в СРСР. Чотири катастрофічні голодомори (1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 років) на Великій Україні, упродовж 1947-1954 рр. в Закарпатській Україні для українців були штучними і навмисне влаштованими радянською владою.

Трагедію українства у 1932-1933 роках в Угорщині засудили. Із здобуттям Україною незалежності та порушенням нею питання про Голодомор 1932-1933 рр. Державні Збори Угорської Республіки першими серед країн Європи 24 листопада 2003 року на основі досвіду окупації українських земель у 1939-1944 роки прийняли одноголосне Рішення про визнання Голоду в Україні 1932-1933 рр. Геноцидом, засудили його і висловили співчуття всім українцям, які стали його жертвою чи пережив його. Слід також наголосити, що Угорщина підтримала всі міжнародні заходи України щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років та засудження його світовою спільнотою.

Окупаційна політика Угорщини як і інших окупаційних держав не принесла позитивних наслідків для України. Вона була важливою складовою забезпечення державницьких інтересів Угорщини та її країн-союзниць, що успішно реалізовувалися й за рахунок поневолення України. Окупаційні війська Угорщини в Україні, як і всіх інших держав-окупантів, придушували національно-визвольний рух та перешкоджали відновленню Української державності. У той же час, в окремих епізодах окупаційна політика мала, окрім трагічних, суперечливі й навіть позитивні елементи, але в цілому була реакційною, бо сприяла розчленуванню та уярмленню української нації, а не її визволенню та об’єднанню в єдиній державі.

Разом з тим, чим більше становище на Східному фронті почало змінюватися на користь СРСР, ситуація для Угорщини ставала катастрофічною. Тоді як з перемогами СРСР українське питання автоматично актуалізувалося і брало гору над угорськими інтересами, як і над інтересами іншими її країн-союзниць. Хоча можливостей для формування повноцінної української держави не було, але соборність українських земель ставала реальною і невідворотною справою, у тому числі й щодо входження Закарпаття до України. Керівництво Угорщини вдалося до оборони Закарпаття, недопущення радянських військ в Карпатський регіон, на угорську територію. Карпатський регіон та Закарпаття у військовій доктрині Угорщини завжди посідав ключову роль, як стратегічний напрямок для нападу на СРСР, а згодом і для оборони, недопущення проникнення Радянської армії на територію Угорщини, унеможливлення прямої більшовицької загрози для Угорщини та всієї Європи. Упродовж 1942-1943 рр. урядова комісія вивчала воєнно-стратегічне значення Карпатського регіону і у липні 1943 р. дійшла висновку, що у війні і після неї Закарпаття відіграватиме ключову роль і забезпечить перевагу тій країні, яка ним надійно заволодіє. Втрата Закарпаття для Угорщини означатиме вічну відкритість коридору для стратегічного і духовного проникнення із Сходу та Півночі, означатиме постійну загрозу для угорської нації. Рекомендувалося приділити дуже велику увагу русинам, бо після війни вони посядуть ключову роль у тій країні, куди їх приєднають. Комісія визначила цей край стратегічним регіоном, доленосним для майбутнього Угорщини і рекомендувала уряду країни зробити все можливе на міжнародній арені, щоб Закарпаття залишилося у складі Угорщини на федеративних правах48. Але Угорщині, як активній учасниці коаліції країн «Осі», вплинути на позицію країн антинімецької коаліції було неможливо. Усі спроби Угорщини добитися упродовж 1943-1944 рр. визнання й підтримки зміни її курсу у зовнішній політиці не знайшли підтримки з боку Великої Британії, Франції та США – країн-учасниць протилежної коаліції. У грудні 1943 року між СРСР та емігрантським урядом Чехословаччини у Лондоні уже було прийнято політичне рішення про передачу Закарпаття до Радянської України у складі СРСР.

Після звільнення України радянська сторона поклала всю відповідальність за злочини угорських окупантів проти цивільного населення СРСР не тільки на командний склад окупаційних частин Угорщини, а й на керівників у Будапешті. Про неодмінність покарання чітко вказувалося у листах 1944 року Наркома закордонних справ СРСР В.М.Молотова до Міністра закордонних справ Великобританії І. Ентоні49.

За наслідками Другої світової війни у 1945-1951 рр. в Угорщині всього було порушено 21 тис. судових справ проти 27 тис. осіб за воєнні та антинародні злочини. З них 477 осіб було засуджено до смерті, вироки виконані щодо 189 осіб. Основна частина судових справ торкалася злочинів угорських офіцерів, керівників силових міністерств та відомств проти євреїв, єврейських робочих батальйонів та Східному фронті. Третина з усіх цих справ стала наслідком доносів, безпідставних наклепів та звинувачень. Частка злочинів, скоєних на окупованих територіях Закарпаття, України, Білорусії, Росії проти цивільного населення серед усіх 21 тисяч судових справ коливається в межах 1-2 відсотків. Ці злочини торкалися командирів угорських окупаційних частин на території СРСР, які на основі поданих матеріалів з СРСР були визнані винними у каральних операціях проти цивільного населення і були засуджені Вищим воєнним судом Угорщини упродовж 1948 -1953 рр. до вищої міри покарання. Вироки стосувалися майже ста вищих офіцерів, командирів військових частин, накази яких кваліфікувалися злочинними проти цивільного населення на тимчасово окупованій радянській території. Серед таких був і полковник А. Тотоші, вина якого була доведена Вищим воєнним судом Угорщини у травні 1950 р. Його було засуджено до смерті через повішення, вирок виконано 02.10.1951 року50.  

Матеріали судових справ щодо злочинів угорських окупаційних частин на території СРСР у роки Великої Вітчизняної війни лише тепер, через 60 років після їх винесення та виконання вироків, стають доступними для дослідників51.

Після демонтажу соціалістичного ладу у 1991-1992 рр. Вищий воєнний суд Угорщини реабілітував усіх засуджених угорських військових за злочини проти мирного населення на окупованій радянській території. Підставою для цього стало рішення Російської Федерації, правонаступниці СРСР, яка у 1991-1992 рр. реабілітувала вищих військових командирів Угорщини за злочини, вчинені ними під час перебування на чолі окупаційних дивізій на території СРСР у роки війни, про що офіційно повідомив Президент РФ Б.М. Єльцин, перебуваючи у 1992 році з офіційним візитом в Угорщині. З цих двох діаметрально протилежних рішень (спочатку про суцільні вироки і покарання, а потім про суцільну реабілітацію вищих командирів угорських окупаційних частин у роки війни на території колишнього СРСР) одне носить політичний характер і викликає сумніви з юридичної точки зору.

З поразкою Угорщини у Другій світовій війні її національні інтереси не звершилися. Скасовувалися рішення про перегляд на її користь територій сусідніх держав, її кордони відновлювалися станом на 31.12.1937 р., домінування Угорщини у Південно-Східній Європі втрачалося. Окупаційна політика Угорщини в сусідніх країнах, насамперед в СРСР, Україні, як важлива складова досягнення її великодержавницьких інтересів, засуджувалася. Угорська присутність в Україні мала трагічні, суперечливі та неоднозначні наслідки, але в цілому зазнала краху, бо в підсумку сприяла не визволенню, а розчленуванню та поневоленню української нації.

Питання окупаційної політики Угорщини в Україні – це лише одна  з важливих складових усієї системи міжнародних відносин, зовнішньополітичних прагнень активних учасників Другої світової війни, у тому числі й щодо українського питання, яке найвиразніше і у повному обсязі проявилося у період світового конфлікту та по його завершенню. Суть проблеми полягає у наступному. Жодна з держав, незалежно від того, до якого табору у війні належала (пронімецького чи антинімецького), не підтримувала і всіляко перешкоджала прагненням українства до державності, вороже ставилася до ідеї соборності українських земель, збройно винищувала український національно-визвольний рух. Кожна з країн обох воюючих сторін у Другій світовій війні не сприяла формуванню умов для досягнення Україною незалежності, а прагнула якомога більше використати українські ресурси та потенціал для досягнення своєї воєнно-політичної мети. Усі держави Європи, активні учасники війни, відіграли значну роль при розділі чи переділі українських етнічних земель поміж собою або поміж своїми союзниками, прагнули нав’язати на розчленованих українських землях ідентичний кожній з метрополій державний лад та правопорядок, прирікали українську націю на колоніальне становище. Політика кожної з цих держав щодо українства мала різні наслідки, що цілковито залежали від могутності держави-окупанта, здатності її проводити активну міжнародну політику, збройно відстоювати свої інтереси та впливати на вирішення територіальних питань, нав’язувати волю іншим країнам, зокрема й в українському питанні. 

У порівнянні з усіма активними гравцями Другої світової війни лише Радянський Союз в українському питанні мав одну особливість, вирішальну перевагу, що стала доленосною для українців, з якою слід обов’язково рахуватися й визнавати. Викорчовуючи самими брутальними методами визвольні ідеї та змагання за незалежність України, Радянський Союз у той же час виявився єдиним суб’єктом світової політики, що зробив вирішальний внесок, докорінно змінив долю української нації завдяки спроможності приєднати до свого складу практично всіх українських етнічних земель у середині ХХ ст. Керівництво СРСР, прилучаючи до підрадянської України західні українські території (Східну Галичину, Волинь, Буковину, Ізмаїльщину, Закарпатську Україну) і фіксуючи це відповідними міжнародними угодами, що стали загальновизнаними світовою спільнотою, керувалося не стільки етнічними інтересами чи захистом прав національних меншин, скільки воєнно-політичними устремліннями.

Парадоксально, що хоча внутрішня політика СРСР була найсуперечливішою і чи не найреакційнішою щодо української нації у порівнянні з іншими режимами Європи упродовж всього ХХ ст., зовнішня політика, гегемоністські прагнення Радянського Союзу саме у Другій світовій війні здійснювалися у стратегічному відношенні на майбутню користь українства: етнічні землі вперше об’єдналися в єдиному політичному, економічному та духовному просторі. Радянська імперія, зосередивши головні українські землі в одній державі, не бажаючи і всупереч власним інтересам, цим самим створила об’єктивні політичні передумови, доленосні для українців. З падінням Радянського Союзу визріли можливості для проголошення України не тільки незалежною, але й соборною державою. При всіх інших результатах Другої світової війни та без повної гегемонії СРСР у Східній та Центральній Європі у післявоєнний час, соборна Україна унеможливлювалася б назавжди, а без неї, мабуть, й українська державність також.

 

__________

 

1. Kovago L. Nemzetisegek a mai Magyarorszagon. Bp., 1978., 8.old.; Kocsis K. – Kocsisne H.E. Magyarok a hatarainkon tul – a Karpath-medenceben. Bp., 1991, 34-35.old.

2. Tilkovszky L. Revizio es nemzetisegpolitika Magyarorszagon 1938-1941. Bp., 1967, 159., 162. old.

3. Magyar Orszagos Leveltar (MOL). K-28-1940-E-15363, 22., 24. old.

4. Bacsinszky T. Orosz-ruszin kapcsolatok. Ungvar, 1942, 1.,5., 7.-10.old. Balogh-Beery L. A Magyar-lengyel kozos hatar es a ruthen terulet. Bp., 1936, 13.,15., 21.-26., 40.,44.,48.,62.-63.old.; Fencsik I. A Karpatoroszok multja es jelene. Pecs, 1939, 17. old.

5. Державний архів Київської області. Ф.Р-4322, оп.1, спр. 4, арк. 4.

6. Magyar Orszagos Leveltar (MOL). K-28-1940-L-15153; 13., 16. old.

7. MOL. K-28-1939-L-3; 4.old.

8. Tilkovszky L. Ibidem. 164. old.

9. Хейфец М. Украинские силуэты. - К., Сучасність. - 1983. - с. 209.

10. Стерчо П. Карпато-Українська держава. Львів, 1994, с. ХVІІІ.; Втрати ОУН в часі Другої Світової війни. Торонто, 1991, с. 30, 34.

11. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Париж-Нью-Йорк-Львів. 1993, с. 64.

12. Tilkovszky L. Ibidem. 164. old.

13. Hadtortenelmi Intezet Leveltara (HIL). VKF. 1.o., 1939., 4326/eln., 218. d., 541.old.

14. HIL. VKF. 1.o., 1939., 4326/eln., 218. d., 549 - 550.old.

15. HIL. Ibidem. 4814/eln., 222. d., 541., 340.old.

16. Tilkovszky L. Ibidem. 197. old.

17. Hadtortenelmi Intezet Leveltara (HIL). VKF. 1.o., 1939., 4825/eln., 222. d., 376.old.

18. HIL. VKF. 1.o., 1939., 4812/eln., 222. d., 334.old.

19. HIL. Ibidem. 371.old.

20. Tilkovszky L. Ibidem. 197. old.

21. Kruger A. Milyen legyen az onkormanyzat Karpatoljan// Nemzeti Figyelo. 1940. apr.19.; Tilkovszky L. Revizio es nemzetisegpolitika Magyarorszagon 1938-1941. Bp., 1967. 226-229.old.

22. Tilkovszky L. Ibidem. 193. old.

23. Tilkovszky L. Ibidem. 231. old.

24. Kruger A. Milyen legyen az onkormanyzat Karpatoljan// Nemzeti Figyelo. 1940. apr.19.

25. Стефанюк Г. Політика нацистської окупаційної влади щодо Східногалицького соціуму у 1941-1944 рр.// Сторінки воєнної історії України. – Вип. 12. – К., – 2009. – с. 174.

26. Hadtortenelmi Intezet Leveltara (HIL). VKF. 1.o., 1941., 6317/eln., 261. d., 825.old.

27. Ibidem. 821.old.

28. Ibidem. 822.old.

29. Balogh-Beery L. Az ukran kerdes. Bp., 1939. 11-13. old.

30. Ruttkay L. Az ukran mozgalom es a Rutenfold//Magyar Szemle. 1931, № 4, 371-372. old.; Fencsik I. A Karpatoroszok multja es jelene. Pecs, 1939, 6., 12. old.

31. Ruttkay L. Az ukran mozgalom es a Rutenfold//Magyar Szemle. 1931, № 4, 372. old.

32. Egry I. Magyarorszag es Ukrajna//A Cel. 1939. marcius, 73., 76.old.

33. Hadtortenelmi Intezet Leveltara (HIL). VKF. 1.o., 1942., 5121/eln., 277.d., 46-47., 64-66.old.; Ibidem. 5311/eln., 278. d., 52-55. old.

34. MOL. K-28-1940-225.t/-p-21800; Turmezei L. Az ukran kerdes magyar szempontjai. Bp., 1939, 8.old.;Tilkovszky L. Revizio es nemzetisegpolitika Magyarorszagon 1938-1941. Bp.,1967, 193. old.

35. Kozma M. Beszedek, cikkek, eloadasok, nyilatkozatok. 1940-1941. Bp.,1942, 145.,185.,195. old.

36. Kostya S. Ukraina. Budapest,  Kalocsa, 1942, 90.,135. old.

37. Ibidem. 122-123. old.

38. Ibidem. 126. old.

39. Ibidem. 126. old.  

40. Краткая история Венгрии. С древнейших времен до наших дней. – М., 1991. – с. 409. 

41. Adalekok a Horthy hadsereg  tortenetehez.  Bp., 1961.

42. Hidi Antal visszaemlekezese. 1997. december 5., 4.old. Magyarorszag, Bekescsaba. Penza 1kt.11.sz.II/10. lakas (Спогади Хіді Антала від 05.12.1997 року. – с.4. Угорщина, Бекешчаба. 1-й район, №11, ІІ поверх, кв.10). Матеріали у власності автора статті.

43. HIL. Roplapgyujtemeny.1944.IV., 312.sz.

44. Літопис УПА. Том 1. - К. - 1995. - с. 132.

45. Безсмертя. Книга пам’яті України 1941-1945. – К., –2000. – с. 191-192.

46. Безсмертя. Там само.  – с. 192-193.

47. Безсмертя. Там само. – с. 192-193.

48. MOL. K-E-1943. K-28, t.p. 30797, 74.old.

49. Gosztonyi P. Dokumentumok. A Benes-Stalin-Molotov targyalasok//Irodalmi Ujsag. 1973., augusztus - december. 22-23.old.; Vida I. A szovjet-britis titkos iratai 1943-1944. Bp.,1978. 24., 43. old.

50. Безсмертя. Книга пам’яті України 1941-1945.  – с. 192-193.

51. Elsikkasztott tortenelemlecke. Nepszabadsag. 2004. augusztus 13., 10. old.

Вікторія Солошенко, Маттіас Вебер.  Киев/Київ. Енциклопедія  культури та історії німців Східної Європи. – 2014. (0,7 д.а).

Матеріал підготовлено у рамках співпраці науковців ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України» з університетом імені Карла Осіцкі та Федеральним Інститутом культури та історії німців Східної Європи у розробці енциклопедії «Історія та культура німців Східної Європи» (м. Ольденбург, Федеративна Республіка Німеччина) 2014р.

У роботі висвітлено важливі сторінки життя німців Києва, їх внесок у розквіт нашого міста, у розвиток  науки та освіти, культури та архітектури.

Фрагмент статті:

[…..Mit beginnender neuzeitlicher Ansiedlung seit Anfang des 18. Jahrhunderts eröffnete der deutsche Apotheker Johann Geiter 1728 in der Unterstadt die erste privat geführte Apotheke Kiews; das erhaltene Haus beherbergt heute ein Apothekenmuseum. Während die Deutschen zunächst vor allem Militärangehörige waren, kamen in der zweiten Hälfte des 19. Jahrhunderts Handel- und Gewerbetreibende dazu. Die Kiewer Deutschen waren vielfach wohlhabend. Zahlreiche ihrer Geschäfte lagen an der zentralen Chreščatyks traße, wo viele Aushängeschilder deutsche Beschriftungen hatten.

Die Deutschen bildeten eine gut ausgebildete Bevölkerungsgruppe – mit Unterschieden im Ausbildungsniveau zwischen Protestanten und Katholiken – und waren im akademischen Bereich überproportional vertreten.

Bildung und Wissenschaft

In den Jahren 1919-1922 unterrichtete Heinrich Neuhaus (1888-1964; Klaviervirtuose, Schriftsteller, Kunstwissenschaftler) am Kiewer Konservatorium. Zu den bekannten Kiewer Musikern und Komponisten deutscher Herkunft gehören auch Felix Blumenfeld (1863-1931) oder Hans Bullerian (1885-1948).

Die St.-Wladimir-Universität integrierte sich rasch in die europäische Wissenschaftslandschaft und bot auch deutschen Gelehrten Forschungs- und Karrieremöglichkeiten. Rektoren waren unter anderem der Ökonom Nikolai Karl Paul von Bunge (1823-1895), der Botaniker Ernst Rudolph von Trautvetter (1809-1889) und der Jurist Nikolai Edler von Rennenkampff (1832-1899).

Der erste Rektor der Universität Mihajlo Maksymovyč (1804-1873) würdigte den Gründer und Direktor des Botanischen Gartens (1839) Ernst Rudolph von Trautvetter, der sich„ in Kiew ein ewiges Andenken geschaffen“ habe. Nachfolger 1879-1894 wurde der Botaniker Johannes Theodor Schmalhausen (1849-1894).[16]

Auf den Gebieten Pharmazie und Medizin sind die Wissenschaftsbeziehungen gut erforscht: Den Lehrstuhl für Physiologie des Menschen übernahm 1842 Karl Eduard Miram aus Mitau/Jelgava (1811-1887); 1843 wurde Wilhelm Gustav Becker (1811-1874) Extraordinarius für allgemeine Therapie; 1845 übernahm Alexander Walter aus Reval (1817/18-1889) den Lehrstuhl für Anatomie und Mikrographie. Eine bedeutende Persönlichkeit für Kiew wurde der 1846 aus Dresden zugezogene Arzt und Pathologe Friedrich Georg Mering (1822-1887), 1854 Professor, 1860 geadelt, ab 1871 Sprecher der Kiewer Duma…..].

Victoria Soloschenko. Freiheitsbestrebungen und neue Perspektiven – Ein Überblick über die Auswanderung der Russlanddeutschen nach Südamerika. Auf nach Übersee!  Deutsche Auswanderung aus dem oestlichen Europa. Jahrbuch fuer Deutsche und osteuropaeische Volkskunde. –  Waxmann Verlag  Gmbh, Münster, New York, München, Berlin. Band 54.,  2013 – S. 39-47.

У дослідженні висвітлено проблему еміграції російських німців зі Східної Європи за океан – до Південної Америки. Автором використано документи історичного архіву м. Гамбург, датовані 1925 р., дослідження  німецьких історичних комісій, провідних дослідників ФРН.

Andrii Kudrjatschenko. Geopolitische Konzeptionen der Umgestaltung Europas und die Entstehung der ukrainischen Staaten Ukrainische Volksrepublik (UNR) und Westukrainische Volksrepublik (ZUNR) Zerfalls-, Separations- und Souveränisierungsprozesse in Ostmittel- und Osteuropa 1914-1921. Hg. von Alfred Eisfeld und Konrad Maier, Wiesbaden 2014. – S.95 – 116.

  •  Start 
  •  Prev 
  •  1  2  3  4  5  6  7 
  •  Next 
  •  End 
Page 1 of 7
Перейти до початку